Шлунок нагадав мені, що сьогодні я ще нічого не їла, але відчуття страху було дужчим за голод.

«А що… що як ми запізнилися з евакуацією?»

«Ні! — гаркнула Мел. — Ні, ми б обов’язково щось почули! Хтось би… або… Нас би шукали, нікуди б не пішли, поки не знайдуть. Шукачі б не здалися, поки не обнишпорили кожен закуток. Тож це щось інше».

«Може, вони шукають нас зараз».

Я розвернулася й кинулася до виходу, вдивляючись у кожну тінь. Треба попередити Дока. Може, нас у печерах тільки двоє. І слід чимшвидше забиратися геть.

«Ні! Не може бути, що їх більше немає!»

Джеймі, Джаред… їхні обличчя чітко стояли в мене перед очима, так ніби викарбувані на повіках.

А ще обличчя Іяна — його я додала від себе. Джеб, Труді, Лілі, Гіт, Джефрі.

«Ми їх повернемо, — заприсяглась я. — Вистежимо по одному й викрадемо! Я не дозволю шукачам відібрати в мене сім’ю!»

Якщо в мене й були якісь сумніви, то тепер я остаточно їх відкинула. Жодного разу за всі свої життя я ще не була такою лютою. Я зціпила зуби — вони аж клацнули.

Аж раптом із коридору луною докотився довгоочікуваний шум голосів, і я затамувала подих. Притиснувшись до стіни, я зачаїлась у тіні, дослухаючись.

«В печері з городом. Судячи з відлуння».

«Здається, їх багато».

«Ага. От тільки твої чи мої?»

«Наші чи не наші», — виправила Мелані.

Я скрадалася коридором, тримаючись у тіні. Тепер голоси лунали чіткіше, деякі з них були добре знайомі. Що це може означати? Скільки часу в досвідченого шукача забере, щоб провести втілення?

Я знов опинилася біля входу у велику печеру; голоси стали чіткішими, і мене затопила хвиля полегшення: точно таке саме гудіння голосів я чула в свій перший день у печерах. До смерті обурене.

Це точно люди.

Мабуть, повернувся Кайл.

Я поквапилася в залиту сонцем печеру, і полегшення змішалося з болем. Полегшення — бо з Кайлом усе гаразд і люди в безпеці. А біль — бо повернення Кайла означає, що…

«Ти досі потрібна їм, Вандо. Набагато більше, ніж я».

«Завжди можна знайти відмовку, Мел. Завжди буде якась причина».

«Залишайся».

«Щоб і надалі тримати тебе в ув’язненні?»

Ми припинили сперечатися — нас більше цікавило, що це за буча в печері.

Кайл таки повернувся — його я помітила одразу: найвищий у гурті, він єдиний стояв обличчям до мене. Цілий натовп притис його до стіни. Шуміли всі довкола, окрім самого винуватця. На обличчі його застиг примирливий, благальний вираз. Він завів руки трішки собі за спину, так ніби намагаючись когось захистити.

— Просто заспокойтеся, добре? — низький Кайлів голос злетів над какофонією. — Відійди, Джареде, ти її лякаєш!

З-за його ліктя мигнуло чорне волосся й незнайоме обличчя з чорними очищами, які перелякано витріщалися на людську юрму.

Джаред стояв найближче до Кайла. Шия в нього аж побагровіла. Джеймі повис у нього на руці, намагаючись утримати. Іян стояв із другого боку, схрестивши руки на грудях й напруживши плечі. Решта людей, окрім Дока та Джеба, сердито скупчилися трохи оддалік. Цей натовп вирував позаду Джареда й Іяна, раз у раз голосно вигукуючи сердиті запитання.

— Про що ти тільки думав?

— Та як ти посмів?

— Навіщо ти взагалі повернувся?

Джеб стояв найдалі, в кутку, і просто спостерігав.

Краєм ока я зауважила яскраве волосся Шерон. Не сподівалася побачити її тут, та ще й разом із Меґґі, просто в центрі юрмища. Відтоді як ми з Доком зцілили Джеймі, мати й донька зовсім не брали участі в громадському житті печер. Трималися осторонь.

«Це все через бійку, — припустила Мел. — Серед щасливих людей їм місця не було, зате як усі лютують — вони почуваються як удома».

Я подумала, що вона, мабуть, має рацію. Як… тривожно.

До мене долинув пронизливий голос, і я збагнула, що й Лейсі долучилася до юрби.

— Вандо? — голос Кайла знову заглушив решту; я підвела погляд і виявила, що він не відводить від мене блакитних очей. — Нарешті! Ходи сюди й допоможи мені, будь ласка.

