— Молодець, Прингле! — гукнув Торкіль.
Коли гавкіт затих, почулися схлипування Кінвари і вовтузіння лабрадора, який знову влягався спати. Іззі, Фіззі й Торкіль обмінялися ніяковими поглядами, а Рафаель з кам’яним лицем дивився перед собою. Кінвара зовсім не подобалася Робін, але бездіяльність родини здалася їй бездушною.
— А звідки ота картина? — спитав Торкіль з удаваною цікавістю, приглядаючись до полотна з кіньми над головою Рафаеля.— Вона нова, так?
— То котрась із картин Тінкі,— сказала Фіззі, й собі придивившись.— Вона з Ірландії привезла купу мотлоху на кінську тему.
— Бачите лоша? — спитав Торкіль, критично придивляючись до картини.— Знаєте, на що схоже? Синдром смертності білих лошат. Чули про таке? — спитав він у сестри і своячки.— Ти точно в курсі, Кінваро,— мовив він, явно гадаючи, що дарує їй спосіб повернутися до світської розмови.— Білосніжне лоша народжується здоровим на вигляд, але кишківник не працює. Кал не проходить. У мене батько був коняр,— пояснив він Страйкові.— Білий колір для лошат убивчий. Трагедія в тому, що народжуються вони живими, тож кобила годує їх, прив’язується, а тоді...
— Торксе,— напружено мовила Фіззі, але було вже запізно. Кінвара вибігла з кімнати. Ляснули двері.
— Що? — здивувався Торкіль.— Що я зробив?..
— Дитина,— прошепотіла Фіззі.
— О Господи,— озвався Торкіль.— Я геть забув.
Він підвівся і підтягнув гірчичні штани — присоромлений, зухвалий.
— Та ну! — сказав він, звертаючись до кімнати загалом.— Я не міг знати, що вона так це сприйме. Коні на чортовій картині!
— Ти ж знаєш, яка вона,— відповіла Фіззі,— коли мова заходить про дітонародження. Вибачте,— мовила вона до Страйка і Робін.— Вона народила дитину, яка не вижила. Дуже болюча тема.
Торкіль підійшов до картини і понад головою Рафаеля придивився до слів, вигравіруваних на маленькій бронзовій табличці на рамці.
— «Жалоба кобили»,— прочитав він.— Ага, бачите,— не без тріумфу додав він.— Лоша померло.
— Вона подобається Кінварі,— раптом сказав Рафаель,— бо кобила їй схожа на Леді.
— На кого? — спитав Торкіль.
— На її кобилу з ламінітом.
— Що таке ламініт? — спитав Страйк.
— Запалення копита,— пояснила Робін.
— О, ти їздиш верхи? — зацікавилася Фіззі.
— Раніше їздила.
— Ламініт — це серйозно,— мовила Фіззі до Страйка.— Він калічить коней. Потрібен ретельний догляд, але іноді нічого не допомагає, і тоді актом доброти стає...
— Моя мачуха доглядала цю кобилу кілька тижнів,— сказав Страйкові Рафаель,— вставала серед ночі й усе таке. Мій батько дочекався...
— Рафе, оце тут дійсно ні до чого,— сказала Іззі.
— ...дочекався,— уперто провадив Рафаель,— коли Кінвари не буде вдома, викликав ветеринара, нічого їй не сказавши, і кобилу приспали.
— Леді страждала,— сказала Іззі.— Татко мені розповідав про її стан. То був чистий егоїзм — змушувати її жити.
— Ну,— мовив Рафаель, дивлячись на луку за вікном,— якби я повернувся додому і виявив труп улюбленої тварини, я б теж схопив щось важке.
— Рафе,— зойкнула Іззі,— припини!
— Ти сама цього хотіла, Іззі,— з похмурою вдоволеністю відповів Рафаель.— Ти що, справді думаєш, що містер Страйк і його красуня-асистентка не знайдуть Тіґан і не поговорять з нею? Скоро вони знатимуть, які бісові речі татко міг...
— Рафе! — різко втрутилася Фіззі.
— Тпру, добродію,— сказав Торкіль (Робін думала, що таке хіба у книжці прочитаєш).— Це все було до біса сумно, але не треба аж так.
Не зважаючи на них, Рафаель знову звернувся до Страйка.
— Як я розумію, наступне питання — що батько сказав мені, коли дзвонив того ранку?
— Саме так,— відповів Страйк.
— Він наказав мені їхати сюди,— сказав Рафаель.
— Сюди? — перепитав Страйк.— До Вулстоуна?
— Сюди,— повторив Рафаель.— До цього будинку. Сказав, що думає, ніби Кінвара збирається утнути якусь дурницю. Голос був нечіткий. Якийсь дивний. Ніби в нього сильне похмілля.
