Коли Метью відкотився з неї і сказав усе, що треба було, Робін затулила мокрі очі рукою. Уперше вона сказала «Я теж тебе кохаю», точно, безсумнівно знаючи, що бреше.

Коли Метью заснув, Робін дуже обережно намацала в темряві телефон, який лежав на тумбочці, й переглянула повідомлення. Від Страйка нічого не було. Вона погуглила фото з маршу в Боу і, здається, впізнала в натовпі високого чоловіка зі знайомим кучерявим волоссям і в масці Гая Фокса. Робін поклала мобільний назад на столик екраном униз, щоб не світив, і заплющила очі.

Страйк повернувся до своїх двох кімнат на горищі на Денмарк-стріт за шість днів, рано-вранці у п’ятницю. Спираючись на милиці (протез він поклав у наплічник, холошу штанів заколов), він робив таке обличчя, що перехожі утримувалися від співчутливих поглядів, поки Страйк кульгав до будинку номер двадцять чотири.

До лікаря він не ходив. Лорелея подзвонила в найближчу лікарню, щойно їй і таксистові (якому вона щедро заплатила) вдалося підняти Страйка до її квартири, але терапевт попросив Страйка прийти до приймальні для огляду.

— Мені до вас на одній ніжці стрибати, чи що? То підколінний сухожилок, я його навіть намацую,— огризнувся Страйк по телефону.— Знаю я, що робити: відпочинок, лід, уся ота фігня. Я це вже робив.

Довелося порушити правило «не ночувати в жінки двох ночей поспіль»: у квартирі Лорелеї він пробув чотири дні та п’ять ночей. Тепер Страйк про це жалкував, але що йому лишалося? Він опинився — словами Чизвелла — «а fronte praecipitium, a tergo lupi». Вони з Лорелеєю домовлялися повечеряти в суботу. Страйк вирішив сказати їй правду, а не відбріхуватися, і довелося прийняти і її допомогу. Тепер він жалкував, що не подзвонив своїм давнім друзям, Нікові й Ільзі, чи навіть Шпенику, але запізно. Біда вже сталася.

Знаття того, що він неправий і невдячний, аж ніяк не покращувало настрою Страйка, коли він дерся вгору сходами з важким наплічником. Попри той факт, що місцями перебування у квартирі Лорелеї було надзвичайно приємне, все спаскудили події вчорашнього вечора — і провина лежала винятково на ньому самому. Страйк дозволив цьому статися — речі, від якої він відкараскувався, відколи розійшовся з Шарлоттою; а все через те, що розслабився, почав приймати горнятка з чаєм, домашню їжу і всю оту ніжність — і кінець кінцем учора ввечері Лорелея прошепотіла в темряві, сховавши лице на його голих грудях: «Я тебе кохаю».

Кривлячись від зусилля, якого вимагало балансування на милицях, Страйк відчинив двері квартири й майже упав усередину. Ляснувши дверима, кинув наплічник, рушив до маленького крісла поруч з пластиковим столом у крихітній кухні-віталеньці, впав у нього і пожбурив милиці геть. Що за полегшення опинитися вдома, на самоті — навіть попри те, як важко давати раду нозі в такому стані! Треба було повернутися раніше, але Страйк був не в змозі стежити за людьми і загалом хворий, тож простіше було лишитися у зручному кріслі, покласти куксу на великий квадратний пуф і писати інструкції Робін і Барклею, поки Лорелея приносить питво та їжу.

Страйк закурив і пригадав усіх жінок, з якими був, відколи пішов від Шарлотти. Перша — К’яра Портер, чарівна дівчина на одну ніч; ніхто ні про що не жалкував. За кілька тижнів, коли Страйк розкрив справу Лендрі та про нього писали всі газети, К’яра йому подзвонила. В очах моделі він з розваги на одну ніч перетворився на потенційного бойфренда, бо став знаменитим, але Страйк відхилив запрошення на нові побачення. Подруга, якій кортить з ним фотографуватися,— не те, що треба на його роботі.

