Вчулося зітхання.

А потім у рот полилася вода — ми жадібно її ковтали, захлинаючись. Коли ж закашлялися, вода зникла, і руки потягнулися по неї. Важкий ляпас по спині — і кашель минає. Ми знову здатні дихати. А руки хапають повітря, шукаючи воду.

Цього разу ми точно почули зітхання.

Щось притиснулося до потрісканих вуст, і вода полилася знову. Ми припали до неї, але цього разу обережно. Не те щоб ми боялись захлинутися, просто не хотіли, аби воду забрали знову.

Ми пили, поки шлунок не роздувся і не заболів. Вода закінчилася, і ми захрипіли на знак протесту. І знову кружальце притиснулося до вуст — ми жадібно ковтали, аж поки не висмоктали геть усе.

Ще один ковток — і живіт просто лусне, проте ми моргали, намагаючись сфокусувати зір і відшукати нову порцію води. Було дуже темно — на небі жодної зірки. Потім ми знову моргнули — і втямили, що темрява не в небі, а набагато ближче. Над нами нависла постать, темніша за ніч.

Шарудіння тканини і шелест піску під ногами. Постать розпрямилася, і ми почули різкий звук застібки-блискавки — оглушливий у цілковитій тиші ночі.

Наче лезо, різонуло очі світло. Ми застогнали від болю, затуляючи їх руками. Навіть крізь заплющені повіки світло було надто яскравим. Потім світло зникло, і ми відчули на шкірі чийсь подих — зітхання.

Ми обережно розплющили засліплені очі. Хай хто б то був, він сидів дуже тихо і нічого не говорив. Ми начебто відчували напругу моменту, але вона існувала десь далеко-далеко, за межами нас. Було важко думати про щось інше, окрім води в животі, і де дістати ще. Ми зробили спробу зосередитися і побачити, хто нас урятував.

Прокліпавшись, ми розрізнили щось густе й біле на темному обличчі — мільйони білих ниточок на тлі ночі. Коли ми здогадалися, що це борода (як у Санта-Клауса, втулив мозок), пам’ять відновила і решту обрисів. Все стало на свої місця: широкий ніс з поздовжньою зморшкою на кінчику, густі сиві брови, глибоко посаджені очі, зморшкувата шкіра. І хоча всі ці риси майже повністю сховала ніч, ми точно знали, який вигляд вони матимуть за денного світла.

— Дядьку Джебе, — здивовано прохрипіли ми, — ви знайшли нас!

Коли ми промовили його ім’я, дядько Джеб, що навпочіпки сидів поруч, випростався.

— Так, так, — сказав він, і його різкий голос викликав у пам’яті сотні спогадів. — Що, попалася?

— Вони тут? — прохрипіли ми. Ці слова хлинули з нас, як перед тим — вода з легенів. Крім води, це було єдине, що мало значення. — Вони дійшли?

У темряві з обличчя дядька Джеба було неможливо нічого прочитати.

— Хто? — запитав він.

— Джеймі, Джаред! — шепіт різав горло як крик. — Джаред був із Джеймі, нашим братом! Вони тут? Вони дійшли? Їх ви також знайшли?

Дядько Джеб ледь помітно завагався.

— Ні,— сказав він, як відрізав. У його відповіді не було жалю, жодних емоцій узагалі.

— Ні,— прошепотіли ми. Але то була не луна його слів, а протест: навіщо нас повернули до життя? Навіщо тепер нам воно? Ми знову заплющили очі й прислухалися до болю в тілі, аби він витіснив біль зі свідомості.

— Слухай, — промовив дядько Джеб. — Я… е-е-е… маю дещо зробити. Ти відпочивай, а я скоро повернуся.

Мозок не втямив значення його слів — для нас вони були порожнім звуком. Лежачи із заплющеними очима, ми чули, як повільно віддалявся хрускіт дядькових кроків. Ми не знали, в якому напрямку він пішов. Та й не хотіли знати.

Їх нема. Нема способу їх відшукати, нема надії. Джаред і Джеймі зникли — зробили те, на чому добре зналися, — і тепер ми більше ніколи їх не побачимо.

Всупереч нашому бажанню вода і прохолодне нічне повітря привели нас до тями. Ми перевернулися на живіт, аби знову заховати обличчя в пісок. Ми були дуже втомлені й, окрім фізичного виснаження, відчували щось глибше, болісніше. Слід поспати. Не думати — то все, що нам лишалося.

Тож ми так і вчинили.

