Коли ми проїжджали попід ліхтарем, він зиркнув мені в обличчя — і знову охнув:

— Твоє обличчя!

— Ну звісно. Його також зцілили.

Джаред підняв руку, й вона нерішуче зависла в повітрі.

— Боляче?

— Анітрохи. Ніби нічого й не було.

Його пальці ніжно лоскотали зцілену шкіру. По щоці пробігли мурашки, але це все реакція на Джаредів дотик. Проте Джаред одразу ж повернувся до справи.

— Вони нічого не запідозрили? Як гадаєш, викличуть шукачів?

— Ні. Я ж казала, що душі нічого не запідозрять. Вони навіть не перевіряли моїх очей. Мені була потрібна допомога, тож мені допомогли, — я знизала плечима.

— Що тобі вдалося дістати? — запитав Джаред, розстібаючи рюкзак.

— Усе, що потрібно Джеймі… якщо ми повернемося вчасно… — я автоматично зиркнула на годинник, хоча зараз час нічого не означав. — І на потім вистачить. Я взяла тільки найпростіші ліки.

— Ми встигнемо, — пообіцяв Джаред, вивчаючи білі флакончики. — «Розгладжування»?

— Це не дуже важливі ліки. Але я знаю, як вони діють, тому…

Він швидко кивнув і продовжив переглядати вміст рюкзака. І бурмотів назви собі під носа.

— «Знеболювальне»? І справді помічне?

— Дивовижно, еге ж, — засміялась я. — Якщо поранишся — продемонструю… Жарт.

— Знаю.

Він дивився на мене широко розплющеними очима. Я нічого не розуміла.

— Що таке?

Мій жарт не був аж таким кульгавим.

— Тобі вдалося! — голос Джареда був сповнений подиву.

— А не повинно було вдатися?

— Ні, просто… я не міг повірити, що в нас вийде.

— Ти не вірив? Тоді навіщо… навіщо дав мені шанс?

— Краще померти, але спробувати, ніж утратити Джеймі,— прошепотів Джаред.

На якусь мить від емоцій у мене в горлі застряв клубок. Мел також не могла мовити й слова. На мить ми стали сім’єю — ми всі.

Я прокашлялася. Не варто перейматися через нездійсненну мрію.

— Це було просто. Напевно, у будь-кого вийшло б, головне — поводитися природно. Цілителька оглядала мою шию, — рука сама потягнулася до шраму. — Твій шрам занадто грубий, але тепер, коли в нас є все необхідне, Док зможе це виправити.

— Навряд чи нам удалося б поводитися природно.

Я кивнула.

— Так. Для мене це легко. Я знаю, чого від мене очікують, — я ледь помітно усміхнулася. — Я така ж, як вони. Якби ви мені довіряли, я б змогла дістати вам усе, що забажаєте.

І я знову засміялася. Стрес минався, і мені раптом стало дуже смішно. Цікаво, чи усвідомлює Джаред, що заради нього я готова зробити все на світі?

— Я тобі довіряю, — прошепотів він. — Я довіряю тобі наші життя.

Він справді довірив мені людські життя: своє, Джеймі й усіх інших.

— Дякую, — прошепотіла я у відповідь.

— Тобі вдалося, — повторив він, не вірячи власним словам.

— Ми його врятуємо.

«Джеймі житиме, — раділа Мелані.— Дякую, Вандо».

«Заради них — усе», — мовила я їй і зітхнула, адже це була щира правда.

Коли ми доїхали до дороги, яка звивалася серед пісків, Джаред прикріпив до бампера ланцюги та брезент і пересів за кермо. Шлях був йому знайомий, до того ж Джаред їздив швидше за мене. Він попросив мене вийти та спритно скерував машину у вузький прохід під валуном. Я чекала — от-от пролунає скрегіт металу об камінь, але Джаред заїхав бездоганно.

А тоді ми пересіли в джип і полетіли крізь ніч. Джаред переможно сміявся, а джип мчав безлюдною пустелею, і вітер відносив сміх назад.

— Де пов’язка? — запитала я.

— Навіщо вона?

Я втупилася в нього.

— Вандо, якби ти хотіла нас здати, то вже давно б це зробила — у тебе була можливість. Тепер ніхто не заперечуватиме, що ти з нами.

Я замислилася.

— Думаю, не всі з цим погодяться. Дехто буде проти.

— Тоді їм доведеться просто змиритися.

Я похитала головою, уявивши, як нас зустрінуть.

— Повернутися назад буде нелегко. Уяви тільки, що вони думають зараз… На що вони чекають…

Він не відповів. Його очі насторожено звузилися.

