«Краще подивися, що показує дядько Джеб. Це ж неймовірно».

«Хочеш — дивися».

«Я чую й бачу лише те, що чуєш і бачиш ти, Вандрівнице, — відповіла вона, а потім змінила тему: — Джеймі має непоганий вигляд, правда? Не такий уже нещасний».

«Але… насторожений».

Після найдовшої подорожі за час мого перебування тут ми крізь прілий морок нарешті вийшли на світло.

— Перед нами — найпівденніше крило печер, — пояснив Джеб. — Тут не надто зручно, проте цілий день ясно. Тому ми зробили тут лікарню. В цьому місці хазяйнує Док.

Щойно Джеб це виголосив, моє тіло заклякло. Я стала як стій; ноги наче приросли до землі, а очі, сповнені жаху, металися від Джеба до лікаря і назад.

Невже вони обвели мене круг пальця? Спровадили непоступливого Джареда подалі звідси й заманили мене в лікарню? Я не могла повірити, що прийшла з власної волі. Яка ж я дурепа!

Мелані була приголомшена не менше за мене. «Принесли себе на тарілочці з блакитною облямівкою!»

Вони, у свою чергу, теж витріщилися на мене: Джеб — без жодних емоцій, лікар — здивований так само, як і я, проте переляку він не виказував.

Я б метнулася геть, сахнулася від теплого доторку чиєїсь долоні, якби ця долоня не була такою знайомою.

— Ні,— сказав Джеймі, його рука нерішуче зависла трохи нижче мого ліктя. — Ні, все нормально. Все гаразд. Правда ж, дядьку Джеб? — Джеймі з довірою подивився на старого. — Адже правда?

— Певна річ, — вицвілі блакитні очі Джеба були спокійні й чисті.— Просто показую.

— Про що це ви? — пробурчав Іян позаду нас — його дратувало, що він нічого не розуміє.

— Ти подумала, що ми привели тебе сюди навмисно, до Дока? — запитав у мене Джеймі, замість відповісти Іяну. — Ми б так не вчинили! Ми пообіцяли Джаредові.

Я дивилася на його чесне обличчя, силкуючись йому вірити.

— О-о! — вигукнув Іян, нарешті все втямивши, а потім розсміявся. — А непоганий план. Як я сам до нього не дотумкав?

Джеймі сердито зиркнув на здорованя і, перш ніж опустити долоню, погладив мене по руці.

— Не бійся, — сказав він.

А Джеб уже провадив:

— Так от, ця велика печера обладнана кількома ліжками на той раз, якщо хтось захворіє або пораниться. Але досі Бог милував. У Дока небагато роботи. — Джеб подивився на мене й усміхнувся. — Твої одноплемінники, щойно почали хазяйнувати, знищили всі наші ліки. Дістати щось майже неможливо.

Я кивнула — рух вийшов якийсь відчужений. Нерви досі були напнуті до межі, і я намагалася взяти себе в руки. Лікарня мала досить безневинний вигляд — точно як цілильня, проте шлунок мій звело спазмом.

— Розкажи про медицину прибульців, — несподівано попросив лікар, із цікавістю схиливши голову набік і очікувально дивлячись мені в обличчя.

Я мовчала.

— Ну ж бо, поговори з Доком, — підохотив мене Джеб. — Він непоганий хлопчина, врешті-решт.

Я похитала головою — хотіла сказати, що не тямлю в медицині, проте вони неправильно мене зрозуміли.

— Вона не видасть нам секретів фірми, — кисло промовив Іян. — Правда ж, красуне?

— Манери, Іяне, — гаркнув Джеб.

— А це секрет? — запитав Джеймі з чистої цікавості.

Я знову похитала головою — це їх геть чисто збило з пантелику. Док теж повільно покрутив головою, заплутаний далі нікуди.

Глибоко вдихнувши, я прошепотіла:

— Я не цілитель. Я не знаю, як діють ліки. Знаю тільки, що діють вони добре — зцілюють, а не просто лікують симптоми. Жодних проб і помилок. Не дивно, що від людських ліків відмовилися.

Усі четверо втупилися в мене, пороззявлявши роти. Спершу їх дивувало, що я не відповідаю, тепер — що відповідаю. Цим людям не догодиш!

— Твої одноплемінники майже не міняли того, що ми лишили по собі,— за деякий час задумливо мовив Джеб. — Лише медицину, а ще замість літаків тепер космічні кораблі. Та в цілому життя здається таким, як і раніше… зовні принаймні.

— Ми хотіли прижитися в цьому світі, а не міняти його, — прошепотіла я. — Проте коли йдеться про здоров’я, то така філософія відступає на задній план.

