Я відчувала пульсацію власної крові під Іяновою рукою. Він міцно стискав мені передпліччя — його довгі пальці легко обхопили мою руку й навіть трошки заходили одне на одні. Моя рука почала німіти.

Іян потягнув мене ще швидше, і з моїх губ зірвався болісний стогін.

Іян зупинився, в темряві чути було, як він засапався.

— Іяне, Іяне, послухай… я… — вичавила я, не в силі договорити. Я уявила його злісне обличчя і замовкла.

Дужі руки Іяна відірвали мої ноги від землі й одразу ж підхопили за плечі, не даючи впасти. Тримаючи мене на руках, він кинувся бігти. Руки, які нещодавно були грубими й сердитими, тепер лагідно притискали мене до грудей.

Іян промчав через майдан, не звертаючи уваги на здивовані, а подеколи й насторожені обличчя. Забагато тривожних подій відбулося останнім часом у печерах. Люди на майдані — Віолетта, Джефрі, Енді, Пейдж, Аарон, Брандт та багато інших, чиїх облич я не роздивилася, — були схвильовані. Вони з тривогою дивилися на Іяна, який із перекошеним від люті обличчям стрімголов мчав попри них зі мною на руках.

А потім усі залишилися позаду. Показалися двері, що вели в кімнату, яку Іян ділив із Кайлом. Іян буцнув червоні дверцята, які з тріскотом упали на кам’яну долівку, й опустив мене на матрац.

Іян застиг наді мною, його груди здіймалися від люті й виснаження. Він миттю розвернувся, одним швидким рухом причепив дверцята на місце та знову витріщився на мене.

Я глибоко вдихнула й перекотилася навколішки, тримаючи руки перед собою долонями вгору, чекаючи дива. Може, в долонях з’явиться щось, що я зможу йому подарувати? Але руки мої були порожні.

— Ти. Мене. Не. Покинеш, — його очі палали — ще ніколи вони не були такими ясно-синіми, як полум’я.

— Іяне, — прошепотіла я. — Ти маєш зрозуміти, що… що я не можу залишитися. Ти мусиш зрозуміти мене.

— Ні! — зойкнув він.

Я сахнулася, і раптом Іян упав переді мною навколішки, зарився головою мені в живіт і пригорнув мене за талію. Його трусило, з грудей виривалися голосні схлипи.

— Ні, Іяне, ні,— благала я. Краще б він гнівався. — Не треба, будь ласка. Будь ласка, ні.

— Вандо, — стогнав він.

— Іяне, благаю. Не треба так. Не треба. Вибач. Будь ласка.

Я також плакала, мене також трусило — чи це я трусилася разом із ним?

— Ти не можеш мене покинути.

— Я мушу, я мушу, — схлипувала я.

Довший час ми мовчки плакали.

Зрештою Іян витер сльози, випростався й притягнув мене до себе.

— Я перепрошую, — прошепотів він. — Я поводився грубо.

— Ні, ні. Це я перепрошую. Я повинна була розповісти тобі все, а не чекати, поки ти здогадаєшся сам. Я просто… не могла. Я не хотіла казати тобі — ранити тебе — ранити себе. Я егоїстка.

— Нам слід усе обговорити, Вандо. Це ще не кінець. Я не вірю.

— Ні, це кінець.

Він зціпив зуби й похитав головою.

— Як давно ти це замислила?

— Ще тоді, як ви знайшли шукачку, — прошепотіла я.

Він кивнув, так ніби саме такої відповіді й чекав.

— І ти вирішила розкрити таємницю, щоб її врятувати. Це я розумію. Але це не означає, що ти також повинна піти. Тепер Док усе знає… але це нічого не означає. Якби я здогадався про все ще тоді, то ніколи б не дозволив тобі розкрити йому карти. Ніхто не змусить тебе лягти під його ніж! Нехай тільки діткнеться тебе — і я йому руки поламаю!

— Іяне, будь ласка.

— Ніхто не змусить тебе, Вандо. Ти мене чуєш? — він знову кричав.

— А ніхто й не змушує. Я навчила Дока вивільняти душі не для того, щоб урятувати шукачку, — прошепотіла я. — Те, що шукачка опинилася тут, просто… прискорило моє рішення. Іяне, я зробила це, щоб урятувати Мел.

Він мовчав.

— Іяне, вона в пастці. Це наче в’язниця — ще гірше; важко навіть описати. Вона мов привид. А я можу її звільнити. Повернути їй саму себе.

— Ти також заслуговуєш на життя, Вандо. Ти заслуговуєш на те, щоб залишитися.

