«Чому не можна закінчити стосунки по телефону? — думав він, видираючись нагору сходами за допомогою поруччя.— Що — не зрозуміло, що це глухий кут? Нащо робити цю автопсію трупа?»

Зайшовши до квартири, він запалив нову цигарку, упав на стілець у кухні й набрав Робін, яка відповіла майже одразу.

— Привіт,— тихо сказала вона.— Зажди хвильку.

Страйк почув, як зачинилися двері, тоді кроки, далі клацання ще одних дверей.

— Ти бачила мого листа? Я там надіслав кілька фото.

— Ні,— так само тихо відповіла Робін.— Що за фото?

— Здається, я знайшов Ааміра Малліка в Баттерсі. Такий опецьок з монобровою.

— То не він. Маллік високий, худий, в окулярах.

— Як справи з маскуванням?

Робін раніше написала Страйкові повідомлення про те, що в четвер матиме співбесіду з «божевільною вікканкою», власницею крамниці прикрас у Камдені.

— Непогано,— відповіла Робін.— Я тут поекспериментувала з...

На задньому плані почувся далекий крик.

— Вибач, мушу йти,— поспішно сказала Робін.

— Усе добре?

— В нормі, завтра поговоримо.

Вона повісила слухавку. Страйк так і тримав мобільний біля вуха. Він зрозумів, що подзвонив у незручний момент — може, навіть під час сварки. Він опустив телефон, відчуваючи тінь розчарування, бо сподівався поговорити довше. Якусь мить він роздивлявся мобільний у себе в руці. Лорелея очікуватиме, що Страйк подзвонить, щойно прочитає її листа. Вирішивши, що цілком безпечно можна сказати, що він листа ще не бачив, Страйк відклав телефон і натомість потягнувся по пульт від телевізора.

За чотири дні, в обідню годину, Страйк перебував біля шанкваса у крихітному ресторанчику піци на виніс, звідки дуже зручно було стежити за будинком через дорогу. То була половина подвійної хатинки брунатного каменю під назвою «Котеджі в плющі». Назву було вибито у камені над парою дверей-близнят, і Страйкові вона здавалася більш годящою для якогось скромнішого помешкання, ніж ці будинки з вікнами-арками і фігурними карнизами.

Страйк жував шмат піци. В кишені завібрував мобільний. Страйк глянув, хто дзвонить, перш ніж приймати, бо вже мав сьогодні складну розмову з Лорелеєю. То виявилася Робін, тож він відповів.

— На місці,— повідомила Робін. Голос був збуджений.— Щойно була співбесіда. Власниця жахлива, не дивуюся, що ніхто не хоче тут працювати. Робота погодинна, без гарантій зайнятості. Власне, вона хоче, щоб тут хтось був, коли їй спаде на думку не працювати.

— Флік ще там?

— Так, сиділа на касі, поки я розмовляла з власницею. Пані хоче, щоб завтра я вийшла на випробувальний термін.

— За тобою не стежать?

— Ні, гадаю, що той журналіст здався. Вчора його теж не було. Але май на увазі, що він би мене і не впізнав. Бачив би ти моє волосся.

— А що — ти щось із собою зробила?

— Крейда.

— Що?

— Крейда для волосся,— пояснила Робін.— Тимчасовий колір. Я тепер чорно-синя. І ще сильно нафарбувала очі й наклеїла тимчасові татуювання.

— А зроби селфі, мені якраз треба підняти настрій.

— Сам роби. Що в тебе?

— Ані на нігтик. Уранці Маллік вийшов разом з Деллою з її будинку...

— Боже, вони живуть разом?

— Гадки не маю. Поїхали кудись на таксі разом із собакою. Годину як повернулися, сиджу, чекаю, що буде. Але от цікавий факт: я раніше бачив Малліка. Як побачив уранці, так і впізнав.

— Правда?

— Так, він був на зустрічі «ОПОРУ» у Джиммі. Куди я ходив, коли шукав Біллі.

— Дуже дивно... Гадаєш, він був у Ґерайнта за посередника?

— Мабуть,— відповів Страйк,— але я не розумію, чим телефон не підходив як засіб зв’язку. Знаєш, є в цьому Малліку щось загалом дивне.

— Він нормальний,— негайно відповіла Робін.— Я йому не сподобалася, але то тільки тому, що він мене запідозрив. Це лише означає, що він виявився меткіший за всіх інших.

— Не думаєш, що він убивця?

— Ти це через Кінварині слова?

