Обіч тротуару зеленіла алея, а довкола вуличного ліхтаря — охайний живопліт. Шукати кращого місця не було часу. Я кинулася до ліхтаря й ухопилася руками за стовп, аби не впасти. Від нудоти паморочилось у голові.

Так, доведеться блювати.

— Вандрівнице, це ви? Вандрівнице, ви хвора?

Голос був невиразно знайомий, та пригадувати його зараз не було сил. Від усвідомлення того, що хтось спостерігає, як я несамовито випльовую свій обід, мені зробилося ще гірше.

— Хто в місті ваш цілитель? — запитав голос. Через дзижчання у вухах здавалося, що він лунає десь дуже далеко. — Вам потрібна «швидка»?

Я відкашлялась і похитала головою. Все, скінчилося, шлунок порожній.

— Я не хвора, — відповіла я, випростуючись, але не відриваючи рук від ліхтарного стовпа. Підвівши очі, я вирішила подивитися, хто ж це спостерігає за моментом моєї ганьби.

Намагаючись вирішити, в котру службу дзвонити, з мобільним телефоном у руці стояла шукачка з Чикаго. Один погляд — і я знову зігнулася над травою. Дарма, що шлунок уже порожній, — на шукачку краще не дивитися.

І поки м’язи живота марно скорочувались у блювотному рефлексі, я зрозуміла, що вона тут не просто так.

«О ні! О ні, ні, ні, ні, ні, ні!»

— Навіщо? — запитала я безбарвним від паніки й нудоти голосом. — Навіщо ви тут? Що сталося?

А в голові лунали невтішні слова розрадниці.

Я спершу угледіла, як чиїсь долоні вчепилися в комірець чорного костюма шукачки, а вже потім збагнула, що руки — мої.

— Припиніть! — обурено вигукнула вона.

Її голос дрижав — виявляється, я її трусила. Усвідомивши це, я миттю її відпустила і затулила долонями обличчя.

— Вибачте! Вибачте! Я не знаю, що дію.

Шукачка сердито подивилася на мене й розгладила зім’яте вбрання.

— Ви недобре почуваєтеся, а я, напевно, вас налякала.

— Не очікувала вас побачити, — пошепки мовила я. — Чому ви тут?

— Давайте спершу доправимо вас до цілильні, а тоді вже побалакаємо. Якщо у вас застуда, її треба зцілити. Навіщо дарма псувати тіло?

— У мене немає застуди. Я не хвора.

— Ви щось погане з’їли? Маєте доповісти, де ви це взяли.

Її турбота страшенно діяла мені на нерви.

— Я нічого поганого не їла. Я здорова.

— Чому ви не хочете, аби цілитель перевірив? Одне швидке сканування — вам не слід занедбувати свого носія. Це безвідповідально. Особливо коли охорона здоров’я така швидка й ефективна.

Я глибоко вдихнула і спробувала перебороти бажання знову труснути шукачку. Вона була на цілу голову нижча за мене. Я б легко перемогла її в бійці.

Бійці? Я швидко відвернулася і рушила до будинку. Небезпечні емоції просто переливалися через край. Слід заспокоїтися, поки не сталося непоправне.

— Вандрівнице? Зачекайте! Цілитель…

— Мені не потрібен цілитель, — не обертаючись, сказала я. — Це просто… емоційна нестабільність. Тепер усе в нормі.

Шукачка мовчала. Напевно, обмірковувала мою відповідь. Почувши за спиною стукіт її високих підборів, я лишила двері відчиненими, бо знала, що вона піде слідом. Підійшовши до раковини, я наповнила склянку водою. Шукачка мовчки чекала, поки я прополощу рот. Нарешті я прихилилася до стійки і втупилась у раковину.

Скоро шукачка не витримала.

— Гм, Вандрівнице… Це ж і досі ваше ім’я? Не хочу бути неввічливою, називаючи вас неправильно.

І далі стоячи до неї спиною, я відповіла:

— Так, це й досі моє ім’я.

— Цікаво. А я гадала, що ви скоро оберете собі нове — ім’я вашої носительки.

— А я обрала ім’я Вандрівниця.

Мені давно було ясно, що у суперечці, яку я підслухала в цілильні у день пробудження, винна була шукачка. Ще ніколи за свої дев’ять життів я не стрічала такої надокучливої душі. І навіть мій перший цілитель, Брід У Глибоководді,— надзвичайно спокійний, добрий і мудрий, навіть як на наш вид, — поруч із нею втратив рівновагу. Коли я це пригадала, мені стало не так соромно через власну нестриманість.

