— Гадаю, що так,— відповіла Фіззі, вагаючись.— Ні, звісно, ми не хочемо цього в газетах, але Торксе, Джиммі Найт мав усі причини бажати таткові зла, і гадаю, що Корморану слід знати принаймні це. Тобі ж відомо, що він цього тижня був тут у Вулстоуні?

— Ні,— відповів Торкіль,— не відомо.

— Так, його бачила місіс Анкілл,— сказала Фіззі.— Він її питав, чи вона не бачила його брата.

— Бідолашний малий Біллі,— неуважно мовила Іззі.— Був не при собі. Ну, воно й не дивно, коли тебе виховував Джек О’Кент, так? Багато років тому татко вийшов із собаками вночі,— розповіла вона Страйкові й Робін,— і побачив, як Джек копає — тобто буквально ганяє копняками — Біллі по всьому садку. Малий був голий. Звісно, коли Джек О’Кент побачив татка, то припинив.

Думка, що про таке слід повідомляти в поліцію чи соціальну службу, ніби й не виникла ні в Іззі, ні в її батька. Джек О’Кент і його син наче були дикими тваринами з лісу, які поводилися, на жаль, як личить тваринам.

— Гадаю, що менше йтиметься про Джека О’Кента,— мовив Торкіль,— то краще. І ти кажеш, що Джиммі мав усі причини бажати зла твоєму батькові, Фізз, але насправді він хотів грошей, і вбивство аж ніяк...

— Але він сердився на татка,— рішуче заперечила Фіззі.— Мабуть, коли зрозумів, що татко не заплатить, йому кров ударила в голову. Підлітком був ходяче лихо,— повідомила вона Страйкові.— Змолоду пішов у політику до крайніх ліваків. Вічно сидів там у пабі з братами Бутчерами, просторікував, що торі треба вішати, волочити й четвертувати, намагався продавати людям «Робітника-соціаліста»...

Фіззі скоса глянула на молодшу сестру, яка (на думку Страйка) досить-таки рішуче її ігнорувала.

— Біда, завжди з ним була біда,— провадила Фіззі.— Він подобався дівчатам, але...

Двері вітальні прочинилися, і, на великий подив решти членів родини, увійшла Кінвара, збуджена, червона. Не без зусилля виплутавшись із крісла, Страйк підвівся і простягнув руку.

— Корморан Страйк. Як ся маєте?

Кінвара глянула на нього, ніби хотіла проігнорувати цю дружню увертюру, але так-сяк потиснула простягнуту руку. Торкіль поставив біля пуфика ще один стілець, Фіззі налила ще одну чашку чаю.

— Як там коники, Кінваро? — щиро спитав Торкіль.

— Ну, Містик відкусив від Романо ще шматочок,— відповіла та, злостиво глянувши на Робін,— тож довелося знову викликати ветеринара. Він нервується щоразу, коли їдуть на великій швидкості, а так він у цілковитій нормі.

— Не знаю, нащо ти тримаєш жеребців разом, Кінваро,— зронила Фіззі.

— То міф, що вони не ладнають,— огризнулася Кінвара.— В дикій природі повсюдно зустрічаються табуни жеребців. У Швейцарії провели дослідження, яке показало, що вони можуть мирно співіснувати, щойно встановлять між собою ієрархію.

Вона говорила категоричним, майже фанатичним тоном.

— Ми якраз розповідаємо Корморану про Джиммі Найта,— сказала до Кінвари Фіззі.

— Я гадала, що ви не планували говорити про...

— Ми не про шантаж,— поспішно вліз Торкіль,— а про те, який він був жахливий ще замолоду.

— А,— мовила Кінвара,— розумію.

— Ваша падчерка боїться, що Найт може мати стосунок до смерті вашого чоловіка,— сказав Страйк, приглядаючись до її реакції.

— Я знаю,— відповіла Кінвара ніби байдуже, поглядом стежачи за Рафаелем, який відійшов від коминка і взяв пачку «мальборо лайт», що лежала поруч з настільною лампою.— Я не знала Джиммі Найта. Вперше я його побачила, коли рік тому він прийшов до будинку поговорити з Джаспером. Попільничка під журналом, Рафаелю.

Її пасинок закурив і повернувся з попільничкою, яку поставив на стіл поруч з Робін, а тоді сів на своє місце перед порожнім коминком.

— Тоді все й почалося,— провадила Кінвара.— Я про шантаж. Джаспера, власне, не було вдома, тож Джиммі розмовляв зі мною. Коли Джаспер повернувся додому і я йому розповіла, він розлютився.

Страйк чекав. Мабуть, не один він у кімнаті гадав, що Кінвара може порушити родинну обітницю омерти і вибовкати, про що саме прийшов говорити Джиммі. Однак вона стрималася, і тоді Страйк дістав записник.

