Я напружила м’язи ніг і відчула їхню пружність та стрімкість. У мене з’явилося непереборне бажання мчати, оббігти велике поле, відчути підошвами тверду землю. Щоб вітер тріпотів у волоссі. І щоб падав дощ і я на бігу вдихала його запах.

Ступні витягнулися й повернулися назад — в такт диханню. Вдих, видих. Витягнулися, повернулися назад. Приємне відчуття.

Кінчиками пальців я торкнулася обличчя — тепла гладенька шкіра. Я рада, що повернула Мелані її колишню ніжну шкіру. Я заплющила очі й погладила повіки.

Я жила в стількох тілах, але жодне не любила так сильно, як це. Жодного не бажала так, як цього. І звісно, саме від цього тіла мені доводиться відмовлятися.

Яка іронія долі! Я засміялась і зосередилася на своїх відчуттях: повітря потрапляло в рот і повільно затікало в легені; сміх, немов свіжий вітерець, пронісся по тілу й забрав із собою всі тривоги й печалі. А інші види здатні так легко зцілюватися? Я не пам’ятала.

Я діткнулася вуст і згадала поцілунки Джареда, Іяна… Не кожному випадало цілувати стільки вродливих тіл. За такий короткий час я встигла набагато більше, ніж інші.

Як швидко сплив час! Я не певна, але, мабуть, минув рік. Єдиний швидкий оберт зеленої планети навколо звичайної жовтої зірки. Найкоротше життя з усіх, що я прожила.

Моє найкоротше, найважливіше, найболючіше життя. Життя, яке назавжди визначило моє «я» і прив’язало мене до однієї зірки, однієї планети, однієї маленької родини чужинців.

Ще трошки часу… що в цьому такого поганого?

«Нічого, — прошепотіла Мел. — Отож скористайся з цього».

«Ніколи не знаєш, скільки часу в тебе залишилося», — прошепотіла я у відповідь.

Але насправді я знала. Знала, скільки мені залишилося. І я не могла дозволити собі чекати. Мій час вийшов.

По всьому тілу — від пальчиків ніг до кінчиків волосся — прокотилося зітхання. Аарон і Брандт не чекатимуть вічно. А тепер у мене з’явилося ще кілька запитань, які потребували відповіді. Цього разу мені потрібен був Док.

Повсюди в печерах мене зустрічали сумні, опущені долі очі. Було легко прослизнути повз них непоміченою. Нікого не хвилювало, що я тут роблю, хіба що Джеба, Брандта й Аарона, а їх тут не було.

Безмежного поля під дощем у печерах не знайти, проте був довгий південний тунель. Бігти швидко не вийшло — було занадто темно, але вдалося підтримувати середній темп. Я відчувала, як мої м’язи розігрівалися.

Я сподівалася, що Док уже в себе, а якщо ні, я б його дочекалася. Він буде сам. Бідолаха — тепер він завжди сам.

Після того, як ми врятували Джеймі, Шерон зібрала речі й переїхала до матері, а Док не хотів спати в порожній кімнаті, тому ночував у лікарні.

Яка сильна ненависть! Шерон радше знищить не тільки своє щастя, але й щастя Дока, але не пробачить чоловікові те, що він допоміг мені врятувати Джеймі.

Шерон і Меґґі день у день дедалі рідше з’являлися на людях, віддалялися від решти. Вони немов нікого не помічали, як колись не помічали мене. Цікаво, чи зміниться щось після того, як мене не стане, чи ця парочка так віддалася своїм упередженням, що вже запізно?

Ну, що за безглуздий спосіб марнувати дорогоцінний час!

Уперше сьогодні південний тунель видався мені неймовірно коротким. Не встигла я пробігти й половини, як з арки, за якою починалися володіння Дока, полилося тьмяне світло. Він у себе.

Я пішла ступою. Не хотілося його лякати, а то ще подумає — знову щось сталося.

Але він таки злякався, коли я, задихана, з’явилася в кам’яному проході.

Він підскочив. Книжка, яку він читав, упала на долівку.

— Вандо? Щось сталося?

— Ні, Доку, — запевнила я. — Все добре.

— Я комусь потрібен?

— Тільки мені,— я слабко усміхнулася.

Док вийшов із-за столу й розширеними очима дивився на мене. Він зупинився за крок від мене та звів брову.

На обличчі світилася доброта. І як я могла вважати його чудовиськом?

— Ви — людина слова, — почала я.

Він кивнув і розтулив був рота, щоб заговорити, але я спинила його рухом руки.