— Джареде… якщо люди в печерах… якщо вони не схочуть нас навіть слухати… якщо не чекатимуть на пояснення… — я говорила дедалі швидше, щоб встигнути розповісти Джаредові геть усе. — Спочатку дай Джеймі «Знеболювальне» — просто поклади на язик. Тоді «Очистку внутрішню» — ліки треба просто розсіяти в повітрі та вдихнути. Нехай Док…

— Гей! Ти сама даватимеш указівки.

— Все одно послухай, як…

— Ні, Вандо. Так не піде. Я пристрелю будь-кого, хто тебе торкнеться.

— Джареде…

— Не хвилюйся. Я цілитимуся в ноги, і тоді ти зможеш їх зцілити.

— Якщо це жарт, то зовсім не смішний.

— Я не жартую, Вандо.

— Де пов’язка?

Він міцно стиснув губи. Але в мене була з собою стара футболка — подерте шмаття Джеба. Згодиться.

— Може, так нам буде легше потрапити всередину, — мовила я, скрутивши футболку й зав’язавши нею очі.— А це означає, що ми швидше дістанемося до Джеймі.

На хвильку запанувала тиша. Джип підскакував на нерівній дорозі. В пам’яті спливли спогади про схожі ночі, коли на моєму місці була Мелані…

— Я під’їду до самих печер. Там є сховок, у якому на день-два можна поставити джип. Так ми зекономимо час.

Я кивнула. Зараз час вирішував усе.

— Майже приїхали, — мовив Джаред за хвилину. — Нас уже чекають.

Клацнув метал — це Джаред заметушився й дістав із заднього сидіння рушницю.

— Не стріляй у людей.

— Нічого не можу обіцяти.

— Стояти! — крикнув чийсь голос. Звук розлетівся по пустелі.

Джип пригальмував і зупинився.

— Це ми, — мовив Джаред. — Бачите, бачите? Я — це досі я.

На тому боці завагалися.

— Слухайте, я заведу джип у схованку, добре? У нас є ліки для Джеймі, й ми поспішаємо. Байдуже, що ви там собі думаєте, а сьогодні вам ліпше не ставати мені на дорозі.

Джип зрушив із місця. Звук змінився — ми заїхали в печери.

— Гаразд, Вандо. Все добре. Ходімо.

Рюкзак уже був у мене за спиною. Я вилізла з джипа й спробувала намацати стіну. Джаред зловив мене заруку.

— Залізай, — мовив він і завдав мене собі на плечі.

Цього разу я не почувалася так безпечно: Джаред притримував мене однією рукою. Другою він, мабуть, стискав рушницю. Мені це не подобалося, але почувши тупіт десятка ніг, що бігли тунелем, я не могла не думати про неї з вдячністю.

— Джареде, ти — бовдур! — волав Кайл. — Про що ти тільки думав?

— Охолонь, Кайле, — втрутився Джеб.

— Вона поранена? — схвильовано запитав Іян.

— Забирайтеся з дороги, — мовив Джаред цього разу спокійніше. — Я поспішаю. З Бандою все гаразд, але вона наполягла, щоб я зав’язав їй очі. Як Джеймі?

— У нього гарячка, — відповів Джеб.

— Банда дістала все, що нам потрібно.

Джаред рухався швидко, тунель стелився вниз.

— Давай я її понесу, — запропонував Іян.

— Їй і тут непогано.

— Все добре, не хвилюйся, — сказала я Іянові.

Знову підйом. Незважаючи на мою вагу, Джаред біг. Я чула, як за нами біжать усі решта.

Я одразу зрозуміла, коли ми опинилися на майдані,— почулися обурені вигуки й злісне перешіптування.

— Геть із дороги, — волав Джаред. — Док із Джеймі?

Я не розібрала відповіді. Джаред міг давно опустити мене на землю, але не хотів марнувати дорогоцінні секунди.

Позаду нас відлунювали сердиті голоси. Ми зайшли у вузький тунель, і луна стала гучнішою. Тепер я зорієнтувалась і збагнула, де ми: Джаред проминув переплетіння тунелів і завернув у третій коридор, який вів до спалень, — навіть із зав’язаними очима я навіч бачила двері, повз які ми пробігали.

Джаред різко зупинився і зняв мене з плеча. Зірвав пов’язку з очей.

Нашу кімнату освітлювали кілька тьмяних блакитних ліхтарів. Док випростався — мабуть, щойно скочив на ноги. Поряд із ним, притискаючи мокру шматку до чола Джеймі, стояла навколішках Шерон. Я ледве її впізнала — її обличчя було спотворене злобою. З другого боку від Джеймі намагалася зіп’ястися на ноги Меґґі.