— Дайте рушницю Іяну… та кому хочете! Мені байдуже, — промовила я повільно і рівно. — А хлопчика не чіпайте.

Раптом обличчя Джеба розпливлося в усмішці. Дивно, але в той момент він нагадав мені кота, що точить кігті.

— Це мій дім, дитинко, і я роблю тут, що хочу. Завжди.

Джеб розвернувся і, насвистуючи, пішов геть. З роззявленим ротом я дивилася, як він віддаляється, а потім, коли він зник, повернулася до Джеймі, який понуро дивився на мене.

— Я не дитина, — сказав він басовитіше, ніж зазвичай, войовничо закинувши підборіддя. — А тепер… тепер іди до кімнати.

Наказ був менш ніж суворим, але що я мала робити? Я здалася без опору.

Присівши біля входу в печеру, я обіперлася спиною об кам’яну стіну — щоб заховатися за напівзатуленою ширмою і водночас бачити Джеймі. Обхопивши коліна руками, я робила те, що мені залишалося у цій безглуздій ситуації,— хвилювалася.

Я вдивлялася і вслухалася, щоб бути напоготові, якщо хтось наблизиться. Хай там що казав Джеб, а я не ризикуватиму Джеймі. Краще я сама вийду з кімнати, перш ніж мене змусять.

«Згодна», — беззаперечно погодилася Мелані.

Джеймі декілька хвилин постояв у коридорі, міцно стискаючи рушницю, не впевнений, як правильно виконувати свій обов’язок. А тоді почав походжати перед входом, але за деякий час відчув, що поводиться як дурень, і присів на долівку біля відсмикнутого краю ширми. Зрештою він примостив рушницю на ногах, а підборіддя зіпер на долоню. Минув якийсь час, і він зітхнув. Стояти на варті було не так захопливо, як він очікував.

Але мені не набридало дивитися на нього.

Годину чи дві потому він став крадькома кидати на мене короткі погляди. Його губи кілька разів розтулялися, але він не наважувався заговорити.

Схиливши підборіддя на коліна, я терпляче чекала. І моє терпіння було винагороджено.

— Планета, на якій ти мешкала перед тим, як втілитися в Мелані,— нарешті промовив він, — яка вона? Така як наша?

Напрям його думок заскочив мене зненацька.

— Ні,— відповіла я. Наодинці з Джеймі непотрібно було шепотіти. — Ні, вона зовсім інша.

— Розкажи про неї,— попросив він, схиляючи голову набік — як завжди, коли по-справжньому зацікавлювався казками, які Мелані розповідала йому перед сном.

І я йому розповіла.

Про затоплену планету — Світ Морських Водоростей, про два світила, еліптичну орбіту, про сірі води, непорушну незмінність коріння, про надзвичайний зір тисяч очей і нескінченні розмови мільйонів безмовних голосів.

Він слухав із широко розплющеними очима і захоплено усміхався.

— А окрім неї, існують інші планети? — запитав він, коли я замовкла, пригадуючи, чи нічого бува не проґавила. — Чи є інші іншопланетяни, окрім морських водоростей? — він засміявся на власний каламбур.

Я також засміялася.

— Звичайно, є ще чимало різних світів.

— Розкажи.

І я розповіла йому про Світ Співочих Кажанів — як то було жити в музичній сліпоті, як то було літати. Я також повідала йому про Планету Туманів — як то було мати щільне біле хутро ведмедя і чотири серця, аби не замерзнути, і як уникати зустрічі з пазурзвірами.

Я почала розповідати йому про Планету Квітів, про колір та світло, але він перебив мене.

— А маленькі зелені чоловічки з трикутними головами та великими чорними очима… Ну, як у серіалі «Росвел» і все таке… То теж ви?

— Ні, не ми.

— Значить, то все брехня?

— Не знаю — може, так, а може, й ні. Всесвіт великий і досить густо заселений.

— Якщо ви не маленькі зелені чоловічки, тоді хто ви? Як ви сюди потрапили? Адже для того, щоб переміщуватися, вам потрібні тіла, правда?

— Правда, — погодилась я, здивована, як швидко він зіставляє факти. Але чого дивуватися — я ж знала, який у нього гострий розум, спраглий до знань, наче та губка. — На самому початку ми використовували носіїв-павуків.

— Павуків?

