Але навіть зараз, думаючи про щасливий кінець, я не могла позбутися думки, що такий вибір — жахливий. Я маю померти, захищаючи цю таємницю. Не видавати її, навіть піддавшись найстрашнішим тортурам.

Та хіба таких тортур я очікувала: кризи власного сумління, ускладненої і заплутаної любов’ю до людської сім’ї. Як боляче!

Яка з мене емігрантка, якщо я видам цю таємницю? Ні, я стану чистої води зрадницею.

«Не заради неї, Вандо! — застогнала Мелані.— Тільки не заради неї!»

«А що мені — чекати? Чекати, поки зловлять ще одну душу? Безневинну, ненавидіти яку в мене геть немає підстав? Рано чи пізно мені доведеться прийняти рішення».

«Не зараз! Зажди! Обміркуй усе!»

У шлунку знову закрутило, аж я схилилася, щоб глибоко вдихнути. Мало не виблювала.

— Вандо? — схвильовано гукнув Джеб.

«Мел, я б змогла погодитися. Знайшла б виправдання, посилаючи її смерть, якби вона була просто безневинною душею. Я б дозволила її вбити. Бо втому разі я б мала здатність приймати об’єктивне рішення».

«Але вона жахлива, Вандо! Ми обидві її ненавидимо!»

«Саме так. Тому я не покладаюся на власну об’єктивність. Подумай тільки, я мало не проґавила очевидний вихід…»

— Вандо, з тобою все гаразд?

Шукачка метнула палючий погляд мені за спину, туди, звідки долинув голос Джеба.

— Все добре, Джебе, — видихнула я. Голос мій був напружений, засапаний. Звучав він жахливо.

Чорні очі шукачки невпевнено металися між мною і Джебом. А тоді вона відсахнулася від мене й утиснулася в стіну. Знайома поза — хто-хто, а я пам’ятала її до деталей.

Чиясь лагідна рука лягла мені на плече й розвернула мене.

— Що з тобою, люба? — запитав Джеб.

— Мені потрібна ще хвилина, — мовила я задихано й чесно подивилася в його блакитні очі.— Я маю ще одне запитання. Але насправді мені просто треба ще хвилинку поміркувати. Ви… почекаєте на мене?

— Звісно, ми почекаємо. Віддихайся.

Я кивнула і якнайшвидше пішла геть од в’язниці. Спочатку ноги від страху не слухалися, а тоді самі мене понесли. Проминаючи Аарона та Брандта, я майже бігла.

— Що трапилося? — здивовано прошепотів Аарон до Брандта.

Я не знала, куди подітися. Ноги самі несли мене по коридору до спальні — я сподівалася, що там нікого не буде.

Було темно, тьмяне світло зірок ледве пробивалося крізь тріщини в стелі. Я об щось спіткнулася — це Лілі лежала в проході, скрутившись калачиком. Я ледве її впізнала — обличчя її спухло від сліз… Вона також не тямила, хто я, дивилася на мене широко розплющеними очима.

— Навіщо? — запитала вона. — Колись я казала, що любов і життя тривають. Але навіщо? Тепер не треба. Не треба. В чому сенс?

— Не знаю, Лілі. Я не знаю, в чому сенс.

— Навіщо? — не вгавала вона, але говорила не до мене. Її скляні очі дивилися крізь мене.

Я обережно переступила її й поквапилася до спальні. У мене було своє запитання, на яке слід було відповісти. На щастя, кімната виявилася порожньою. Я долілиць упала на наш із Джеймі матрац.

Коли я сказала Джебові, що маю ще одне запитання, я його не обманула. Але відповісти на нього повинна була не шукачка. А я сама.

Ось воно: чи наважусь — не чи зможу — я це зробити?

Так, я можу врятувати життя шукачки. Це я знала. В печерах не буде загрожене жодне життя. Окрім мого. Такі умови.

«Ні», — Мелані, попри паніку, намагалася говорити твердо.

«Будь ласка, дай поміркувати».

«Ні».

«Зрозумій, Мел. Це невідворотно. Тепер я це усвідомлюю. Я повинна була про все здогадатися раніше. Це ж так очевидно».

«Ні, не очевидно».

Я згадала нашу нещодавню розмову з Мел біля ліжка хворого Джеймі. Ми помирилися, і я сказала, що не змогла б її позбутися і що мені дуже шкода, адже я не можу дати їй більшого.

Це була не зовсім неправда… радше незакінчене речення. Я здатна дати їй більше — і при цьому вижити.

