Я кивнула.

— Вони бачать різні спектри кольорів, адже крига вся грає веселками. Кришталеві міста — їхня гордість. Вони постійно їх удосконалюють. Колись я чула про ведмедя на ім’я… схоже на Ткач Мішури, але на тій мові воно звучало краще. Здавалося, що крига читала його думки і сама втілювала будь-які його фантазії. Одного разу я мала честь роздивитися його витвори. Це один із найприємніших моїх спогадів.

— А сни їм сняться? — тихо запитав Іян.

Я криво усміхнулася.

— Не такі яскраві, як людям.

— А як ваші цілителі здобувають знання про фізіологію нових видів? Сюди ви прибули вже підготовлені. Ще на самому початку окупації я неодноразово бачив, як смертельно хворі пацієнти виходять із лікарень цілком здоровими… — на вузькому чолі Дока залягла глибока зморшка-птичка. Док ненавидів чужинців так само, як і всі, але на відміну від решти, ще й заздрив їм.

Я не хотіла відповідати. Усі нашорошили вуха, але то вже була не красива казочка про скульпторів-ведмедів. То була історія людської поразки.

Насупивши чоло, Док чекав.

— Цілителі… вони… беруть зразки, — пробурмотіла я.

На обличчі Іяна розпливлася багатозначна посмішка.

— Викрадення інопланетянами.

Я промовчала.

— Звісно, — промовив Док, піджавши губи.

Тиша, яка запанувала в печері, нагадала мені про перші дні мого тут перебування.

— А ти знаєш, звідки походите ви, душі? — запитав Док. — Знаєш, де ви зародилися?

— На Почині,— кивнула я. — Ми й досі там живемо. Саме там я народилася.

— Це особлива планета, — додав Джеймі.— Рідко зустрінеш когось із Почину, еге ж? Душі, які там народилися, здебільшого там і залишаються, правда, Вандо? — (Джеймі не чекав на мої відповіді — я вже починала жалкувати, що так ретельно щоночі відповідала на його запитання). — І коли хтось переселяється на іншу планету, він стає… типу знаменитим. Або типу членом королівської родини.

Мої щоки запалали.

— Там холодно, — розповідав далі Джеймі,— усе покрито хмарами з різнокольоровими прошарками. Це єдина планета, на якій душі можуть довго жити у своєму первозданному вигляді, без носія. Носії на планеті Почин також дуже гарні — у них є крильця, великі сріблясті очі, а тіло всіяне маленькими вусиками.

Схилившись, Док поклав підборіддя на долоні.

— А душі пам’ятають, як сформувалися їхні паразитичні стосунки з носіями? Як почалася колонізація?

Джеймі знизав плечима і поглянув на мене.

— Ми завжди існували в такий спосіб, — промовила я повільно й досі неохоче. — Принаймні відколи ми себе пам’ятаємо. Нас відкрили прибульці з іншої планети — ми їх називали грифами. Це стерв’ятники не так зовні, як усередині. Вони були… недобрі. А згодом ми з’ясували, що здатні існувати в їхніх тілах так само, як і в наших первинних носіях. Щойно нам удалося взяти їх під контроль, ми перейняли їхні технології. Спочатку заселили їхню планету, а потім перейшли на Планету Драконів та Літній Світ — чудесні місця, от тільки грифи там поводилися недобре. Згодом довелося вдатися до колонізації: наші носії розмножувалися набагато повільніше, ніж ми, і тривалість їхнього життя була короткою. І ми почали розвідувати Всесвіт…

Я обірвала розповідь, відчуваючи, що всі дивляться на мене. Всі, окрім Шерон.

— Ти так про це розповідаєш, ніби бачила все на власні очі,— зазначив Іян. — Коли це було?

— За земним ліком — уже після динозаврів, але задовго до вас. Мене тоді ще не було, але я пам’ятаю прабабусині спогади.

— Скільки тобі років? — запитав Іян, нахилившись до мене і спрямовуючи на мене проникливий погляд блискучих блакитних очей.

— Я не знаю, скільки це за земними мірками.

— Хоч приблизно?

— Кілька тисяч років, напевно, — знизала я плечима. — Я втрачаю лік рокам, проведеним у кріоконтейнері.

Приголомшений, Іян відхилився.

— Ого, як багато, — у Джеймі перехопило подих.

— Але фактично я зараз молодша за тебе, — промовила я до Джеймі.— Мені ще й року немає. Я увесь час почуваюся, наче дитина.