— «Мій чоловік спровокував декого — декого, кого я просила не сердити»,— нагадав Страйк.

— Але чому хтось міг перейматися, щоб не сердити Ааміра? Бо він не білий? Мені, власне, його шкода, мусив працювати з таким...

— Зажди,— сказав Страйк, кинувши останній шмат піци на тарілку.

Двері Деллиного будинку знову відчинилися.

— Ми пішли,— повідомив Страйк, коли Маллік вийшов з будинку сам, причинив по собі двері, швидко вийшов на дорогу і рушив геть. Страйк попрямував до виходу з піцерії, плануючи стежити за ним.

— Так енергійно іде. Здається, радий, що вирвався від неї...

— Як твоя нога?

— Бувало і гірше. Зажди, завертає за ріг... Робін, мені треба йти, час прискоритися.

— Щасти.

— Дякую.

Страйк перетнув Саутварк-Парк-роуд так швидко, як тільки дозволяла нога, тоді завернув на Алма-Гроув. То була довга тиха вулиця, де на рівних проміжках росли явори, а з обох боків тягнулися вікторіанські будинки. На подив Страйка, Маллік зупинився перед будинком праворуч, з бірюзовими дверима, і зайшов. Відстань між його оселею і будинком Віннів складала хвилин п’ять пішки.

Будинки на Алма-Гроув були вузькі, тож Страйк легко уявляв, як будь-який гамір проникає крізь стіни. Заждавши достатньо, щоб Маллік зняв піджак і черевики, Страйк підійшов до бірюзових дверей і постукав.

За кілька секунд Аамір відчинив. Вираз обличчя змінився — від люб’язної цікавості до шоку. Вочевидь, Аамір чудово знав, хто такий Страйк.

— Аамір Маллік?

Парубок спершу не відповів, а просто стояв, завмерши і поклавши одну руку на двері, а другу — на стіну коридору, і дивився на Страйка темними очима, що їх зменшували товсті скельця окулярів.

— Чого вам треба?

— Поговорити,— відповів Страйк.

— Поговорити? Нащо?

— Мене найняли родичі Джаспера Чизвелла. Вони не впевнені, що він скоїв самогубство.

Аамір не рухався і мовчав, ніби його вразив тимчасовий параліч. Кінець кінцем він відступив від дверей.

— Гаразд, заходьте.

На місці Ааміра Страйк теж хотів би дізнатися, що детектив знає чи підозрює, замість прокидатися вночі й мучитися здогадами, навіщо той приходив. Страйк увійшов, витер ноги об килимок.

Зсередини будинок здавався більшим, ніж ззовні. Аамір повів Страйка до вітальні. Інтер’єр був оформлений на смак людини, значно старшої за Ааміра. Густий строкатий ковролін у рожево-зелених закрутках, оббиті пістрявим ситцем стільці, дерев’яний кавовий столик з мереживною скатертиною і дзеркало у вигадливій рамі над коминком — усі ці речі вказували на літніх пожильців, хоча всередину коминка було встановлено потворний електрообігрівач. Полиці були порожні, з усіх поверхонь прибрали оздоби. На бильці крісла лежала книжка Стига Ларссона у м’якій палітурці.

Аамір розвернувся до Страйка, заклавши руки в кишені джинсів.

— Ви — Корморан Страйк,— повідомив він.

— Саме так.

— Ваша партнерка прикидалася Венецією в Палаті громад.

— І це теж правда.

— Чого вам треба? — вдруге спитав Аамір.

— Поставити вам кілька питань.

— Про що?

— Можна мені сісти? — спитав Страйк і сів, не чекаючи на дозвіл. Він помітив, як очі Ааміра метнулися до його ноги, і демонстративно витягнув перед собою протез, так що над шкарпеткою блиснув метал. Для чоловіка, що дбав про Деллину інвалідність, це стане достатнім аргументом не просити Страйка підвестися.— Як я вже казав, родичі Джаспера Чизвелла вважають, що це було не самогубство.

— І ви думаєте, що я маю до цієї смерті якийсь стосунок? — спитав Аамір, прагнучи говорити недовірливо; натомість вийшов просто переляк.

— Ні,— відповів Страйк,— але якщо ви хочете зізнатися — вперед. Це збереже мені купу часу.

Аамір не усміхнувся.

— Єдине, що я про вас знаю, Ааміре,— мовив Страйк,— це що ви допомагали Ґерайнту Вінну шантажувати Чизвелла.