Джеб розчистив для мене дорогу, розганяючи людей рушницею, як вівчар розганяє овець палицею.

— Досить, — гаркнув він на тих, хто досі не втихомирився. — У вас іще буде можливість поставити його на місце. У всіх. Але спершу слід владнати важливішу справу. Пропустіть!

Краєм ока я помітила, що Шерон і Меґґі вже в задніх рядах — втратили цікавість і забиралися геть. Можливо, і моя поява зіграла не останню роль. Зціпивши зуби, вони досі палили Кайла поглядами.

Останніми Джеб відштовхнув Іяна та Джареда. Проходячи повз них, я погладила їх по руках, сподіваючись бодай якось заспокоїти.

— Що ж, Кайле, — мовив Джеб, ударяючи дулом рушниці об долоню. — Навіть не намагайся знайти виправдання, бо його не існує. Мене аж навпіл роздирає — чи викинути тебе геть, чи просто пристрелити.

Зпід ліктя Кайла знову визирнуло малесеньке обличчя, обрамлене довгими чорними кучерями, бліде попід темною засмагою. Від переляку дівчина розтулила рота, в очах майнуло божевілля. Здалося, під чорною райдужною оболонкою блимнуло срібло.

— А поки що давайте всі заспокоїмося, — Джеб обернувся до натовпу, опустив рушницю, і склалося враження, що він захищає Кайла і те малесеньке личко, що ховалося за його спиною. — Кайл привів гостю, а ви її до смерті налякали. Пересильте себе, доведіть, що у вас теж є манери. А тепер вимітайтеся звідси й займіться чимось корисним. Дині засихають. Займіться ними, чули?

Він зачекав, поки розбурканий натовп потроху розсмокчеться. Я вдивлялася в обличчя й бачила, що люди вже майже заспокоїлися — принаймні більшість. Зрештою, нічого особливого не сталося, особливо якщо зважити на те, що останні кілька днів усі чекали біди. Так, Кайл повівся, як егоїстичний бовдур (ця думка читалася на всіх обличчях), але ж він повернувся, нічого не трапилося. Немає потреби в евакуації, жодної загрози від шукачів. Тобто жодної безпосередньої загрози. Ну, привів Кайл із собою ще одну гусінь, то їх і так тут повно останнім часом.

Нікого це вже так не вражало, як раніше.

Хто попрямував на кухню доїдати обід, хто на город поливати дині, а хто до себе в кімнату. Невдовзі поруч зі мною залишилися тільки Джаред, Іян та Джеймі. Джеб окинув трійцю злісним поглядом і розтулив був рота, щоб повторити наказ, аж раптом Іян узяв мене за одну руку, а Джеймі — за другу. На зап’ястя над рукою Джеймі лягла чиясь широка долоня. Джаред.

Джеб закотив очі, знизав плечима й розвернувся до нас спиною.

— Дякую, Джебе, — мовив Кайл.

— Стули свою чортову пельку, Кайле. Просто тримай її на замку. Я не жартував — зараз відстрелю твою паршиву голову.

За спиною Кайла вчулося тихеньке скиглення.

— Гаразд, Джебе. Тільки залиш свої погрози на потім. Вона й так до смерті налякана. Згадай, як попервах реагувала Ванда.

З цими словами Кайл усміхнувся мені. Мені. Чогочого, а такого я не чекала. А тоді Кайл обернувся до дівчини, що ховалася за його спиною, і вперше я побачила в його очах ніжність.

— Бачиш, Сонні? Це Ванда. Я розповідав тобі про неї. Вона нам допоможе і не дозволить тебе кривдити, як і я.

Дівчина (радше жінка: вона була мініатюрна, та її округлі форми свідчили про зрілість) витріщалася на мене сповненими жаху очима. Кайл обняв її за талію і притягнув до себе — і Сонні пригорнулася до нього, мов він був надійним якорем у розбурханому морі.

— Кайл має рацію… — (Ніколи не думала, що скажу таке). — Я не дозволю вас кривдити. Ваше ім’я Сонні? — запитала я м’яко.

Жінка метнула погляд на Кайла.

— Все гаразд. Не треба боятися Ванди. Вона така, як ти, — він обернувся до мене. — Справжнє ім’я Сонні дуже довге — щось там про лід.

— Сонячне Світло Пронизує Лід, — прошепотіла вона.

В очах Джеба загорілася цікавість.

— Вона не має нічого проти того, щоб її називали просто Сонні. Каже, що так теж гарно, — запевнив мене Кайл.