— Але я люблю її, Іяне.

Він заплющив очі, і його бліді губи стали білими, як у мерця.

— А я люблю тебе, — прошепотів він. — Та хіба це має значення?

— Ну звісно, це важливо. Дуже важливо… Хіба ти не бачиш? І від цього необхідність… ще очевидніша.

Його очі широко розплющилися.

— Невже я аж так замучив тебе своїм коханням? Невже ти так чиниш через це? Я більше не розтулятиму рота, Вандо. Більше ніколи нічого не скажу. Можеш бути з Джаредом, якщо ти справді цього хочеш. Просто залишися.

— Ні, Іяне! — я торкнулася долонями його обличчя, його гладенької пружної шкіри. — Ні. Я… я також тебе люблю. Я, срібна гусінь у голові Мелані. Але тіло моє не любить тебе. Воно просто не здатне тебе любити. В цьому тілі я ніколи не зможу покохати тебе, Іяне. Я розриваюся надвоє. Це нестерпно.

Це б я стерпіла. Але дивитися, як він страждає через обмеження, які накладає моє тіло? Це мені не до снаги.

Він знову заплющив очі. Його густі чорні вії змокріли. Я бачила, як вони блищать від сліз.

«Гаразд, уперед, — зітхнула Мел. — Роби як знаєш. А я… посиджу в сусідній кімнаті», — додала вона сухо.

«Дякую».

Я пригорнула його за шию й притулилася вустами до його вуст.

Іян обхопив мене руками, притиснув до грудей. Наші губи з’єдналися, мов прикуті, мов ніколи вже не роз’єднаються, мов розлука вже не нависає над нами дамокловим мечем, і я відчувала смак наших солоних сліз. Його і моїх.

Щось перемінилося.

Коли тіло Мелані торкалося Джареда, то мов спалахувало неконтрольоване полум’я — вогонь, який нісся пустелею, пожираючи все на своєму шляху.

З Іяном усе було інакше, зовсім інакше, бо Мелані не кохала його так, як я. Тож його дотик був м’якшим і водночас проникав глибше — не полум’я, а розплавлена магма, що витікає з-під земної кори. Вона занадто глибоко, щоб відчути її жар, але насувається невідворотно, змінюючи самі основи світу.

Моє неохоче тіло стояло між нами, як стіна туману — густа завіса, крізь яку я спостерігала за тим, що відбувається.

Змінилась я, а не Мелані. У найглибшій глибині мого нутра вже почався цей процес перетворення — у горнилі плавилося моє «я». Довгий, безперервний поцілунок завершив процес: метал зашипів, упав у холодну воду — і загартувався назавжди. І вже не зламається.

Усвідомивши, що цей чоловік — добрий і ніжний, немов душа, але водночас такий сильний, яким може бути тільки людина, — також змінився, я заплакала.

Він потягнувся губами до моїх очей, але було запізно. Звершилося.

— Не плач, Вандо. Не треба. Ти залишаєшся зі мною.

— Вісім повних циклів, — прошепотіла я, торкаючись губами його щоки; голос підвів — я схлипнула. — Вісім повних життів, і в жодному я не знайшла того, з ким хотіла б залишитися. Я так і не зустріла коханого. Чому зараз? Чому ти? Ти навіть не душа. Як це можливо?

— Це дивний світ, — пробурмотів Іян.

— Це несправедливо, — скаржилась я, повторюючи слова Сонні. Несправедливо. В останню мить я відшукала своє кохання — і повинна відмовитися від нього? Хіба справедливо, що мої душа і тіло не можуть співіснувати? Хіба справедливо, що я полюбила Мелані?

А справедливо те, що Іян страждатиме? Він більш ніж будь-хто інший заслуговує на щастя. Це не справедливо, не чесно і навіть не… нормально. Хіба здатна я так його ранити?

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я.

— Ти так це кажеш, ніби прощаєшся.

Саме так і було.

— Я, душа на ім’я Вандрівниця, кохаю тебе, людину на ім’я Іян. І це не зміниться ніколи, байдуже, що зі мною станеться, — я підбирала слова обережно, щоб у голос не прокралася й нотка обману. — Хай ким би я була — дельфіном, ведмедем чи квіткою, — це не має значення. Я б завжди кохала тебе, пам’ятала тебе. Ти навіки залишишся моїм єдиним коханням.

Його руки напружилися, дужче стиснули мене, і я знову відчула його стримуваний гнів. Стало важко дихати.

— Ти нікуди не втечеш. Ти залишишся тут.

— Іяне…

Тепер його голос звучав різко — сердито й водночас по-діловому.