Я прикусила язик. Треба бути обачнішою. Навряд чи комусь цікаві лекції з філософії душ. Раптом люди розсердяться? Або їхнє крихке терпіння лусне?

Джеб кивнув, досі задумано, а потім повів нас далі. Він показав мені кілька з’єднаних між собою печер у лікарняному крилі, але його ентузіазм вивітрився. А розвернувшись і попрямувавши назад до темного коридору, він узагалі змовк. То була довга мовчазна прогулянка. Я прокручувала в голові власні слова: може, я чимось його образила? Навіть якщо і так, то можу тільки здогадуватися. Джеб незбагненний. Інші люди, хоч які ворожі та підозріливі, принаймні зрозумілі. А як зрозуміти Джеба?

Екскурсія закінчилася — ми повернулись до величезної печери з грядками, де на темній землі розстелився яскравий зелений килим паростків моркви.

— Вистава закінчилася, — різко сказав Джеб, поглянувши на Іяна й лікаря. — Беріться до справи.

Іян закотив очі до лікаря, проте вони обоє відреагували досить нормально й пішли собі до найбільшого виходу — на кухню, якщо я правильно запам’ятала. Джеймі вагався — дивився їм услід, але не зрушив із місця.

— Ходімо зі мною, — сказав йому Джеб, трохи пом’якшивши голос. — Є справа.

— Гаразд, — погодився Джеймі. Йому дуже сподобалося, що його виокремили.

Дорогою до спалень Джеймі знову йшов поруч зі мною. Коли ми звернули у третій коридор ліворуч, мене здивувало, що Джеймі, здавалося, в точності знав, куди треба йти. Джеб простував собі трохи позаду, але Джеймі зупинився точно перед зеленою ширмою, що затуляла вхід до сьомої кімнати. Він відсунув ширму, пропускаючи мене вперед, а сам залишився в коридорі.

— Ну що, ти посидиш тут трохи? — звернувся до мене Джеб.

Я кивнула і, подумки радіючи можливості знову побути на самоті, нирнула всередину. Зробивши кілька кроків, я зупинилася. Чим би його зайнятися? Мелані подумала про книжки під табуретом, але я нагадала їй свою присягу нічого тут не чіпати.

— У мене є справи, малий, — промовив Джеб до Джеймі.— Їжа сама не готується, ти ж знаєш. Побудеш за охоронця?

— Певна річ, — засяяв Джеймі й розпростав худенькі груди.

Я не повірила своїм очам, коли Джеб поклав рушницю в нетерплячі руки Джеймі.

— Ви що, збожеволіли? — зойкнула я, та так гучно, що спочатку не впізнала свого голосу, ніби все життя розмовляла пошепки.

Вони обоє приголомшено поглянули на мене. Вже за мить я стояла в коридорі й мало не сіпнула холодний метал рушниці, мало не вирвала з рук хлопчика, проте вчасно отямилася. Не тому, що боялася смерті, а тому, що у цьому питанні я була слабкіша за людей: навіть заради спасіння хлопчика не могла примусити себе торкнутися зброї.

Натомість я обернулася до Джеба.

— Що це ви надумали? Давати зброю хлопчику! Він же може застрелитися!

— Джеймі пережив достатньо, аби зватися чоловіком, і вміє обходитися зі зброєю.

Від Джебової похвали Джеймі розправив плечі та ще міцніше притиснув рушницю до грудей.

Легковажність Джеба мене приголомшувала.

— А що як по мене прийдуть, коли чергуватиме він? Ви подумали, що може статися? Це не жарти! Джеймі може постраждати через мене!

Джеб був спокійний як двері.

— Нічого з ним не станеться. Я впевнений.

— А я от не впевнена, — мій голос знову зірвався на крик і луною відбився від стін тунелю. Хтось мене точно почув, але мені було байдуже. Нехай краще приходять, поки Джеб тут. — Якщо ви так упевнені, тоді залиште мене взагалі без нагляду, і крапка. Але не ризикуйте життям Джеймі!

— Ти за малого хвилюєшся чи просто боїшся, що він спрямує зброю проти тебе? — запитав Джеб знудьгованим голосом.

Я заморгала, гнів наче рукою зняло. Таке мені навіть на думку не спадало! Я розгублено поглянула на Джеймі — він був здивований не менш за мене.

Мені знадобилася хвилина, аби зібратися й викласти свої аргументи. Обличчя Джеба вже змінилося: стало суворим, губи стиснулися — ніби він уже мав напоготові останній довід, який завершить цю гру, що починала йому набридати.