— Кажуть, вони обмочуються, вмираючи, га, Чизвелле? Це правда? Сорок тисяч — або спитаю в газетярів, скільки дадуть вони.

Для вечірньої зустрічі з Робін Страйк обрав паб «Два тягоноші» через близькість до Вестмінстерського палацу. Паб причаївся на перехресті двох старовинних провулків — Олд-Квін-стріт і Кокпіт-Степс — у розмаїтому оточенні химерних милих будиночків, що стояли під кутом один до одного. Кульгаючи, Страйк перетнув вулицю і побачив, що тягоноші на металевій вивісці — це слуги, які несуть важкий портшез. Страйк був стомлений і змучений, тож картинка здалася доречною, хоч у портшезі сиділа витончена пані в білому, а не товстий гарикливий міністр із волоссям дибки й буйним норовом.

Біля шинкваса стояв цілий натовп охочих випити після роботи, і Страйк раптом злякався, що не знайде, де сісти,— вкрай неприємна перспектива, бо нога, спина і шия були напружені та зболені після вчорашньої поїздки і кількагодинної вахти на Гарлістріт, де Страйк стежив за Доком Жуаном.

Страйк устиг купити пінту «Лондон Прайду», аж тут звільнився столик під вікном. Він хутко (бо дуже було треба) кинувся до високої лави спинкою до вікна, поки столик не встигла зайняти найближча група чоловіків і жінок у костюмах. Ніхто не поставив під сумнів його право одному захопити столик на чотирьох. Страйк мав достатньо великі габарити і досить похмурий вираз обличчя, щоб навіть чиновникам не кортіло з ним зв’язуватися.

Паб з дерев’яною підлогою відзначався, як це називав для себе Страйк, елітарним утилітаризмом. На дальній стіні була вицвіла фреска з групою георгіанських джентльменів у перуках, що пліткували між собою, але загалом тут панували голе дерево і монохромні барви. Страйк визирнув з вікна — чи не йде Робін? — але її видно не було, тож він випив пива і почитав з телефону новини, стійко ігноруючи покладене на стіл меню, яке дражнило фотографією риби в клярі.

Робін мала з’явитися о шостій, але не прийшла навіть о пів на сьому. Страйк спокусився на фотографію з меню і замовив тріску з картоплею і ще пінту пива, а тоді почав читати довгу статтю про Олімпійські ігри у «Таймзі». Стаття, власне, являла собою довгий перелік способів, у які, на думку журналіста, прийдешня подія може скомпрометувати і зганьбити країну.

За чверть сьома Страйк почав непокоїтися — що там з Робін? Він був надумав їй дзвонити, аж тут Робін поспіхом влетіла у двері, вся червона і в окулярах (яких, як було відомо Страйкові, вона не потребувала). На її обличчі був захоплений вираз — як у людини, який кортить розповісти щось дуже важливе.

— Карі очі,— відзначив він, коли Робін сіла навпроти нього.— Клас. Тебе взагалі не впізнати. Що там у тебе?

— Як ти здогадався, що я... Ну, власне, купа всього,— відповіла Робін, вирішивши, що гратися в ігри немає сенсу.— Я тобі хотіла подзвонити, але поруч повсякчас хтось був, а я вранці вже мало не попалася, коли встановлювала жучок.

— Таки встановила? Оце ти молодець!

— Дякую. Зажди, бо мені дуже треба випити.

Робін повернулася з келихом червоного вина й одразу почала переповідати повідомлення, яке вранці виявив на автовідповідачі Рафаель.

— Шансів дізнатися номер того, хто його залишив, не було, бо після нього було ще чотири повідомлення. У них старий автовідповідач.

Страйк насупився.

— А ти не пам’ятаєш, як той чоловік вимовляв прізвище Чизвелла?

— Правильно. «Чизл».

— Схоже на Джиммі,— сказав Страйк.— Що сталося після дзвінка?

— Раф переказав Іззі, коли та повернулася до кабінету,— відповіла Робін, а Страйк помітив, що ім’я «Раф» вона вимовляє якось несміло.— Мені здалося, він не розуміє, що саме переказує. Іззі одразу подзвонила батькові, й той осатанів. Ми чули, як він кричить на тому кінці, але слів було не розібрати.

Страйк замислено потер підборіддя.

— А що скажеш про того, хто дзвонив?

— Лондонський акцент,— відповіла Робін.— Тон загрозливий.

— «Кажуть, вони обмочуються, вмираючи»,— тихо повторив Страйк.

