— Обережно. Не надто глибоко.

— Може, ти?

— Ні,— хапнув він ротом повітря.

— Гаразд.

У моїй руці опинився огидний ніж із гострим лезом і важкою рукояткою. Я намагалася не думати про нього, не давати собі шансу стати боягузкою. Рука, не нога, повагавшись, вирішила я. Адже коліна побиті. Не хотілося і з цим ховатися.

Я випростала ліву руку; вона так тремтіла, аж я злякалася, що не поцілю. Схопилася долонею за ручку дверей і вигнулася: якщо буде дуже боляче, вчеплюся зубами в підголівник. Правою рукою я незграбно, зате сильно стиснула руків’я ножа, втиснула лезо в шкіру передпліччя. Замружилася.

Джаред дихав занадто гучно. Треба поспішати, а то він мене зупинить.

«Просто уяви, що це лопата, а шкіра — земля», — мовила я до себе.

Міцніше стиснула ніж у руці.

Підголівник приглушив зойк, однак він усе одно був занадто голосним. Ніж висковзнув із руки і впав на підлогу.

— Вандо! — вигукнув Джаред.

Я відповіла не одразу, намагаючись притлумити крик, який рвався з горла. Добре, що я не зробила цього до того, як сіла за кермо.

— Дай поглянути!

— Сиди тут і не ворушись, — видихнула я. Однак, незважаючи на моє попередження, ззаду зашурхотів плед. Я притиснула ліву руку до тулуба, а правою відчинила дверцята. Джаредова долоня лягла мені на спину — він намагався не зупинити мене, а втішити.

— Я скоро повернуся, — кашлянула я і ногою захряснула дверцята.

Я пошкандибала через стоянку, поборюючи нудоту і паніку, які мов тиснули на мене. Здавалося, вони урівноважували одне одного, не дозволяючи чомусь одному взяти гору. Болю не було, чи радше я його не відчувала. Я була на грані шоку: забагато болю на одне тіло. Тепла рідина стікала по пальцях і крапала на асфальт. Цікаво, чи зможу я поворушити пальцями? Було страшно навіть пробувати.

Щойно я пройшла крізь автоматичні двері, жінка в реєстратурі — середнього віку, з темною шоколадною шкірою й кількома сивими пасмами у волоссі — скочила на ноги.

— Ой ні! Ой біда! — з цими словами вона схопила мікрофон, і її голос пролунав із гучномовця на стелі.— Цілителько Плетениця! Негайно спустіться в реєстратуру. Екстрений виклик!

— Ні-ні,— я намагалася говорити спокійно, хоча насправді ледве трималася на ногах. — Усе гаразд. Це нещасний випадок.

Вона миттю відставила мікрофон, поквапилася до мене й підтримала за талію.

— Що сталося, люба?

— Я така необережна, — пробурмотіла я. — Ми відпочивали на природі… Я впала на камінь… Мила посуд після вечері. А ніж був у руці…

Мою невпевненість вона списала на шоковий стан. У її погляді не було й тіні підозри чи насмішки, хоча Іян завжди посміхався, коли я невміло брехала. У неї ж — тільки занепокоєння.

— Бідненька! Як вас звати?

— Скляна Шпичка.

Я назвалася поширеним ім’ям одного з членів своєї попередньої сім’ї на Планеті Ведмедів.

— Гаразд, Скляна Шпичко. Зараз прийде цілителька. З вами все буде добре.

Паніки як не було. Добра жінка гладила мене по спині. Лагідно. Турботливо. Вона б ніколи не завдала мені шкоди.

Цілителька була молода жінка. Її волосся, шкіра й очі мали однаковий оливковий відтінок. Вона мала незвичний вигляд — монохромний. Бежевий однострій тільки підсилював це враження.

— Ого, — мовила вона. — Цілителька Вогненна Плетениця. Зараз я вас вилікую. Що трапилося?

Я розповіла свою історію вдруге, поки жінки вели мене по коридору й завели в перші двері. Тут мене вклали на застелене м’яким папером ліжко.

Кімната здавалася знайомою. Я бувала в такому місці всього раз, але дитинство Мелані було сповнене таких спогадів. Короткий ряд шухляд, умивальник, де цілителька мила руки, чисті білі стіни…

— Спочатку найважливіше, — весело промовила Вогненна Плетениця. З цими словами вона відчинила шафку, закладену рядами однакових білих циліндрів. Вона швидко, не дивлячись, витягнула один — схоже, знала, що їй треба. На пляшечці виднівся дрібний напис, але його годі було роздивитися. — Трохи знеболювального не завадить, як гадаєте?

