«Ще з людських часів», — зазначила я, хоча для того, щоб це визначити, дата була непотрібна.

«ЧОЛОВІК СПАЛИВ ЗАЖИВО ТРИРІЧНУ ДОЧКУ», — кричав до мене заголовок, під яким була розміщена фотографія білявої дівчинки-янголятка. То була не перша сторінка — жахливих деталей було недостатньо, аби зі статті зробили передовицю. У нижньому куті сторінки вмістили світлину чоловіка, якого вже два роки, ще до виходу номера, розшукували за вбивство дружини і двох дітей. У статті розповідалося, що чоловіка начебто бачили в Мексиці… Через водіння у нетверезому стані двоє людей загинуло і троє поранено… У старій кримінальній справі висунуто нову версію: відомий місцевий банкір учинив самогубство… Після вимушеного зізнання розбещувач дітей опиняється на свободі… Убитих домашніх тварин викинули в бак для сміття…

Охоплена жахом, я мерщій згорнула газету і запхнула її назад до темної шафи.

«То були винятки, а не правило», — тихо подумала Мелані, намагаючись не дати моєму жаху просочитися у її спогади про ті роки і перефарбувати їх.

«Тепер ти розумієш, чому ми захотіли змінити ваш світ на краще? І що змусило нас думати: ви, можливо, не заслуговуєте на красу цієї планети?»

Її відповідь сочилася отрутою: «Якщо ви хотіли очистити планету, то могли б просто здмухнути все з її поверхні».

«Попри те, що там вигадують ваші письменники-фантасти, у нас немає потрібних технічних засобів».

Мій жарт не здався Мелані смішним.

«Крім того, — додала я, — навіщо марнувати таке добро? Це чарівна планета. Окрім цієї нестерпної пустелі, звісно».

«Саме так ми й утямили, що ви вже тут, — сказала вона, пригадуючи моторошні заголовки. — Коли у вечірніх новинах почали показувати саму лише солодкаву світську хроніку, коли педофіли й наркомани стали шикуватися в черги біля лікарень, аби добровільно стати на облік, коли довкола запанувало ідеальне суспільство, ось тоді ми зрозуміли, що до цього свою руку приклали ви».

«Які жахливі зміни!» — іронічно мовила я, зазираючи до іншої шафки. Потягнувши на себе задубілі дверцята, я зрозуміла, що натрапила на золоту жилу.

— Крекери! — вигукнула я, хапаючи вилинялу, вицвілу коробку солоних крекерів. За нею ховалася ще одна коробка з печивом — на вигляд така, мов на неї хтось наступив.

«Дивись!» — вигукнула Мелані, подумки показуючи натри запилені пляшки з-під хлору в глибині шафки.

«Нащо тобі хлор? — запитала я, уже дорвавшись до коробки з крекерами. — Хлюпнути ним комусь в очі? Чи гримнути когось по голові пляшкою?»

На моє щастя, крекери, хоч і розчавлені й покришені, досі були в пластикових упаковках. Я розірвала одну і почала витрушувати крихти собі до рота, ковтаючи їх непрожованими. Не могла дочекатися, поки вони потраплять у шлунок.

«Відкоркуй пляшку і понюхай, — звеліла Мелані, ігноруючи мої саркастичні запитання. — Татко зберігав так у гаражі воду. Залишки хлору не давали їй протухнути».

«Одну хвилинку», — впоравшись з однією упаковкою крекерів, я перейшла до другої. Вони були черстві як камінь, проте порівняно зі смаком у мене в роті здавалися справжньою амброзією. Упоравшись із третьою пачкою, я відчула, як сіль роз’їдає мої потріскані губи і кутики рота.

Я потягнулася по одну з пляшок із-під хлору, сподіваючись, що Мелані має рацію. Мої руки так ослабли, що майже не слухалися і ледве змогли підняти пляшку. Це стривожило нас обох. Наскільки погіршився наш стан? Як далеко ми ще зможемо пройти?

Кришечка на пляшці сиділа так міцно, наче зрослася з нею. Зрештою я відкрутила її зубами. Понюхала вміст дуже обережно, не воліючи знепритомніти від випарів хлору. Проте хімічний запах був ледве чутний. Я вдихнула глибше. Так, то була вода. Застояна, затхла, але все одно вода. Я зробила невеличкий ковток. Не свіже гірське джерело, та все ж непогано. Я жадібно припала до пляшки.