Я обернулась, аби поглянути на її обличчя. Вона зручно вмостилася на моїй канапі, ніби готуючись до довгої розмови. Побачивши самовдоволений вираз булькатих очей, я ледве стрималася, щоб не скривитися.

— Що вас привело? — мій голос звучав рівно і стримано — більше у присутності цієї жінки я не втрачу самовладання.

— Від вас давно не було новин, тож я вирішила перевірити особисто. У вашій справі й досі немає жодних зрушень.

Мої пальці інстинктивно вчепились у край стільниці, на яку я опиралася, проте голос не зрадив величезного полегшення, що охопило мене.

— Здається, ви занадто… непокоїтеся. Крім того, учора вночі я послала вам повідомлення.

Насупивши брови, шукачка скривила свою характерну гримасу — водночас невдоволення і роздратування, та ще й натяк на те, що це не вона тобі, а ти їй надокучаєш. Діставши кишеньковий комп’ютер, вона кілька разів торкнулася пальцем екрану.

— О, — без жодних емоцій промовила вона. — Сьогодні я ще не перевіряла пошту.

Вона спокійно пробігла очима текст, який я їй написала.

— Я відіслала це рано-вранці,— прокоментувала я. — Тоді я ще не зовсім прокинулася. Не знаю, що з того всього спогади, що сон, а що просто сонна писанина.

Я промовила ці слова — слова Мелані — так невимушено, ніби вони були моїми власними, та ще й безтурботно засміялася наприкінці. Нечесно з мого боку. Ганьба та й годі! Але не можна, аби шукачка дізналася, що я слабкіша за свого носія.

Неймовірно, але цього разу Мелані не раділа, що взяла наді мною гору. Її переповнювало полегшення і вдячність за те, що я, хоч і зі своїх дріб’язкових міркувань, її не видала.

— Цікаво, — пробурмотіла шукачка. — Ще один на свободі. До миру так далеко!

Складалося враження, що думка про мир, який іще так далеко, зовсім її не засмучує, а навпаки — приносить задоволення.

Мелані так хотіла знову втрутитися, сказати, що хлопчик — то лише сон, що я прикусила губу. «Не будь дурною, — промовила я до неї,— вона одразу нас розкусить». Лишень уявіть, яка нестерпна ця шукачка, що навіть ми з Мелані помирилися!

«Я її ненавиджу», — шепіт Мелані був гострий, болючий, наче лезо.

«Я знаю, знаю».

Якби ж я могла сказати, що не відчуваю… того ж самого! Ненависть — непростима емоція. Але ця шукачка… важко відчувати до неї приязнь. Просто неможливо.

Нашу безгучну розмову урвала шукачка.

— Значить, окрім цього місця, інших напрямків на карті ви не вкажете?

У відповідь на її різкий тон моє тіло напружилося.

— Я не згадувала жодних напрямків на карті. Це лише ваше припущення. І, відповідаючи на ваше запитання: ні, не вкажу.

Вона тричі клацнула язиком.

— Але ви дали орієнтири.

— Мені здалося… Але більше я нічого не бачу.

— Як так? Хіба ви ще не приборкали людину? — шукачка голосно розреготалася. Вона сміялася наді мною.

Я розвернулася до неї спиною і спробувала заспокоїтися. Уявити, що шукачки взагалі нема. Що я сама на своїй скромній кухоньці, визираю крізь вікно на маленький клаптик нічного неба, на якому вмістилися три яскраві зірки.

Що я сама, як і завжди.

Поки я роздивлялася крихітні цятки, що мерехтіли в темряві ночі, в моїй голові один по одному спалахували знайомі незрозумілі орієнтири, які я неодноразово бачила у снах та уривках спогадів за різних, не пов’язаних між собою обставин.

Перший: довга ламана крива, крутий поворот на північ, потім різко назад, знову на північ, цього разу на довшому відтинку, і раптовий нахил на південь, що знову переходить у плавну криву.

Другий: ламаний зиґзаґ, чотири гострі роги, п’ятий дивно обривається, наче надламаний…

Третій: плавний рівний підйом і різкий поворот, наче довгий тонкий палець витягується вгору на північ, а потім опускається вниз.

Незрозуміло… Якесь безглуздя. Але я знала, що для Мелані це важливо. Знала від самого початку. Це таємниця, яку вона захищала запекліше за інші, нарівні з хлопчиком, її братом, про існування якого я навіть не здогадувалася до минулої ночі, коли мені наснився сон. Що ж її зламало? Що змусило поступитися? Може, що сильнішим ставав її голос у моїй голові, то важче їй було охороняти свої таємниці?