— Обережно. Не надто глибоко.
— Може, ти?
— Ні,— хапнув він ротом повітря.
— Гаразд.
У моїй руці опинився огидний ніж із гострим лезом і важкою рукояткою. Я намагалася не думати про нього, не давати собі шансу стати боягузкою. Рука, не нога, повагавшись, вирішила я. Адже коліна побиті. Не хотілося і з цим ховатися.
Я випростала ліву руку; вона так тремтіла, аж я злякалася, що не поцілю. Схопилася долонею за ручку дверей і вигнулася: якщо буде дуже боляче, вчеплюся зубами в підголівник. Правою рукою я незграбно, зате сильно стиснула руків’я ножа, втиснула лезо в шкіру передпліччя. Замружилася.
Джаред дихав занадто гучно. Треба поспішати, а то він мене зупинить.
«Просто уяви, що це лопата, а шкіра — земля», — мовила я до себе.
Міцніше стиснула ніж у руці.
Підголівник приглушив зойк, однак він усе одно був занадто голосним. Ніж висковзнув із руки і впав на підлогу.
— Вандо! — вигукнув Джаред.
Я відповіла не одразу, намагаючись притлумити крик, який рвався з горла. Добре, що я не зробила цього до того, як сіла за кермо.
— Дай поглянути!
— Сиди тут і не ворушись, — видихнула я. Однак, незважаючи на моє попередження, ззаду зашурхотів плед. Я притиснула ліву руку до тулуба, а правою відчинила дверцята. Джаредова долоня лягла мені на спину — він намагався не зупинити мене, а втішити.
— Я скоро повернуся, — кашлянула я і ногою захряснула дверцята.
Я пошкандибала через стоянку, поборюючи нудоту і паніку, які мов тиснули на мене. Здавалося, вони урівноважували одне одного, не дозволяючи чомусь одному взяти гору. Болю не було, чи радше я його не відчувала. Я була на грані шоку: забагато болю на одне тіло. Тепла рідина стікала по пальцях і крапала на асфальт. Цікаво, чи зможу я поворушити пальцями? Було страшно навіть пробувати.
Щойно я пройшла крізь автоматичні двері, жінка в реєстратурі — середнього віку, з темною шоколадною шкірою й кількома сивими пасмами у волоссі — скочила на ноги.
— Ой ні! Ой біда! — з цими словами вона схопила мікрофон, і її голос пролунав із гучномовця на стелі.— Цілителько Плетениця! Негайно спустіться в реєстратуру. Екстрений виклик!
— Ні-ні,— я намагалася говорити спокійно, хоча насправді ледве трималася на ногах. — Усе гаразд. Це нещасний випадок.
Вона миттю відставила мікрофон, поквапилася до мене й підтримала за талію.
— Що сталося, люба?
— Я така необережна, — пробурмотіла я. — Ми відпочивали на природі… Я впала на камінь… Мила посуд після вечері. А ніж був у руці…
Мою невпевненість вона списала на шоковий стан. У її погляді не було й тіні підозри чи насмішки, хоча Іян завжди посміхався, коли я невміло брехала. У неї ж — тільки занепокоєння.
— Бідненька! Як вас звати?
— Скляна Шпичка.
Я назвалася поширеним ім’ям одного з членів своєї попередньої сім’ї на Планеті Ведмедів.
— Гаразд, Скляна Шпичко. Зараз прийде цілителька. З вами все буде добре.
Паніки як не було. Добра жінка гладила мене по спині. Лагідно. Турботливо. Вона б ніколи не завдала мені шкоди.
Цілителька була молода жінка. Її волосся, шкіра й очі мали однаковий оливковий відтінок. Вона мала незвичний вигляд — монохромний. Бежевий однострій тільки підсилював це враження.
— Ого, — мовила вона. — Цілителька Вогненна Плетениця. Зараз я вас вилікую. Що трапилося?
Я розповіла свою історію вдруге, поки жінки вели мене по коридору й завели в перші двері. Тут мене вклали на застелене м’яким папером ліжко.
Кімната здавалася знайомою. Я бувала в такому місці всього раз, але дитинство Мелані було сповнене таких спогадів. Короткий ряд шухляд, умивальник, де цілителька мила руки, чисті білі стіни…
— Спочатку найважливіше, — весело промовила Вогненна Плетениця. З цими словами вона відчинила шафку, закладену рядами однакових білих циліндрів. Вона швидко, не дивлячись, витягнула один — схоже, знала, що їй треба. На пляшечці виднівся дрібний напис, але його годі було роздивитися. — Трохи знеболювального не завадить, як гадаєте?