Робін хотіла підказати, але через страшний власний досвід їй було важко озвучити думку.

— Люди, коли їх душать...

— Так,— обірвав її Страйк.— Я знаю.

Обоє випили.

— Ну, якщо припустити, що то Джиммі,— провадила Робін,— то він сьогодні дзвонив у міністерство двічі.

Вона розкрила сумочку і показала Страйкові схований у ній підслуховий пристрій.

— Ти його забрала? — не повірив Страйк.

— І поставила новий,— відповіла Робін, не маючи сили стримати тріумфальну усмішку.— Саме тому й запізнилася. Я ризикнула.

Аамір, який працює у Вінна, пішов, а Ґерайнт зазирнув до нас поговорити зі мною, коли я збиралася.

— Та ти що,— розвеселився Страйк.

— Рада, що тобі смішно,— холодно мовила Робін.— Він не дуже приємна людина.

— Вибач,— сказав Страйк.— А в якому саме плані він неприємний?

— Просто повір,— відповіла Робін.— Я багато таких типів зустрічала в офісах. Він збоченець, причому з бридкими нахилами. Сказав мені,— додала вона, й обличчя залив гнівний рум’янець,— що я йому схожа на покійну доньку. А далі торкнувся мого волосся.

— Волосся торкнувся? — перепитав Страйк, якому було вже не смішно.

— Взяв пасмо з плеча і погладив пальцями,— кивнула Робін.— А тоді, видно, зрозумів, що я про нього подумала, і спробував прикинутися, що то батьківський жест. Хай там що, я сказала, що мені треба в туалет, і попросила його не йти, мовляв, поговоримо ще про благодійні фонди. Тишком пробралася в його кабінет і замінила пристрій.

— Це збіса чудова робота, Робін.

— Я послухала, поки сюди їхала,— сказала Робін, витягаючи з кишені навушники,— і...

Вона передала навушники Страйкові.

— ...почула дещо цікаве.

Страйк слухняно вставив «краплі» у вуха, а Робін увімкнула касету в сумочці.

«...о третій тридцять, Ааміре».

Чоловічий голос із валлійським акцентом замовк, перебитий сигналом мобільного. Біля розетки зачовгали, а тоді Ґерайнт сказав:

«А, привіт, Джиммі... хвилинку... Ааміре, зачини двері».

Човгання, кроки.

«Так, Джиммі?..»

Довга пауза, протягом якої Ґерайнт намагався стримати натиск чимдалі агресивнішої тиради.

«Ой... та зажди... Джиммі, слу... Джиммі, слухай... послухай! Я знаю, що ти поніс збитки, Джиммі, я розумію твоє розчарування... Джиммі, ну будь ласка! Ми розуміємо твої почуття... це несправедливо, Джиммі, ми з Деллою теж не в розкошах зростали... мій батько був шахтарем, Джиммі! Та послухай, прошу тебе! Ми вже майже добули фото!»

Стало тихо, і Страйк устиг почути — ледь-ледь,— як на тому кінці лінії здіймається й опадає хутка мова Джиммі Найта.

«Я згоден,— нарешті сказав Ґерайнт,— але прошу тебе не робити нічого поспіхом, Джиммі. Він тобі не дасть... Джиммі, послухай! Він не дасть тобі грошей, він про це заявив дуже чітко. Тепер або газети, або нічого, тож... докази, Джиммі! Докази!..»

Знову нерозбірлива тирада — тепер уже коротша.

«Я ж тобі щойно казав, хіба ні? Так... ні, але міністерство закордонних... ну, це навряд чи... ні, Аамір має знайомство... так... так... ну гаразд... зроблю, Джиммі. Добре... так, гаразд. Так. Бувай».

Стукіт мобільного, який поклали на стіл, тоді — голос Ґерайнта.

«Мудило дурнуватий»,— сказав він.

Знову кроки. Страйк глянув на Робін, але та жестом закликала його слухати далі. Минуло секунд тридцять, і заговорив Аамір — несміло, скуто.

«Ґерайнте, Кристофер не обіцяв фотографій».

Навіть у поганому записі на крихітній касеті тиша, заповнена шерехтінням паперів на столі Ґерайнта, здалася зловісною.

«Ґерайнте, ви чу...»

«Та чую! — вибухнув Вінн.— Боже милий, хлопче, ти — випускник Лондонської економічної школи і нездатен вигадати, як змусити те чмо віддати тобі фотографії? Я не прошу тебе забирати їх з міністерства, просто зроби копії. Це, здається, цілком посильне завдання».