Під високим склепінням печери, повної пари, текли дві ріки. Ось воно, дзюрчання, що насторожило мій слух! То хлюпотіла вода, потрапляючи на багряну вулканічну породу. Джеб розмовляв вільно, наче ми самі, тому що так воно й було.

Насправді то були річка і потічок. Потічок був ближче до нас; у яскравому світлі, що падало згори, він нагадував срібний ланцюжок, який звивався між кам’яними берегами — такими пологими, що постійно здавалося, наче він їх от-от затопить. Його дзюрчання було чистим і дзвінким, як голосок дитини.

Ріка ж, закутана в густі хмари туману, що здіймалися з дірок, які зяяли в землі біля дальньої стіни печери, промовляла нижчим і м’якшим джерготінням. Вона була чорною і далі ховалася вглиб, під землю. Уздовж усього її річища вода широко розмила і скруглила камінь. Діри видавалися темними і небезпечними, а річка ледве проглядалася між берегів, стрімко плинучи до невидимої і таємничої цілі. Мені привиділося, що вода у ній кипить — такий жар і стільки пари від неї підіймалося. Та й джерготіння її було схоже на булькання окропу.

Зі стелі звисало декілька довгих тонких сталактитів, що перекрапували в сталагміти, які повиростали під кожним із них. Дві пари вже зустрілися, перетворившись на колони, що розділили два водні потоки.

— Тут слід ходити обережно, — сказав Джеб. — Гаряча ріка має дуже стрімку течію. Якщо впадеш туди, прощайся з життям. Такс вже раз трапилося, — спохмурнівши, він схилив голову, віддаючи данину спогаду.

Швидкі води підземної річки налякали мене. Я уявила, як падаю в її смертоносний киплячий потік, і здригнулася.

Джеб легенько поторсав мене за плече.

— Не бійся. Дивися під ноги, і все буде гаразд. Он там, — показав він на дальній куток печери, де мілкий струмок запливав у темний тунель, — перша печера за тією стіною — то купальня. Ми видовбали заглиблення у долівці — і вийшла чудова ванночка. Години купання розписані, але там усе одно так темно, що ніхто тебе не побачить. Через те, що купальня дуже близько до ріки, в ній тепло і приємно, але вода не обпікає. За купальнею є ще одна печера, вхід крізь розщелину. Ми розширили вхід вручну до нормального розміру. У цій печері струмок ховається під землю. Тож ми пристосували її під туалет. Зручно і гігієнічно, — у Джебовому голосі прозвучало самовдоволення, ніби він віддавав собі належне за таке раціональне використання витвору природи. Зрештою, це ж він відкрив і вдосконалив підземні лабіринти, тому гордість була заслужена.

— Ми не любимо марнувати батарейки, тому здебільшого вивчили це місце напам’ять. Та оскільки ти тут уперше, то можеш скористатись ось цим.

Джеб дістав із кишені ручний ліхтарик і простягнув мені. Цей предмет нагадав мені те, як Джеб знайшов мене напівмертву в пустелі й, перевіривши очі, дізнався, хто я. Не знаю чому, але від цього спогаду мені стало сумно.

— Нехай у тебе не з’являються божевільні ідеї про те, що вода може винести тебе на поверхню абощо. Тут вона заходить під землю і вже більше не піднімається, — застеріг він мене.

Джеб чекав реакції на своє попередження, і я коротко кивнула. Пильнуючи, аби не робити різких рухів, які б його сполохали, я повільно взяла ліхтарик.

Джеб підбадьорливо усміхнувся.

Я швидко пішла туди, куди він показав, — дзюркотіння води явно не полегшувало страждань сечового міхура. Було якось дивно зникнути з поля зору Джеба. А що як хтось заховався у цих печерах, здогадавшись, що я врешті-решт сюди прийду? Чи почує Джеб звук боротьби за джерготінням потоків?

Я освітила ліхтариком купальню, шукаючи засідки. Дивні миготливі тіні, що падали з ліхтарика, не дуже мене заспокоїли, проте підстав для страхів я не знайшла. Джебова ванночка могла по праву назватися чималим басейном, і вода в ній була темна як чорнило. Під її поверхнею можна ховатися довго — скільки стане затамованого подиху… Аби втекти від власної уяви, я швидко пробралася крізь вузеньку тріщину поруч із ванною. Без Джебового захисту я мало не задихалася від паніки і ледве розрізняла звуки, окрім хіба торохкотіння власного пульсу у вухах. Назад, до печери з річками, я мало не бігла.