Я прочитала напис, коли вона розкручувала кришечку. Одне слово. «Знеболювальне»? Так і написано?
— Розтуліть рота, Скляна Шпичко.
Я послухалася. Цілителька витягнула маленький тонкий квадратик — схожий на серветку — й поклала мені на язик. Він одразу ж розчинився. Я не відчула ніякого смаку, просто ковтнула.
— Краще? — запитала цілителька.
Таки стало легше. Вже. У голові прояснилося — я могла легко зосередитися. Біль зник разом із маленьким квадратиком. Просто розчинився. Я шоковано кліпнула.
— Так.
— Я знаю, що зараз ви почуваєтеся краще, але, будь ласка, не ворушіться. Ваші рани ще не зцілені.
— Звісно.
— Бірюза, принесіть, будь ласка, води. Здається, в неї в роті пересохло.
— Вже несу, цілителько Плетениця.
Старша жінка вийшла з кімнати.
Цілителька відчинила ще одну шафку, заставлену білими пляшечками.
— Те, що треба.
Вона витягнула одну пляшечку, тоді іншу.
Ніби навмисно, вона вимовляла вголос назви ліків.
— «Очистка» — «Внутрішня» і «Зовнішня»… «Зцілення»… «Замазка»… Де ж воно… а, ось — «Розгладжування». Нам же не потрібно, щоб на такому симпатичному личку залишився шрам, еге ж?
— Ну… ні.
— Не хвилюйтеся. Незабаром ви знову будете в ідеальному стані.
— Дякую.
— Будь ласка.
Вона схилилася наді мною з новою пляшечкою в руках, підділа кришечку — виявилося, що всередині аерозольна насадка. Спочатку цілителька обробила передпліччя — рану оповила прозора хмаринка без запаху.
— Мабуть, приємно лікувати інших, — я обрала правильний тон: зацікавлений, проте не наполегливий. — Відтоді як мене вживили, я ще не була в лікарні. Тут так цікаво.
— Так, мені подобається.
Вона почала обприскувати моє обличчя.
— А що ви робите зараз?
Цілителька усміхнулася — напевно, я була не першою допитливою душею.
— Це «Очистка», щоб у рану не потрапила інфекція. Вона вбиває мікробів.
— «Очистка», — повторила я пошепки.
— А це — «Очистка внутрішня». Про всяк випадок, якщо інфекція вже встигла потрапити в рану. Вдихніть, будь ласка.
В руці цілительки з’явилася ще одна пляшечка з пульверизатором, цього разу трохи тонша. Вогненна Плетениця легенько натиснула, і біля обличчя зависла ще одна хмаринка. Я слухняно вдихнула — цього разу хмаринка була зі смаком м’яти.
— А це «Зцілення», — провадила цілителька Плетениця, відкручуючи кришечку наступної пляшечки, під якою ховалася піпетка. — Допоможе тканинам зростися, щоб одужання йшло правильно.
Вона вичавила кілька крапель прозорої рідини у широкий поріз і стиснула краї рани докупи. Ніякого болю — тільки дотик її ніжних пальців.
— Зараз скріпимо й продовжимо, — цілителька відкоркувала тюбик і вичавила на палець широку смужку густого прозорого гелю. — Це мов клей, — пояснила вона. — Гель склеює краї рани, поки «Зцілення» робить свою справу, — одним швидким рухом вона розмазала гель по моїй руці.— Можете поворушити рукою. З нею ми вже закінчили.
Я підняла руку й подивилася на результат: під блискучим шаром гелю виднілася ледь помітна рожева смуга. Кров залишилася на шкірі, але більше не цебеніла. Поки я дивилася, цілителька одним рухом витерла залишки крові вологим рушником.
— Поверніться, будь ласка. Гм… Добряче ви впали на каміння. Просто жах.
— Так. Не пощастило.
— Що ж, добре, що принаймні ви змогли дістатися сюди самотужки.
Цілителька крапнула кілька капель «Зцілення» мені на щоку й розтерла пальцями.
— Обожнюю дивитися, як воно працює. На вигляд уже набагато краще. Гаразд… тепер по краях, — вона усміхалася сама до себе. — Ще один шар. І ще тут почистимо. — Вона попрацювала ще з хвилинку. — Дуже добре.
— Вода, — сказала старша жінка, увійшовши до кімнати.
— Дякую, Бірюза.
— Покличете, якщо вам іще щось знадобиться. Я буду при вході.
— Дякую.
Бірюза вийшла. Звідки вона, чи не з Планети Квітів? Блакитні квіти — це рідкість, а ім’я пасує.