Коли ми прокинулися, досі стояла ніч, проте на сході на обрії уже займався світанок, оторочивши гірські пасма багряним обідком. У роті був присмак землі, і спершу нам здалося, що дядько Джеб — то всього лише сон, і нічого більше.

Вранці в голові трохи розвиднилося, і ми зауважили біля правої щоки дивний предмет, не схожий ні на камінь, ні на кактус. Ми торкнулися його — він був твердий і гладенький. Підштовхнули — і всередині апетитно захлюпотіла вода.

Дядько Джеб — не сон, і він залишив нам флягу.

Ми обережно сіли, здивовані, що не ламаємось, як висохла палиця. Нам справді було ліпше. Поки ми спали, вода зробила свою справу. Біль утамувався, і вперше за довгий час ми знову зголодніли.

Відкручуючи флягу, пальці не слухалися. Вона була не зовсім повна, проте там вистачило води, аби розпростати стінки шлунка — поки ми спали, він знову зморщився. Ми випили все до краплини — досить уже економити.

Металева фляга впала на пісок, глухо гепнувшись у ранковій тиші. Ми повністю збудилися — й очі широко розплющилися. Ми зітхнули й схилили голову на руки, віддаючи перевагу забуттю. Що тепер?

— Навіщо ви дали їй воду, Джебе? — запитав сердитий голос за спиною.

Ми різко обернулися. Те, що ми побачили, змусило свідомість розділитися надвоє.

Дерево, біля якого я стояла навколішках, півколом оточувало восьмеро людей. У тому, що всі вони були людьми, я не мала сумнівів. Серед душ я ніколи не бачила таких спотворених облич. З викривленими від ненависті губами й вишкіреними зубами, вони були схожі на диких звірів. Брови низько нависли над люто палаючими очима.

Шість чоловіків і дві жінки — деякі з них дуже високі, проте й так майже всі вищі за мене. Я зблідла, коли збагнула, чому вони так дивно тримають руки — витягнувши вперед і щось міцно стискаючи. Вони тримали зброю! Половина з них мала ножі — кілька коротких, як у мене на кухні, кілька довших, і один велетенський і загрозливий. Цей ніж був не для кухонних цілей. Мелані підказала назву: мачете.

Інші тримали довгі палі — хтось металеві, хтось дерев’яні.

Серед людей я впізнала дядька Джеба. Предмет, чимось схожий на довгий ніж, який висів у нього на плечі, особисто мені не був знайомий. Я бачила його лише у спогадах Мелані. То була рушниця.

Для мене то був справжній жах, проте Мелані так не думала. Вона була в захваті від чисельності людей. Восьмеро вцілілих людей! Вона думала, що Джеб один; у кращому разі, до нього приєдналося ще двоє. Вона навіть не сподівалася побачити так багато своїх, її радість не знала меж.

«Не будь дурною, — сказала я їй. — Поглянь лишень на них. Хіба не бачиш?»

Я змусила її поглянути на них із мого боку, побачити загрозу в брудних джинсах і вицвілих сорочках, потемнілих від пилюки. Так, це люди — у тому смислі, в якому вона про них думала, — але в ту мить вони були чимось іншим. Варварами, монстрами, що схилилися над нами, жадаючи крові.

У кожній парі очей читався смертний вирок.

Мелані це теж угледіла і, попри все своє небажання, мусила визнати, що я маю рацію. У цю мить її любі люди проявилися з найгіршого боку — наче в газетних статтях, що трапилися нам у покинутій хатині. Зараз перед нами стояли вбивці.

Чому нам не вистачило здорового глузду, аби померти вчора?

Навіщо дядько Джеб нас оживив?

Від цієї думки по шкірі пробігли мурашки. Я була не надто обізнана з прикладами людської жорстокості. На цій темі я просто перегортала сторінки, бо не могла її витримати. Мабуть, слід було вчитися сумлінніше. Але я знала: якщо люди й зберігали життя своїм ворогам — щоправда, ненадовго, — то було не просто так. Їм потрібні були чи розум, чи тіло…

Звісно, я одразу подумала про неї — про таємницю, якої вони запрагнуть від мене. Якої я ніколи, за жодних обставин не можу їм розкрити. Що б вони зі мною не робили. Краще одразу накласти на себе руки…

Я не дозволила Мелані побачити таємницю, котру охороняла. Використала проти неї її ж власний прийом: побудувавши в голові стіну, я заховалася, бо це вперше з моменту втілення згадала свій секрет. Раніше не було потреби.