— Як почуваєшся? — запитав Док.

Я хотіла сісти, але Іян притримав мене за плече.

— Все гаразд. Я думаю, що зможу і ходити…

— Не варто квапитися. Нехай нога відпочине кілька днів, о’кей? — Док припідняв мою ліву повіку й неуважно посвітив тоненьким промінчиком ліхтарика в зіницю. На його обличчі затанцював яскравий відблиск. Док аж здригнувся і на кілька дюймів відсунувся, а от Іянова рука у мене на плечі навіть не сіпнулася. Це мене здивувало.

— Гм. Так ми діагноз не поставимо. Як голова? — запитав Док.

— Трохи паморочиться. Гадаю, це через ліки, які ви мені дали, а не через рану. Мені вони не подобаються — краще б я відчувала біль, правда.

Док скорчив гримасу. Іян також.

— Що? — з натиском запитала я.

— Я збираюся знову наколоти тебе морфієм. Вибач.

— Але… навіщо? — прошепотіла я. — Моя рана не така серйозна. Я не хочу…

— Слід занести тебе в печери, — перебив мене Іян, так ніби не хотів, щоб хтось почув нашу розмову. Позаду, відлунюючи від скель, долинали тихі голоси. — Ми запевняли… що ти не будеш при тямі.

— Зав’яжіть мені очі.

Док витягнув із кишені маленький шприц. Ним уже користувалися: залишилося всього чверть. Я відсахнулася й притиснулася до Іяна. Його рука важко лягла на моє плече.

— Ти знаєш печери занадто добре, — пробурмотів Док. — Ніхто не хоче, щоб ти здогадалася…

— Але куди мені йти? — прошепотіла я несамовито. — Навіть якби я й знала, де вихід? Навіщо мені втікати зараз?

— Якщо людям від цього стане легше… — мовив Іян.

Док узяв мене за зап’ястя, і я не опиралася. Голка вколола шкіру, але я цього не бачила — дивилася на Іяна. В темряві його очі стали чорні як ніч. І суворі, адже в моєму погляді ясно читалося: «зрадник».

— Вибач, — пробурмотів він. Це було останнє, що я почула.

Я застогнала. У голові паморочилося, думки плуталися. Шлунок зводило від нудоти.

— Нарешті,— прошепотів хтось полегшено. Іян. Ну звісно. — Ти голодна?

Я подумала про їжу, і мене мало не вивернуло.

— О, вибач. І ще за одне вибач. Ми змушені були тебе приспати. Коли ми винесли тебе з печер, у декого… стався напад параної.

— Все гаразд, — зітхнула я.

— Хочеш води?

— Ні.

Я розплющила очі, в темряві намагаючись сфокусувати на чомусь погляд. Крізь щілину у стелі виднілися дві зірки. Досі ніч. Чи вже наступна ніч, хто знає?

— Де я? — запитала я. Форма щілин незнайома. Можу присягнути, що ще ніколи не бачила цієї стелі.

— У своїй кімнаті,— відповів Іян.

Я намагалася роздивитися в темряві його обличчя, але розрізняла тільки темні обриси його голови. Пальцями я помацала, на чому лежу, — це справжній матрац. Під головою подушка. Долоня натрапили на руку Іяна, і він стиснув мої пальці, перш ніж я їх відсмикнула.

— Чия це кімната насправді?

— Твоя.

— Іяне…

— Ми жили тут з Кайлом. Зараз Кайл… у лікарняному крилі, поки все не владнається. А я можу переїхати до Веза.

— Я не збираюся відбирати у тебе кімнату. І що означає — поки все не владнається?

— Я ж казав тобі, що буде суд.

— Коли?

— Навіщо це тобі?

— Бо якщо ви це затіяли, я просто зобов’язана виступити. Все пояснити.

— Збрехати.

— Коли? — запитала я знову.

— На світанку. Я тебе туди не понесу.

— Тоді я дійду сама. Знаю, тільки-но голова перестане крутитися, я зможу ходити.

— Ти ж так не вчиниш?

— Вчиню. Буде несправедливо, якщо ви не дасте мені слова.

Іян зітхнув. Відпустив мою руку і поволі звівся на рівні ноги.

Суглоби хруснули. Скільки часу він просидів ось так у темряві, очікуючи мого пробудження?

— Я скоро повернуся. Може, ти й не голодна, а от я вмираю з голоду.

— Довга була нічка.

— Так.

— Як прийде світанок, я не чекатиму тебе тут.

— Не маю жодних сумнівів, — всміхнувся Іян невесело. — Тому я повернуся ще до світанку й допоможу тобі дістатися туди, куди ти так рвешся.

