Я напружила м’язи, приготувавшись до зустрічі з Джаредом. Якщо він там, то напевно злий. Йому, без сумніву, не сподобається, що Джеб вивів мене на прогулянку. Хай якою гострою була потреба…

Щойно ми завернули за ріг, я справді побачила постать, що прихилилася до стіни біля ліхтаря. Від неї падала довга тінь, але то явно був не Джаред. З переляку моя рука машинально вчепилася за Джеба.

Та нарешті я роздивилася того, хто там чекав. Він був нижчий за мене — саме так я визначила, що то не Джаред, — і худенький. Невисокий, але гінкий і жилавий. І навіть у слабкому світлі ліхтаря я розрізнила, що шкіра його визолочена сонцем до бронзового кольору, а нечесане чорне шовковисте волосся спадало до підборіддя.

Мої коліна підкосилися.

Я панічно вхопилася за Джеба, шукаючи підтримки.

— А хай йому грець! — вилаявся Джеб, несподівано роздратувавшись. — Невже тут ніхто не може тримати язик за зубами бодай двадцять чотири години? A-а, чорт вас забирай! Зграя пліткарюг… — бурчав і бурчав він.

Я навіть не намагалася втямити, що каже Джеб; у моєму нутрі вирувала найзапекліша битва мого життя — усіх життів, мною прожитих.

У кожній клітині свого тіла я відчувала Мелані. Усі нервові закінчення защеміли, упізнавши її знайому присутність. М’язи тремтіли в очікуванні її команди. Губи посіпувалися у спробі розтулитися. Я потяглася до хлопчика. Точніше, моє тіло потяглося, бо руки були не в змозі поворухнутися.

Мелані багато чого навчилася за ті декілька разів, коли я поступалася чи втрачала над нею контроль, і зараз я змушена була дати їй справжній бій — такий запеклий, що на чолі моєму виступили краплини поту. Але зараз я не помираю в пустелі. І не заскочена зненацька нападом слабкості й запаморочення від появи того, кого давно не сподівалася побачити. Я знала, що цей момент рано чи пізно наступить. Тіло було повне життя і швидко одужувало — воно знову сильне. Міць тіла додавала мені здатності до самоконтролю, додавала твердості.

Я висмикнула Мелані зі свого тіла, вигнала звідусіль і, відтіснивши у найдальший куток свідомості, замкнула її там.

Її капітуляція була блискавичною і беззаперечною.

«А-а-а», — застогнала вона, і це було схоже на агонію.

Але в мить своєї перемоги я відчула дивну провину.

Я вже знала, що для мене Мелані — більш ніж непокірлива носителька, яка ускладнює мені життя. За останні тижні, відколи шукачка об’єднала нас проти спільного ворога, ми стали напарницями, навіть товаришками. У пустелі, коли Кайл приставив мені до горла ножа, я була рада, що як мені вже судилося померти, Мелані загине не від моєї руки. Навіть тоді для мене вона була більш ніж просто тілом. А зараз я відчувала щось іще. Я жалкувала, що завдала їй болю.

Проте це було необхідно, а вона, здавалося, того не розуміла. Одне хибне слово, одна необдумана дія — і на нас чекає швидка розправа. Реакції Мелані надто емоційні й необдумані. Ще заведуть нас у халепу…

«Довірся мені,— сказала я їй. — Я просто намагаюся зберегти нам життя. Знаю, ти не хочеш вірити, що твої люди здатні нам щось заподіяти…»

«Але це Джеймі!» — прошепотіла вона і з такою силою потягнулася до хлопчика, що мої коліна знову підкосилися.

Я спробувала поглянути на нього безпристрасно — на цього підлітка із суворим обличчям, який прихилився до стіни тунелю, схрестивши руки на грудях. Намагалася дивитися на нього як на незнайомця і відповідно до цього обміркувати свою відповідь — або мовчання. Намагалась — але марно. То був Джеймі, і він був такий прекрасний, що мої руки, мої — не Мелані, потягнулися до нього. Сльози наповнили очі й покотилися по щоках. Я лише сподівалася, що у сутінках штучного світла їх не буде видно.

— Дядьку Джебе, — буркнув Джеймі, сердито привітавшись. Він швидко пробігся по мені очима і відвів погляд убік.