— Це серйозна перевірка, чи здатні ви справді дотримати слово, — попередила я.

Він чекав, у очах з’явилися тривога та збентеженість.

Я вдихнула, відчуваючи, як розширюються легені.

— Я знаю, як зробити те, заради чого ви змарнували стільки життів. Я знаю, як витягнути душу з тіла, не завдавши шкоди ні душі, ні людині. Ну звісно, мені це відомо. Всі ми знаємо, як це робиться, про всяк випадок. Одного разу, коли я була ведмедем, мені довелося зробити це власноруч.

Я дивилася на Дока, очікуючи реакції. До нього поступово доходив зміст сказаного, і його очі загоралися цікавістю.

— Чому ти розказуєш це мені? — видихнув він зрештою.

— Тому що… тому що я збираюся поділитися з вами своїми знаннями, — я знову жестом зупинила його. — Але тільки якщо ви дасте мені взамін те, чого хочу я. І одразу попереджаю — вам так само нелегко буде зробити для мене те, що хочу я, як і мені зробити те, чого хочете ви.

Таким ярим я його ще не бачила.

— Які твої умови?

— Ви нікого не вбиваєте — я маю на увазі душі, які витягнете. Дайте мені слово — обіцянку, клятву, що хочете, — що ви гарантуєте їм безпечний перехід в інше життя. Це трохи ризиковано: доведеться роздобути кріоконтейнери, а потім підкинути їх на міжпланетний корабель. Ви повинні відсилати душі на інші планети. Тоді вони не зможуть вам нашкодити. До того часу, поки вони потраплять на іншу планету, повмирають ваші онуки.

Чи пом’якшать мої умови відчуття провини? Тільки якщо Докові можна довіряти.

Я пояснювала, а він зосереджено думав. Я спостерігала за його обличчям: Док не розізлився, але в його очах досі горів дикий вогник.

— Ти не хочеш, щоб ми вбили шукачку? — здогадався він.

Я не відповіла, бо він усе одно не зрозумів би відповіді; так, я не хотіла, щоб її вбили. Ось у чому вся біда. Натомість я провадила.

— Вона буде першою — піддослідним щуром. Поки я тут, мені важливо переконатися, що ви все зробите правильно. Я сама проведу вилучення. Тільки-но шукачка буде в безпеці, я навчу вас, як це робиться.

— На кому?

— На викрадених душах. Як і раніше. Не можу гарантувати, що до них повернеться людська свідомість. Не знаю, чи можна її повернути, якщо вона стерта. Перевіримо на шукачці.

Док закліпав, перетравлюючи інформацію.

— Що ти маєш на увазі — «поки ти тут»? Ти від нас їдеш?

Я дивилася на Дока й чекала, поки він сам здогадається. Він витріщився на мене очима, в яких плескалося нерозуміння.

— Невже ви не усвідомлюєте, що я вам пропоную? — прошепотіла я.

Нарешті на нього впало прозріння.

Я швидко заговорила, поки він не отямився.

— Є ще дещо, про що я хотіла вас попросити, Доку. Я не хочу, щоб… Не відсилайте мене на іншу планету. Моя домівка тут, справжня домівка. І в той сам час місця для мене тут немає. Тому… Я знаю, це може… когось образити. Якщо ви гадаєте, що хтось заперечуватиме, то просто нічого нікому не кажіть. Якщо доведеться — брешіть. Але я волію, щоб мене поховали поряд із Волтером і Везом. Зробите це заради мене? Я не займу багато місця, — слабко всміхнулась я.

«Ні,— волала Мелані.— Ні, ні, ні…»

— Ні, Вандо, — вражено заперечив Док.

— Будь ласка, Доку, — прошепотіла я й скривилася: Мелані у мене в голові протестувала дедалі голосніше. — Не думаю, що Вез і Волтер будуть проти.

— Я не це маю на увазі! Я не можу вбити тебе, Вандо. Бр-р-р! Я так утомився від смерті, від убивства моїх друзів, — мало не схлипував Док.

Я поклала долоню йому на руку й погладила.

— Люди помирають. Таке трапляється.

Саме так казав Кайл. Сміхота — вдруге за одну ніч я цитую саме Кайла.

— А Джаред і Джеймі? — запитав Док задихано.

— У них буде Мелані. Все з ними буде гаразд.

— А Іян?

— Без мене йому буде краще, — зронила я крізь зуби.

Док похитав головою й витер очі.

— Мені треба поміркувати, Вандо.

— У нас мало часу. Хлопці не чекатимуть вічно — пристрелять шукачку.