— Ви не проти, якщо я поставлю кілька стандартних запитань? Не думаю, що буде щось, про що не питала поліція. Просто декілька моментів, які я хочу прояснити, якщо ваша ласка. Скільки існує комплектів ключів до будинку на Ебері-стріт?

— Три, наскільки мені відомо,— відповіла Кінвара. З того, з яким притиском вона це сказала, було зрозуміло, що вона підозрює, ніби решта родини може приховувати від неї ключі.

— І хто їх мав? — провадив Страйк.

— Ну, один комплект був у Джаспера,— відповіла вона,— один у мене, і ще був запасний, який Джаспер дав прибиральниці.

— Як її звати?

— Гадки не маю. Джаспер відпустив її за кілька тижнів до того як... як помер.

— Чому він її звільнив? — спитав Страйк.

— Якщо вже так треба знати, ми її позбулися, бо треба було затягнути паски.

— Вона прийшла з агенції?

— О ні. Джаспер був старомодний. Він написав оголошення у крамниці поблизу, і вона прийшла. Гадаю, вона румунка чи полька, чи хто там ще.

— У вас є її дані?

— Ні. Джаспер її найняв і звільнив. Я її навіть не бачила.

— Що сталося з її ключами?

— Вони були в шухляді на кухні на Ебері-стріт, але коли Джаспер помер, виявилося, що він поклав їх у стіл на роботі,— відповіла Кінвара.— Їх нам передали разом з іншими особистими речами.

— Це досить-таки дивно,— відзначив Страйк.— Хтось знає, чому він міг це зробити?

Всі дивилися байдуже, але Кінвара сказала:

— Він завжди дбав про безпеку, а останнім часом став параноїком — звісно, коли не йшлося про коней. Усі ключі до будинку на Ебері-стріт особливі. Унікальні. Їх не можна підробити.

— Важко підробити,— сказав Страйк, записуючи,— але не неможливо, якщо знаєш потрібних людей. Де було двоє інших комплектів на час смерті?

— Джасперові — в кишені піджака, мої тут, у сумочці,— відповіла Кінвара.

— Балон з гелієм,— перейшов до наступного питання Страйк.— Хтось знає, коли його придбали?

Ці слова привітало загальне мовчання.

— Чи була якась вечірка,— провадив Страйк,— може, для когось із дітей...

— Ніколи,— відповіла Фіззі.— Квартиру на Ебері-стріт татко використовував для роботи. Не пригадаю, щоб там хоч раз була вечірка.

— А ви, місіс Чизвелл,— звернувся Страйк до Кінвари.— Ви не пригадуєте...

— Ні,— обірвала його питання Кінвара.— Я вже сказала про це поліції. Джаспер, мабуть, сам його купив, іншого пояснення немає.

— Знайшли чек? Може, виписку з кредитної картки?

— Він, мабуть, платив готівкою,— підказав Торкіль.

— Ще одне, що я хочу з’ясувати,— мовив Страйк, рухаючись далі за власноруч складеним переліком,— це історія телефонних дзвінків, які пан міністр зробив уранці перед смертю. Здається, він дзвонив вам, місіс Чизвелл, а тоді тобі, Рафаелю.

Рафаель кивнув. Кінвара пояснила:

— Він хотів знати, чи я серйозно сказала, що йду, і я відповіла, що так, серйозно. Я не знала... не знала, хто ваша помічниця насправді. З’явилася мов грім з чистого неба, а Джаспер так дивно поводився, коли я про неї розпитувала, і я... я сильно розсердилася. Вирішила, щось відбувається.

— Ви не здивувалися, що чоловік чекав аж до ранку і тільки тоді подзвонив вам щодо записки? — спитав Страйк.

— Він сказав, що не помітив її, коли тільки зайшов.

— Де ви її лишили?

— На тумбочці біля ліжка. Він, мабуть, повернувся п’яний. Він сильно п’є... тобто пив. Відколи почалася всі ця історія з шантажем.

Норфолкський тер’єр, якого не пустили в дім, раптом вигулькнув за довгим вікном і знов почав гавкати на всіх.

— Клятий пес,— сказав Торкіль.

— Він скучив за Джаспером,— озвалася Кінвара.— Він був Джасперовим п-песиком...

Вона різко підвелася і пішла по серветки — коробка стояла на стосі книжок із садівництва. Всім стало ніяково. Тер’єр дзявкотів і дзявкотів. Сонний лабрадор прокинувся і собі гавкнув, аж тут хтось із білявих дітей вибіг на луку і покликав тер’єра бігти гратися з м’ячиком. Пес зник.