Який у нього глибокий голос! Невже він так подорослішав? Мене кольнула провина: я проґавила його чотирнадцятий день народження. Мелані показала мені дату, і в тому спогаді я впізнала її перший сон про Джеймі. Того ранку вона так відчайдушно силкувалася притамувати біль, затуманити спогади, аби захистити хлопчика, аж він прийшов до неї уві сні. І я електронною поштою написала про це шукачці.

Мені стало моторошно на саму думку про те, що колись я була такою бездушною.

— Що ти тут робиш, малий? — із притиском запитав Джеб.

— Чому ви мені не сказали? — кинув Джеймі у відповідь.

Джеб промовчав.

— Це Джаред так вирішив? — не вступався Джеймі.

Джеб зітхнув.

— Гаразд, тепер ти знаєш. Тобі полегшало? Ми лише хотіли…

— Захистити мене? — різко обірвав Джеймі.

Коли він став таким грубим? Невже це моя провина? Звісно, так і є.

У мене в голові заридала Мелані, та так гучно, що голоси Джеба і Джеймі було ледве чути.

— Гаразд, Джеймі. Тобі не потрібен захист. Чого ти хочеш?

Від такої швидкої капітуляції Джеймі розгубився. Його очі металися з Джеба на мене, поки він намагався сформулювати думку.

— Я… я хочу поговорити з нею… з істотою, — нарешті промовив він. Від невпевненості його голос звучав вище.

— Вона не дуже балакуча, — сказав Джеб, — але можеш спробувати, малий.

Джеб відчепив мої пальці від своєї руки. Звільнившись, він спиною прихилився до найближчої стіни і повільно опустився на долівку. Потім почав моститися, щоб усістися зручніше. Поклавши рушницю на коліна, він відкинув голову до стіни і заплющив очі. За декілька секунд здалося, що він спить.

Я стояла там, де мене залишив Джеб, і безрезультатно намагалася відвести погляд від обличчя Джеймі.

Через таку Джебову згідливість Джеймі знову розгубився. Широко розплющеними від подиву очима він спостерігав, як старий опускається на долівку, і від цього обличчя Джеймі здавалося зовсім наївним, дитячим. Та за кілька хвилин непорушної тиші Джеймі переключився з Джеба на мене. Його очі звузилися.

Від того, як він дивився на мене своїми темними зіницями — сердито, намагаючись здаватися хоробрим і дорослим, але водночас налякано і змучено, — Мелані заридала ще гучніше, а мої коліна затремтіли. Не бажаючи ризикувати, щоб не зомліти вдруге, я повільно підійшла до стіни напроти Джеба й опустилася додолу, обхопивши руками коліна, аби здаватися зовсім маленькою.

Джеймі несміливо на мене поглянув і зробив чотири кроки назустріч. Зупинившись просто переді мною, він зиркнув на Джеба, але той не ворухнувся і не розплющив очей. Джеймі опустився навколішки поруч зі мною, і несподівано його лице напружилося — такого дорослого виразу я ще на ньому не бачила. Погляд сумного чоловіка на обличчі маленького хлопчика розкраяв мені серце.

— Ти не Мелані,— тихо промовив він.

Не відповідати було набагато важче, тому що бажання говорити до нього йшло й від мене, не тільки від Мелані. Натомість після короткого вагання я похитала головою.

— Але ти в її тілі.

Ще одна пауза, і я кивнула.

— Що сталося з твоїм… з її обличчям?

Я знизала плечима. Я не бачила, що там із моїм обличчям, проте могла уявити.

— Хто це тебе так? — запитав Джеймі. Він несміливо торкнувся пальцем мого підборіддя. Я сиділа спокійно, не відчуваючи потреби відхилятися від його руки.

— Тітка Меґґі, Джаред та Іян, — перелічив Джеб монотонним голосом. Ми обоє аж підскочили.

Джеб не ворухнувся і не розплющив очей. Він здавався таким спокійним, ніби відповів на запитання Джеймі уві сні.

Джеймі трохи зачекав, а потім повернувся до мене з тим самим напруженим виразом.

— Ти не Мелані, але ти знаєш усі її спогади і думки, правда?

Я знову кивнула.

— Ти знаєш, хто я?

Я спробувала проковтнути слова, але вони самі зірвалися з моїх уст.

— Ти — Джеймі,— мій голос мимоволі приголубив його ім’я.

Хлопчик моргнув, злякавшись, що я заговорила. А потім, кивнувши, прошепотів:

— Так.

Ми разом подивилися на Джеба, що й далі сидів непорушно, а потім одне на одного.

— Ти пам’ятаєш, що сталося з Мелані? — запитав він.