Я розповіла йому про павуків — цей неймовірний вид. Найясніший, найгостріший у світі розум. У кожного павука було три мозки, по одному в кожній частині поділеного на сегменти тіла. Не було такої задачі, яку б вони не могли вирішити. Але водночас павуки були настільки холодними аналітиками, що їм було нецікаво щось вирішувати. З усіх наших носіїв павуки найбільше вітали наше вторгнення. Вони заледве помітили відмінність, а коли нарешті все втямили, їм сподобався той напрям розвитку, який запропонували ми. Декілька душ, які побували на Планеті Павуків перед утіленням, розповідали нам, що вона була сірою і холодною — не дивно, що павуки все бачили в чорно-білих кольорах і майже не відчували температури. Життя павуків було коротке, проте нащадкам при народженні передавалося все, що знали батьки. Таким чином знання не втрачалося.

Я прожила на тій планеті лише одне коротке життя і більше не захотіла там залишатися. Вражаюча ясність думок, прості відповіді на будь-які запитання, що приходили без будь-яких зусиль, танцюючі колонки цифр перед очима не могли замінити кольорів та емоцій, яких я майже не відчувала в тому тілі. Я досі не розумію, як душам може подобатися таке життя, проте планета залишалася самодостатньою тисячі земних років. Хоча для заселення вона була відкрита через те, що павуки дуже швидко розмножуються, відкладаючи величезну кількість яєць.

Потім я розповідала Джеймі, як почалося наше вторгнення на Землю. Павуки були чудовими інженерами — космічні кораблі, які вони для нас побудували, невидимками безшумно літали серед зірок. Павучі тіла виявилися такими ж корисними, як і розум: чотири довгі ноги у кожному сегменті, на кожній нозі по дванадцять пальців. Пальці мали по шість суглобів кожен, були тонкі й міцні, наче сталеві дроти, здатні виконувати найточніші операції. Важили павуки як корова, але були приземкуваті й гнучкі та бездоганно впоралися з першим проникненням. Вони були дужчі й розумніші за людей, чудово підготовлені, на противагу людям…

Я не закінчила речення, побачивши, як на очах Джеймі заблищало щось прозоре.

Він, міцно стиснувши губи, дивився просто себе, в нікуди. Велика солона краплина покотилася по його щоці.

«Дурепа, — накинулася на мене Мелані.— Ти хоч подумала, що значить для нього твоя розповідь?»

«А де ти була раніше?»

Вона не відповіла. Її, без сумніву, оповідь захопила не менше за нього.

— Джеймі,— промовила я хрипко: від його сліз у мене дивно засвербіло в горлі.— Джеймі. Пробач. Я не подумала…

Джеймі похитав головою.

— Та нічого. Я сам запитав. Я хотів знати, як це сталося, — в його голосі прозвучали різкі нотки — він намагався приховати біль.

Бажання зродилося інстинктивно — порив нахилитися до нього і витерти оту сльозу. Спочатку я стримувалася, адже я не Мелані. Проте сльоза зависла, ніби і не збиралася падати. Очі Джеймі були так само невидющі, а губи тремтіли.

Він сидів так близько! Я простягнула руку і витерла йому щоку: сльоза розпливлася тоненькою плівкою по шкірі та зникла. Підкоряючись інстинкту, я, голублячи, притиснула долоню до його теплої щоки.

На коротку секунду Джеймі удав, що нічого не помічає.

А потім, заплющивши очі й простягнувши руки, притиснувся до мене. Скрутившись збоку біля мене калачиком, він поклав щоку у виїмку на моєму плечі, для якої вже став завеликий, і заридав.

То були не дитячі сльози, і те, що він плакав переді мною, робило їх такими глибокими, такими священними і болісними! То була жалоба дорослого чоловіка на похороні родини.

Я пригорнула його — він ледве помістився в мої обійми — і заплакала разом із ним.

— Пробач, пробач, — повторювала я знову і знову. Цими словами я просила прощення за все: за те, що ми натрапили на Землю; за те, що окупували її; за те, що мені дісталася його сестра; за те, що я привела Мелані сюди і знову завдала Джеймі болю; за те, що своїми непродуманими розповідями змусила його плакати.

І коли він виплакався, я не розтиснула обіймів — не хотіла його відпускати. У мене було таке відчуття, наче тіло моє дуже довго морили голодом, але тільки зараз, тільки тепер я збагнула, чим цей голод утамувати. У цю мить я осягнула таємничий зв’язок матері з дитиною — такий потужний на планеті Земля. Не існує міцніших уз, аніж ті, які штовхають віддати життя за іншого. Мені в принципі була відома ця істина, але досі я не розуміла, чому це відбувається А тепер нарешті збагнула, чому мати ладна пожертвувати життям заради дитини, і це знання раз і назавжди змінило мій погляд на всесвіт…