Він відхилив дверцята, що затуляли вхід у печеру, обійшов їх, а тоді відпустив — і вони впали на місце. Я насупилася: нелегко буде повторити його маневр на одній нозі. Залишається сподіватися, що Іян дотримає слова та прийде по мене.

Очікуючи на нього, я втупилася в зірочки, що виднілися на небі, й чекала, поки припинить крутитися в голові. Не подобаються мені людські ліки. Ох! Усе тіло боліло, та ще й голова розколювалася.

Час спливав поволі, але я не заснула. Останні двадцять чотири години я тільки те й робила, що спала. Та й, мабуть, я зголодніла. Треба тільки дочекатися, щоб шлунок втихомирився, і тоді я знатиму це напевно.

Іян, як і обіцяв, прийшов іще до світанку.

— Як тобі? Краще? — запитав він, переступаючи поріг.

— Гадаю, що так. Хоча я ще не ворушила головою.

— Думаєш, це твоя реакція на морфій — чи тіла Мелані?

— Мелані. Вона здебільшого погано переносить будь-яке знеболювальне. Вона переконалася ще років десять тому, коли зламала зап’ястя.

Іян міркував якусь мить, а тоді мовив:

— Якось… дивно. Спілкуватися з двома людьми воднораз.

— Ага, дивно, — погодилась я.

— То ти вже зголодніла?

Я усміхнулася.

— Здається, хлібом пахне. Гадаю, шлунок уже втихомирився.

— На це я й сподівався.

Його тінь лягла поруч зі мною. Іян намацав мою руку, розігнув пальці й уклав у долоню добре знайомий мені шмат круглого балабуха.

— Допоможеш мені підвестися? — попросила я.

Він обережно взяв мене за плечі й підтягнув одним точним рухом, намагаючись мінімізувати біль у боці. На шкірі я відчувала щось чужорідне — щільне та тверде.

— Дякую, — мовила я засапано. У голові паморочилося. Вільною рукою я торкнулася боку. Під сорочкою щось було приліплене до шкіри. — То у мене таки зламані ребра?

— Док не впевнений. Але краще перестрахуватися.

— Він так старається!

— Атож.

— Прикро… що я його спочатку недолюблювала, — визнала я.

Іян розсміявся.

— Ще б пак! Дивно, що ти взагалі добре ставишся бодай до когось із нас.

— Це ти все змінив, — пролепетала я і встромила зуби в твердий хліб. Я автоматично пожувала, ковтнула й відклала хліб, чекаючи, як відреагує шлунок.

— Знаю, не дуже апетитно, — мовив Іян.

Я знизала плечима.

— Просто перевіряю шлунок — чи знову не нудитиме.

— Може, дещо апетитніше…

Я з цікавістю подивилася на нього, але обличчя годі було роздивитися. Я прислухалася — щось хруснуло, потім розірвалося… а тоді я почула запах — і все збагнула.

— Сирні палички! — вигукнула я. — Справді? Для мене?

Щось торкнулося моїх вуст, і я захрумтіла запропонованими ласощами.

— Я так давно мріяла про них, — зітхнула я, жуючи.

Іяна це розсмішило. Він поклав пакетик мені в руку.

Я швидко спорожнила вміст маленького пакетика, а тоді доїла хліб, поки в роті залишався сирний смак. Я ще й не попросила, а Іян уже подав мені пляшку води.

— Дякую. Не тільки за сирні палички. За все.

— Вандо, дуже прошу.

Я зазирнула в його глибокі блакитні очі, намагаючись розгадати цю простеньку фразу, — здавалося, в словах Іяна ховається більше, ніж просто ввічливість. Тільки тоді я усвідомила, що вже можу бачити колір Іянових очей; я швидко підвела погляд на тріщини в стелі. Зірки зникли, небо посіріло. Займався світанок.

— Ти впевнена, що тобі це треба? — Іян простягнув руки, готовий підхопити мене.

Я кивнула.

— Тобі не доведеться нести мене. Нога вже майже не болить.

— Зараз побачимо.

Він допоміг мені звестися на ноги, обхопив однією рукою за талію, а мою руку закинув собі на шию.

— Обережно. Ну як?

Я зробила нетвердий крок. Боляче, але терпіти можна.

— Чудово. Ходімо.

«Гадаю, ти дуже подобаєшся Іяну».

«Дуже?» — заява Мелані заскочила мене зненацька — так виразно вона прозвучала. Останнім часом Мелані прокидалася тільки в присутності Джареда.