Я прочитала напис, коли вона розкручувала кришечку. Одне слово. «Знеболювальне»? Так і написано?

— Розтуліть рота, Скляна Шпичко.

Я послухалася. Цілителька витягнула маленький тонкий квадратик — схожий на серветку — й поклала мені на язик. Він одразу ж розчинився. Я не відчула ніякого смаку, просто ковтнула.

— Краще? — запитала цілителька.

Таки стало легше. Вже. У голові прояснилося — я могла легко зосередитися. Біль зник разом із маленьким квадратиком. Просто розчинився. Я шоковано кліпнула.

— Так.

— Я знаю, що зараз ви почуваєтеся краще, але, будь ласка, не ворушіться. Ваші рани ще не зцілені.

— Звісно.

— Бірюза, принесіть, будь ласка, води. Здається, в неї в роті пересохло.

— Вже несу, цілителько Плетениця.

Старша жінка вийшла з кімнати.

Цілителька відчинила ще одну шафку, заставлену білими пляшечками.

— Те, що треба.

Вона витягнула одну пляшечку, тоді іншу.

Ніби навмисно, вона вимовляла вголос назви ліків.

— «Очистка» — «Внутрішня» і «Зовнішня»… «Зцілення»… «Замазка»… Де ж воно… а, ось — «Розгладжування». Нам же не потрібно, щоб на такому симпатичному личку залишився шрам, еге ж?

— Ну… ні.

— Не хвилюйтеся. Незабаром ви знову будете в ідеальному стані.

— Дякую.

— Будь ласка.

Вона схилилася наді мною з новою пляшечкою в руках, підділа кришечку — виявилося, що всередині аерозольна насадка. Спочатку цілителька обробила передпліччя — рану оповила прозора хмаринка без запаху.

— Мабуть, приємно лікувати інших, — я обрала правильний тон: зацікавлений, проте не наполегливий. — Відтоді як мене вживили, я ще не була в лікарні. Тут так цікаво.

— Так, мені подобається.

Вона почала обприскувати моє обличчя.

— А що ви робите зараз?

Цілителька усміхнулася — напевно, я була не першою допитливою душею.

— Це «Очистка», щоб у рану не потрапила інфекція. Вона вбиває мікробів.

— «Очистка», — повторила я пошепки.

— А це — «Очистка внутрішня». Про всяк випадок, якщо інфекція вже встигла потрапити в рану. Вдихніть, будь ласка.

В руці цілительки з’явилася ще одна пляшечка з пульверизатором, цього разу трохи тонша. Вогненна Плетениця легенько натиснула, і біля обличчя зависла ще одна хмаринка. Я слухняно вдихнула — цього разу хмаринка була зі смаком м’яти.

— А це «Зцілення», — провадила цілителька Плетениця, відкручуючи кришечку наступної пляшечки, під якою ховалася піпетка. — Допоможе тканинам зростися, щоб одужання йшло правильно.

Вона вичавила кілька крапель прозорої рідини у широкий поріз і стиснула краї рани докупи. Ніякого болю — тільки дотик її ніжних пальців.

— Зараз скріпимо й продовжимо, — цілителька відкоркувала тюбик і вичавила на палець широку смужку густого прозорого гелю. — Це мов клей, — пояснила вона. — Гель склеює краї рани, поки «Зцілення» робить свою справу, — одним швидким рухом вона розмазала гель по моїй руці.— Можете поворушити рукою. З нею ми вже закінчили.

Я підняла руку й подивилася на результат: під блискучим шаром гелю виднілася ледь помітна рожева смуга. Кров залишилася на шкірі, але більше не цебеніла. Поки я дивилася, цілителька одним рухом витерла залишки крові вологим рушником.

— Поверніться, будь ласка. Гм… Добряче ви впали на каміння. Просто жах.

— Так. Не пощастило.

— Що ж, добре, що принаймні ви змогли дістатися сюди самотужки.

Цілителька крапнула кілька капель «Зцілення» мені на щоку й розтерла пальцями.

— Обожнюю дивитися, як воно працює. На вигляд уже набагато краще. Гаразд… тепер по краях, — вона усміхалася сама до себе. — Ще один шар. І ще тут почистимо. — Вона попрацювала ще з хвилинку. — Дуже добре.

— Вода, — сказала старша жінка, увійшовши до кімнати.

— Дякую, Бірюза.

— Покличете, якщо вам іще щось знадобиться. Я буду при вході.

— Дякую.

Бірюза вийшла. Звідки вона, чи не з Планети Квітів? Блакитні квіти — це рідкість, а ім’я пасує.