«Досить», — сказала Мелані, і я мусила підкоритися. Хоча ці запаси і впали нам із неба, проте було б нерозсудливо так їх прогайнувати. Крім того, тепер, коли сіль уже не пекла, мені знову хотілося їсти. Я повернулася до коробки з печивом і злизала три розчавлені шматочки з внутрішнього боку обгортки.

Остання шафка виявилася порожньою.

Щойно муки голоду трохи втамувалися, нетерплячість Мелані почала проникати в мої думки. Цього разу я не опиралася: швидко переклала свої знахідки в рюкзак, викинувши порожні пляшки в раковину, аби звільнити місце. Тара з-під хлору була важкою, але то була приємна вага. Вона означала, що цієї ночі я не ляжу спати в пустелі просто на землю голодною і спраглою. Відчувши, як глюкоза влила в жили енергію, я вискочила надвір, у яскравий день.

— Неймовірно! Ти схибила! Не може бути!

Я дивилася вдалечінь, не вірячи своїм очах, і відчувала, як підкошуються від жаху ноги.

Вчора вранці я з’їла на сніданок останнє розчавлене печиво. Учора опівдні я знайшла подвійну вершину і знову повернула на схід. Мелані, як і обіцяла, показала мені останній орієнтир, і я мало не стрибала від радості. Учора ввечері я випила останню краплину води. То був день четвертий.

Сьогодні зранку не лишилося нічого, окрім туманного усвідомлення пекучого сонця над головою і відчайдушної надії в серці. Час невпинно збігав, і я з наростаючою панікою вдивлялася в обрій у пошуках останнього орієнтира — довгого пасма столових гір, з обох боків позначеного тупими вершинами, що стояли там як вартові,— проте не бачила, де б він міг уміститися. Для такого пасма потрібен простір, але гірські масиви на захід і північ були густо вкриті гострими зубчастими піками, і я не уявляла, де поміж них міг заховатися відрізок плоскогір’я.

Ранок іще тільки займався, сходило сонце, сліплячи мені очі,— а я вже зупинилася, аби перепочити. Власна слабкість мене лякала. Болів кожен м’яз тіла, і це не від довгої ходьби. Я вже знала біль від фізичного перенапруження, біль від спання на землі, але цей біль був не схожий на жоден інший. Моє тіло зневоднювалося, і болем м’язи протестували проти такої тортури. Я знала, що довго так не витримаю.

Я розвернулася спиною на схід, аби на мить сховати обличчя від сонця.

Ось тоді я його й побачила. Довге рівне пасмо столових гір із виразними вершинами по боках. Так, то був він, наш останній орієнтир. Він лежав так далеко на захід, що видався мені міражем, який темною хмарою клубочився над пустелею. Кожен крок був у хибному напрямку. Останній орієнтир був так далеко, що ми стільки не пройшли за всю нашу подорож.

— Не може бути! — знову прошепотіла я.

Мелані закам’яніла у мене в голові, безсловесна і бездумна, відмовляючись сприймати нове відкриття. Обводячи очима безсумнівно знайомі обриси, я чекала на її реакцію, аж поки несподіваний тягар її горя не підкосив мене. Я впала навколішки, і мовчазний плач поразки Мелані залунав у мене в голові, ще поглиблюючи мій біль. Я уривчасто дихала, беззвучно, безслізно ридаючи. А тим часом за спиною в мене сонце здіймалося дедалі вище, занурюючи розжарені промені в моє темне волосся.

Аж коли моя тінь скоротилася до маленької плямки, до мене повернулося самовладання. Поволі, обережно я звелася на ноги. У шкіру на колінах уп’ялися гострі камінці. Та я навіть не стала їх обтрушувати. Я не зводила погляду з широкого плоскогір’я на заході, що увесь цей довгий спекотний ранок глузувало з мене.

А потім, не до кінця усвідомлюючи власні дії, я рушила вперед. Я тямила хіба одне: це рухаюсь я, а не хтось інший. Мелані згорнулася в моєму мозку в маленьку капсулу болю. Від неї не було жодної допомоги.

Трісь, трісь — хрустіли мої кроки по спеченій землі.

— Старий схиблений дурень! — пробурмотіла я сама до себе. У грудях дивно загриміло, і з горла вихопився хрипкий кашель. Потім кахикання посипалося справжнім тріскучим водоспадом, і вже коли в очах стало поколювати від сліз, які так і не приходили, я зрозуміла, що сміюся.

— Тут ніколи… ніколи… нічого не було! — вичавила я між приступами істеричного реготу. Ноги заплітатися, і я хиталася на ходу, наче п’яна.