«Ви нищите цілі види, а потім гладите себе по голівці».

Мої руки стиснулися в кулаки.

«Я можу зробити так, що ти замовкнеш навіки», — нагадала я їй.

«Давай, уперед. Узаконь моє вбивство».

Я блефувала, але Мелані теж.

Проте вона справді думала, що хоче померти. Вона ж стрибнула в шахту ліфта, врешті-решт. Але то було в момент паніки і поразки. Геть інше — зважитися на це холоднокровно, зі зручного крісла. Я відчула, як адреналін — адреналін, викликаний її страхом, — заструменів у жилах, коли я обмірковувала можливість перевтілення в поступливіше тіло.

Як було б гарно побути самій! Ні з ким не ділити свій розум, гідно оцінити новий прекрасний світ, не розпорошуючи уваги на когось, хто насправді припинив існування, але не дає забути про свою безглузду і небажану присутність.

Таку можливість я розглядала, і десь у глибинах свідомості Мелані перелякано здригнулася. А може, мені краще здатися?

Тепер уже жахнулась я. Здатися? Мені, Вандрівниці, скласти руки? Визнати поразку і спробувати себе ще раз у слабкому, безхребетному носії, з яким не буде жодних проблем?

Я похитала головою. Навіть думка про це була неприйнятною.

А ще… це тепер моє тіло. І я вже до нього звикла. Мені подобається, як скорочуються м’язи над кістками, згинаються суглоби й розтягуються сухожилля. Я впізнаю своє віддзеркалення: смаглява шкіра, високі гострі вилиці, кучма короткого шовковистого рудуватого волосся, горіхові очі. Це я.

І я собі подобаюся. І не можу дозволити, аби те, що належить мені, було знищене.

Нарешті світло за вікном почало згасати. День, спекотний як на березень, тривав і тривав, ніби не бажаючи закінчуватися і дарувати мені свободу.

Я шморгнула носом і зав’язала ще один вузлик на вологій хустинці.

— Кеті, у вас, певно, є інші обов’язки. Курт хвилюватиметься, що вас так довго нема.

— Він зрозуміє.

— Я не можу сидіти тут вічно. А до рішення ми з вами так і не наблизилися.

— Швидкі рішення — не мій фах. Отже, ти відмовляєшся від нового носія…

— Відмовляюся.

— Тоді май терпіння.

Від розчарування я зціпила зуби.

— Зі сторонньою допомогою, — мовила розрадниця, — все було б набагато швидше і легше.

— Я приходитиму до вас частіше, обіцяю.

— Це не зовсім те, що я маю на увазі, хоча й на це теж сподіваюся.

— Ви маєте на увазі допомогу… не вашу? — я стенула плечима на саму думку, що сьогоднішнє приниження мені доведеться пережити вдруге з незнайомцем. — Я впевнена, ваша кваліфікація не нижча, ніж у інших розрадників, — ба навіть вища.

— Я не іншого розрадника мала на увазі,— сидячи в кріслі, Кеті перемістила вагу з однієї ноги на другу й акуратно потягнулася. — Скільки у тебе друзів, Вандрівнице?

— З ким я спілкуюся на роботі? Майже щодня я бачусь із кількома викладачами, а після занять перемовляюся з деякими студентами…

— А поза університетом?

Я витріщилася на неї, нічого не розуміючи.

— Носіям-людям потрібне спілкування. Та й ти не звикла до самотності, люба. Ти поділяла думки цілої планети…

— Але ми для цього нікуди не ходили…

Спроба пожартувати вийшла невдалою.

Розрадниця злегка всміхнулась і вела далі:

— Ти так заповзято борешся зі своєю проблемою, що більше ні на що не звертаєш уваги. Можливо, рішення — переключитися на щось інше. Ти казала, що коли працюєш, то Мелані починає нудьгувати… і ніби засинає. Може, якби в тебе з’явилися друзі, це б також її присипляло.

Я замислилася над її словами. Мелані, втомлена довгим днем нелегкої розради, здавалося, була від ідеї не в захваті.

Кеті кивнула.

— Живи своїм життям, а не її.

— В цьому є сенс.

— А ще у людських тіл є фізичні потреби — я про таке ніколи й не чула. Чи не найскладнішим для нас, представників першої хвилі, було приборкати інстинкт парування. Повір мені, люди помічають, коли в тебе нема потягу до парування, — розрадниця посміхнулась і закотила очі, вочевидь, щось пригадуючи. Коли моя реакція не виправдала її сподівань, вона зітхнула і нетерпляче склала руки на грудях. — Ну ж бо, Вандрівнице, ти не могла цього не зауважити.