А от Джаредові я збрехала. За кілька секунд після того я сказала йому, що не можу просто припинити існування — не знаю як. У контексті нашої розмови все так і було. Я не знала, як зникнути, сидячи всередині Мелані. Дивно, чому я тоді ж не помітила такий явний обман, який бачу зараз? Ну звісно, я знала, як припинити існувати.

Справа в тому, що я ніколи не розглядала такої можливості, адже це найстрашніша зрада, яку могла вчинити душа на планеті Земля.

Тільки-но люди дізнаються, що в мене є відповідь, заради якої вони готові знову і знову вбивати, я за це заплачу.

«Ні, Вандо!»

«Хіба ти не хочеш звільнитися?»

Запала тиша.

«Я б ніколи тебе про це не попросила, — зрештою мовила Мел. — Я б сама не зробила такого заради тебе. А тим паче, чорт забирай, заради шукачки!»

«А тобі й не треба просити. Мені здається, я б сама наважилася… рано чи пізно».

«Чому ти так гадаєш?» — здавалося, Мел от-от розридається. Мене це зворушило. Я-бо думала, вона зрадіє.

«Частково через них — Джареда і Джеймі. Я можу дати їм цілий світ — все, що вони захочуть, навіть тебе. Мабуть, я б зрозуміла це… одного дня. Хтозна. Може, мене попросив би Джаред. А ти ж знаєш, я не можу йому відмовити».

«Іян має рацію. Ти справді готова пожертвувати собою. Ти не знаєш міри. Тебе потрібно оберігати від самої себе, Вандо!»

«Ох, Іян», — застогнала я. Серце розкраяв біль.

«Ти забереш у нього увесь світ. Усе, чого він прагне».

«З Іяном у мене ніколи нічого не вийде. Не в цьому тілі — навіть якщо він полюбить його, ніколи не отримає взаємності».

«Вандо, я… — Мелані намагалася підібрати правильні слова. Я чекала, що вона зрадіє, принаймні не стане відмовляти мене, а натомість… — Я не дозволю тобі так учинити. Насправді ти потрібна їм набагато більше, ніж я. Ти можеш їм допомогти; врятувати їх. А я ні. Ти повинна залишитися».

«Мел, я не бачу іншого виходу. Як я не усвідомила цього раніше! Це ж так очевидно. Звісно ж, я повинна піти — ми, душі, вчинили неправильно, прилетівши сюди. Тому тепер у мене немає іншого вибору — я мушу вчинити правильно, тобто забратися геть. Ви якось виживали без мене раніше; виживите й зараз. Ти стільки всього дізналася від мене про душі — тепер ти зможеш допомогти людям. Хіба не бачиш? Це щасливий кінець. Так повинна закінчитися наша історія. Я можу подарувати вам надію. Я можу подарувати вам… ні, не майбутнє. Мабуть, іще ні. Але це бодай щось. І це все, на що я здатна».

«Ні, Вандо, ні».

Мел плакала, слів її неможливо було розібрати. Від її смутку на моїх очах також виступили сльози. Я й не уявляла, що вона так хвилюватиметься за мене. Я не здогадувалася про силу нашої взаємної любові.

Навіть якби Джаред ніколи не попросив мене про таке, навіть якби його взагалі не існувало… Рано чи пізно я б обрала цей шлях. Бо я полюбила Мел.

Не дивно, що відсоток вдалих спроб підкорити собі волю дорослого носія на Землі такий мізерний. Варто нам, душам, полюбити свого носія — і що тоді? Ми не можемо жити за рахунок того, кого любимо. Ми ж душі. Душі так не вміють.

Я перевернулася на спину і в зоряному світлі подивилася на своє тіло.

Під шаром болота й синцями ховалися чарівні руки. Приємна засмагла шкіра; навіть у тьмяному блідому світлі вона була прегарна. Нігті покусані, проте тверді та гладкі, з маленькими білими півмісяцями біля краю. Я поворушила пальцями, спостерігаючи, як ожили м’язи й запрацювали тоненькі кісточки. Я зігнула руки й підняла їх над головою: немов дві темношкірі танцівниці вигиналися на тлі зоряного неба.

Я провела долонею по волоссю — воно відросло майже до плечей. Мелані це сподобається. Після кількох тижнів, проведених у готелях, після шампунів і вітамінних масок воно знову стало шовковистим і блискучим.

Я широко розкинула руки, поки не хруснули суглоби, й відчула їхню силу. Вони здатні видертися на скелю, носити вантажі, скопати поле. Водночас вони неймовірно ніжні. Здатні заколисати дитину, втішити друга, любити… але все це не для мене.

Я глибоко вдихнула, й з очей покотилися сльози. Вони стікали по скронях прямісінько у волосся.