Кутики губ Джеймі повільно подерлися вгору. Йому подобалася ідея — він досвідченіший за мене!

— Як у вас проходить процес старіння? — запитав Док. — Природна тривалість життя?

— У нас немає такого поняття, — відповіла я. — Поки у нас є здоровий носій, ми можемо жити вічно.

Тихе бурчання — гнів? страх? відраза? — не зрозуміло, що саме, — прокотилося печерою. Я збагнула, що впорола дурницю — не слід було цього казати. Адже це може означати тільки одне…

— Чудово, — з ненавистю тихо зронила Шерон, яка так і сиділа не обертаючись. Джеймі стиснув мою долоню, знову прочитавши в моїх очах бажання накивати п’ятами. Але цього разу я обережно висмикнула руку.

— Я вже наїлася, — прошепотіла я, хоча майже не торкнулася хліба. Я зіскочила з тумби і, тримаючись попід стіною, втекла.

У великій печері з грядкою мене наздогнав Джеймі — він приніс залишки хліба.

— Було дуже цікаво, чесно, — сказав він. — Не думаю, що хтось дуже засмутився.

— Це Джеб підмовив Дока, так?

— Ти гарно розповідаєш. Щойно люди про це дізнаються, захочуть послухати. Так само, як ми з Джебом.

— А якщо я не хочу їм розповідати?

Джеймі нахмурився.

— Ну, тоді… тоді не треба. Але ж ти не проти розповідати мені?

— Це інше. Тобі я подобаюся, — я могла б сказати «ти не мрієш мене убити», але це б його засмутило.

— Щойно люди познайомляться з тобою ближче, вони всі тебе сподобають. Іян і Док уже сподобали.

— Не сподобали, Джеймі. Їм просто страшенно цікаво.

— Звісно, цікаво.

— У-ух, — застогнала я. Ми вже підійшли до нашої кімнати. Відсунувши ширму, я впала на матрац. Джеймі спокійно присів і обхопив коліна руками.

— Не сердься, — благально мовив він. — Джеб хотів як краще.

Я знову застогнала.

— Всі скоро звикнуть.

— Док чіплятиметься щоразу, як я зайду на кухню, так?

Джеймі ніяково кивнув.

— Або Іян. Або Джеб.

— Або ти.

— Нам усім цікаво.

Я зітхнула й перевернулася на живіт.

— Невже Джеб завжди домагається свого?

Джеймі трохи подумав, а потім кивнув.

— Здебільшого, так.

Я відкусила від балабуха щедрий кусень і, прожувавши, сказала:

— Відсьогодні я їстиму в кімнаті.

— Завтра Іян почне тебе розпитувати, коли ти сапатимеш шпинат. Джеб його не змушує — він сам хоче.

— Чудово.

— А ти непогано іронізуєш. Я думав, що паразити — тобто душі — не люблять негативних емоцій. Сам лише позитив.

— Тут ми швидко вчимося, хлопче.

Джеймі засміявся і торкнувся моєї руки.

— Тобі тут не так уже й погано? Ти ж не почуваєшся нещасною, правда?

У його великих шоколадних очах бриніла тривога.

Я притиснула його долоню до свого обличчя.

— Не почуваюся, — сказала я, і на той момент це була щира правда.

Ось так, попри свою незгоду, я стала тим, ким хотів мене бачити Джеб, — учителькою.

Мої «уроки» відбувалися в неформальній обстановці. Щодня після вечері я відповідала на безліч запитань. Дуже скоро я збагнула, що поки роблю це, вдень Іян, Док і навіть Джеб не чіпляються до мене і не заважають працювати. Збиралися ми завжди в кухні: оповідаючи, я допомагала по господарству. До того ж, якщо мені ставили важке запитання, так завжди можна було хвилинку-другу поміркувати і не підводити очей, коли не хотілося зустрічатися з чиїмсь прискіпливим поглядом. Іноді в голові роїлися неприємні думки, але я жодним своїм учинком нікого не хотіла образити.

Я не вірила, що Джеймі мав рацію. Певна річ, люди аніскілечки не люблять мене. Просто не можуть, адже я не з їхнього племені. А от Джеймі мене любить, проте швидше за все, це якась дивна хімічна реакція, незвичне відхилення від норми. Джеб також по-своєму любить мене, але Джеб — божевільний. А от інші…

Однак коли я почала розповідати… не те щоб вони раптом полюбили мене, просто щось змінилося.