— Так, авжеж, — пробурмотіла я; Мелані схвильовано заворушилася. — Я ж розповідала вам про сни…

— Ні, я маю на увазі не лише спогади. Невже ти не зустрічала нікого в своєму теперішньому житті, на кого б твоє тіло реагувало… на суто хімічному рівні?

Я поміркувала над її запитанням.

— Не думаю. Принаймні я не помічала.

— Повір мені,— діловито мовила Кеті, покивуючи головою, — ще помітиш. Варто просто розплющити очі й націлено пошукати. Результат не забариться.

На саму думку про це моїм тілом прокотилася хвиля відрази. І я збагнула, що Мелані відчула те ж саме.

Кеті правильно відчитала вираз мого обличчя.

— Не дозволяй їй впливати на те, як ти спілкуєшся з собі подібними, Вандрівнице. Не дозволяй їй себе контролювати!

Мої ніздрі роздувалися. Перш ніж відповісти, я мить помовчала, намагаючись приборкати гнів, до якого так і не звикла.

— Вона мене не контролює.

Кеті звела брову.

Гнів здушив мені горло.

— Вам же не довелося шукати собі чоловіка! Хіба це значить, що вас контролювали?

Розрадниця вдала, що не помітила мого роздратування, натомість замислилася над питанням.

— Може, й так, — зрештою мовила вона. — Важко сказати. Але я тебе зрозуміла, — вона почала перебирати пальцями стрічку на облямівці своєї блузи, а потім, ніби усвідомивши, що уникає мого погляду, рішуче склала руки на грудях й розпростала плечі.— Ніколи не знаєш, чого чекати від чергового призначеного тобі носія на черговій планеті. Як я вже казала, час усе розставить по місцях. Або Мелані збайдужіє і поступово затихне, і ти забудеш про Джареда, або… Зрештою, шукачі знають свою справу. Вони вже його розшукують, і може, ти щось пригадаєш, аби їм допомогти.

Я завмерла, втямивши зміст її слів, проте Кеті, здавалося, не помічала, що я застигла як укопана.

— Цілком можливо, шукачі знайдуть коханого Мелані, й тоді ви будете разом. Якщо його почуття такі ж сильні, як і її, то нова душа повинна це відчути.

— Ні!

Не певна, хто саме це скрикнув. Можливо, і я, бо теж була нажахана.

Раптом я підскочила з місця. Мене лихоманило. Сльози, які досі текли рікою, знагла вщухли, а руки міцно стиснулися в кулаки.

— Вандрівнице?

Але я розвернулася і побігла до дверей, придушуючи слова, що не повинні злетіти з моїх уст. Слова, що не повинні бути моїми. Слова, що мають сенс лише в тому разі, якщо належать їй, але я відчувала їх, наче власні. Ні, то не мої слова! Їх не можна промовляти!

«Це його уб’є! Його більше не буде! Я не хочу нікого іншого. Я хочу Джареда, а не інопланетянина в його тілі! Без нього тіло нічого не важить».

Коли я вибігла на дорогу, Кеті досі вигукувала моє ім’я.

Помешкання моє було неподалік офісу розрадниці, проте пітьма надворі збила мене з курсу. І лише подолавши два квартали, я збагнула, що рухаюся геть в інший бік.

Я відчувала, що на мене витріщаються перехожі. Дійсно, я не була в спортивному костюмі, й навіть не бігла підтюпцем, а летіла. Але ніхто нічого не казав, усі ввічливо відводили очі — мабуть, здогадалися, що я на цьому світі новенька. Тому й поводжуся, наче дитина.

Сповільнившись до швидкої ходи, я повернула на північ, аби обминути офіс Кеті.

Ноги раз у раз зривалися на біг, ніби наздоганяючи ритм якоїсь танцювальної мелодії. Лясь, лясь, лясь по асфальту. Ні, занадто гучно, як на танець. Занадто агресивно. Лясь! Лясь! Лясь! Ніби ляпаси. Від такої асоціації мені стало моторошно.

Он уже світло над дверима мого помешкання. Я швидко подолала ще кілька кроків. Проте дорогу так і не перейшла.

Мені було зле. І хоча сама я ніколи не блювала, проте відчуття це пам’ятала. На чолі виступив холодний піт, у вухах дзвеніло. Не було жодних сумнівів, що зараз я пізнаю блювоту на власному досвіді.