— Як ви зрозуміли фразу про «якусь дурницю»? — спитав Страйк, занісши ручку над записником.
— Ну, вона вправлялася у погрозах укоротити собі віку,— відповів Рафаель,— тож гадаю, йшлося про це. А може, батько боявся, що вона підпалить оцю руїну,— він жестом обвів обшарпану кімнату.— Як бачите, небагацько тут є.
— Він тобі казав, що вона від нього йде? — спитав Страйк.
— Так,— відповів Рафаель.— Я сів у машину, як і личить слухняному синові, приїхав аж сюди і виявив Кінвару живу й здорову на кухні, де вона ремствувала через Венецію... тобто Робін,— виправився він.— Як ви вже могли зрозуміти, Кінвара вирішила, що тато її трахав.
— Рафе! — обурилася Фіззі.
— Немає потреби,— мовив Торкіль,— вживати такі слова.
Всі ретельно уникали погляду Робін. Та розуміла, що сидить вся червона.
— Досить дивно, правда? — спитав Страйк.— Батько просить тебе поїхати аж до Оксфордширу, хоча значно ближче є люди, яких він міг би попросити наглянути за дружиною. Хтось же наче казав, що з нею тієї ночі тут хтось був?
Іззі не дала Рафаелю відповісти.
— Тут ночувала Тіґан — стайнича,— бо Кінвара не лишає коней без нагляду,— сказала вона, правильно вгадавши наступне питання Страйка,— і боюся, що ні в кого не лишилося її контактів, бо Кінвара з нею посварилася по татковій смерті, й Тіґан пішла. Гадки не маю, де вона тепер працює. Але не забувай,— додала Іззі, нахилившись до Страйка і говорячи дуже серйозно,— що Тіґан, мабуть, міцно спала, коли Кінвара буцімто повернулася. Будинок великий. Кінвара могла назвати будь-який час повернення, і Тіґан би не знала.
— Якщо Кінвара була з ним на Ебері-стріт, нащо він мені звелів їхати до неї сюди? — не витримав Рафаель.— І як ти поясниш, що вона тут опинилася раніше за мене?
Іззі набула такого вигляду, ніби збирається відповісти щось різке й доречне, але так і не знайшла слів. Тепер Страйк розумів, чому, за словами Іззі, дзвінок до Рафаеля не містив «нічого важливого»: це ще більше підривало версію про Кінвару-вбивцю.
— Яке прізвище у Тіґан? — спитав він.
— Бутчер,— відповіла Іззі.
— Вона не родичка тим братам Бутчерам, з якими спілкувався Джиммі Найт? — спитав Страйк.
Робін здалося, що трійця на дивані старається не дивитися одне на одного. Кінець кінцем відповіла Фіззі.
— Так, власне, родичка, але...
— Гадаю, я зв’яжуся з родиною і спитаю, чи вони не дадуть мені номер Тіґан,— сказала Іззі.— Так, Корморане, я спитаю і дам тобі знати.
Страйк знову звернувся до Рафаеля.
— Отже, ти виїхав, щойно батько попросив тебе навідатися до Кінвари?
— Ні, спершу я поїв і помився,— відповів Рафаель.— Я, власне, не дуже хотів мати з нею справу. Ми не те щоб сильно любимо одне одного. Приїхав сюди десь о дев’ятій.
— І скільки пробув?
— Урешті-решт — кілька годин,— тихо відповів Рафаель.— Приїхала поліція, сказали, що тато помер. Я ж не міг після такого взяти й піти? Кінвара мало не...
Відчинилися двері, й Кінвара повернулася до свого стільця з твердою спинкою. Обличчя в неї було рішуче, в кулаці — серветка.
— Маю п’ять хвилин,— сказала вона.— Подзвонив ветеринар, він недалеко і заїде оглянути Романо. Довго лишатися не можу.
— Можна я дещо спитаю? — звернулася до Страйка Робін.— Знаю, це може нічого не означати,— це вже вона сказала до всіх присутніх,— але коли я знайшла пана міністра, на підлозі біля нього лежала маленька синя пляшечка з гомеопатичними пігулками. Гомеопатія — явно не то, що він би...
— Що за пігулки? — на подив Робін, різко запитала Кінвара.
— «Лахесіс»,— відповіла Робін.
— У маленькій синій пляшечці?
— Так. То ваші?
— Так, мої!
— І ви лишили їх на Ебері-стріт? — спитав Страйк.
— Ні, я їх загубила кілька тижнів тому... але ніколи їх туди не привозила,— додала вона, суплячись не так до присутніх, як до себе.— Купила їх у Лондоні, бо аптека у Вулстоуні такого не має.
Кінвара супилася, явно намагаючись подумки відновити порядок подій.