Джеб стояв там у тій самій позі, так само один-однісінький, — наче бальзам полився на мої натягнуті нерви. Дихання і серцебиття стишилися. Незрозуміло чому, але цей навіжений чоловік діяв на мене дуже заспокійливо. Напевно, в усьому винні смутні часи, як висловилася Мелані.

— Ну що, непогано? — запитав він із гордовитою посмішкою на обличчі.

Я знову кивнула і повернула ліхтарик.

— Ці печери — великий дар, — промовив Джеб, коли ми рушили назад, до темного виходу. — Без них ми б не вижили у такому численному товаристві. Там, у Чикаго, Магнолія і Шерон непогано перебивалися — навіть дуже непогано, — але ховаючись удвох, вони спокушали долю. Проте як же гарно знову жити в громаді! Почуваєшся геть по-людськи.

Він знову взяв мене за лікоть, допомагаючи піднятися крутими сходами.

— Прошу вибачення за… е-м-м… помешкання, в яке ми тебе поселили. Це найбезпечніше місце, яке я зміг придумати. Дивно, що хлопці так швидко тебе знайшли, — зітхнув Джеб. — Кайл стає по-справжньому… цілеспрямований. Але все буде гаразд. Зрештою всі звикнуть. А тим часом можна підшукати тобі щось зручніше. Я над цим поміркую… Принаймні поки я поруч, у тебе немає потреби складатися в три погибелі у тій тісній норі. Можеш сидіти в коридорі разом зі мною. Або з Джаредом… — він обірвав себе на півслові.

Я зачудовано слухала його вибачення. Ніколи не думала, що люди здатні виявляти до ворогів стільки доброти і співчуття. Я легко торкнулася Джебової руки, що підтримувала мене за лікоть, цим засвідчуючи, що я все розумію і поводитимусь чемно. Впевнена, що Джаред волів би не бачити мене.

Джеб без зусиль розшифрував моє безсловесне послання.

— Гарна дівчинка, — сказав він. — Ми якось усе владнаємо. Зрештою, Докові варто приділяти більше уваги лікуванню своїх побратимів-людей. А з тебе більше користі з живої… принаймні я так думаю.

Ми були так близько, що він відчув мій дрож.

— Не хвилюйся, найближчим часом Док тебе не потурбує.

Але я й далі тремтіла. Джеб може дати мені надію лише на «найближчий час». Жодних гарантій, що Джаред не передумає і не вирішить: моя таємниця важливіша, ніж тіло Мелані. Знаю, такий поворот подій ще змусить мене пожалкувати, що минулої ночі Іян не довів справу до кінця. Я ковтнула — боліли і шия, і горло.

«Ніколи не знаєш, скільки часу тобі лишилося»… Як багато днів минуло відтоді, як Мелані сказала це! Тоді мій світ іще був мені підвладний…

Щойно ми зайшли до великої зали, майдану Джебової громади, слова Мелані луною прокотились у моїй голові. Зала була повна, як і минулої ночі, і всі дивилися на нас очима, які до Джеба промовляли «зрада», а до мене — «смерть». Я втупилась у кам’яну долівку, проте краєчком ока помітила, як Джеб знову взявся за рушницю.

Власне, то все справа часу. Я це відчула з атмосфери страху і ненависті. Джеб не може захищати мене вічно.

Яке то було полегшення — протиснутися назад крізь вузьку щілину і заплутаним чорним лабіринтом прямувати до свого тісного сховку, в якому я зможу лишитися на самоті!

Позаду мене, наче з кубла розлючених змій, почулося несамовите сичання, підсилене луною великої печери. Я здригнулася — скоріше б Джеб провів мене крізь цей лабіринт!

Джеб тихенько гигикнув. Що довше я з ним була, то дивнішим він мені здавався. Його почуття гумору спантеличувало не менше, ніж мотиви його поведінки.

— Інколи гості починають діяти на нерви, — пробурмотав він чи то до мене, чи то до самого себе; з Джебом це важко визначити. — Можливо, коли їм набридне шкіритися до мене, вони оцінять ті умови, що я їм тут створюю.

Наша дорога крізь темряву петляла як серпантин. Вона здалася мені зовсім не знайомою. Вочевидь, аби заплутати, Джеб повів мене іншим маршрутом. У мене склалося враження, що цього разу ми йшли довше, ніж перед тим, але зрештою за наступним рогом я угледіла синювате світло тьмяного ліхтаря.