Далі була Ніна з видавництва — її допомогою Страйк скористався, щоб добути інформацію в тодішній справі. Вона йому подобалася, але (як він тепер розумів) недостатньо для того, щоб повестися з нею обачніше. Він образив Ніну, і хоч не пишався цим, ночей недосипати від того не почав.

Елін була інша — вродлива і, що важливо, зручна, тож поруч з нею Страйк затримався. Вона якраз розлучалася з багатим чоловіком і так само потребувала обережності й розмежованості, як і сам Страйк. Вони протрималися кілька місяців, а тоді Страйк облив її вином і вийшов з ресторану просто посеред вечері. Потім він дзвонив їй і вибачався, але Елін покинула його, не давши закінчити речення. Зважаючи на те, як він її принизив у «Ла Гавроші», й на вартість хімчистки, Страйк вирішив, що неґречно буде заявити у відповідь, що він якраз збирався сказати те саме.

Після Елін була Коко, про яку і згадувати не хотілося, а тепер — Лорелея. Вона подобалася Страйкові більше, ніж будь-яка з попередніх жінок, і йому шкода було, що саме вона сказала «я тебе кохаю».

Два роки тому Страйк дав собі обіцянку — а він рідко щось обіцяв, бо вважав, що обіцянок слід дотримуватися. Жодній жінці, крім Шарлотти, він не освідчувався в коханні, й жодній не освідчиться — якщо тільки не буде цілковито (наскільки це можливо) певний, що хоче прожити з нею життя. Сказати такі слова за менш серйозних обставин після всього, через що вони пройшли з Шарлоттою, стане просто блюзнірством. Тільки коханням можна було виправдати хаос їхнього спільного життя чи те, скільки разів Страйк поновлював ті стосунки, знаючи у глибині душі, що нічого не вийде. Для Страйка кохання було горем і болем, яких прагнеш, які приймаєш, які терпиш. Воно не жило у спальні Лорелеї з дівчатами в ковбойському вбранні на фіранках.

Тож він нічого не відповів на її вимовлене пошепки освідчення, а коли Лорелея спитала, чи він її чув, Страйк сказав: «Так, чув».

Він потягнувся по цигарки. «Так, чув». Ну, це було принаймні чесно. Зі слухом у Страйка все добре. Після того запанувала досить-таки довга мовчанка, а тоді Лорелея встала з ліжка, пішла до ванної і пробула там півгодини. Страйк вирішив, що вона там плакала — бо Лорелея була з тих, хто плаче нишком, нечутно. Він лежав у ліжку і намагався придумати для неї слова водночас і щирі, і добрі, але розумів, що згодиться тільки «я тебе кохаю». А факт був у тому, що Страйк її не кохав і не збирався брехати.

Коли Лорелея повернулася в ліжко, Страйк потягнувся до неї. Вона дозволила погладити собі плече, а тоді сказала, що втомилася і хоче спати.

«І що мені було в біса робити?» — спитав Страйк в уявної інквізиторки, дуже схожої на його сестру Люсі.

«Можна було відмовитися від чаю і мінетів»,— негайно відповіла та, а Страйк, у якого страшенно боліла кукса, послав її к бісовій матері.

Задзвонив мобільний. Потрощений екран Страйк заклеїв скотчем, і крізь цей кривий панцир проступив незнайомий номер.

— Страйк.

— Привіт, Страйку, це Калпепер.

Домінік Калпепер працював у газеті «Ньюс оф зе ворлд», поки останню на закрили, і раніше кілька разів наймав Страйка. Приязні між ними ніколи не було, але остаточно ворожими стосунки стали після того, як Страйк відмовився надати Калпеперу інформацію про дві останні справи з убивств. Тепер Калпепер працював на «Сан» і разом з когортою інших журналістів радо копирсався в особистому житті Страйка після справи Шеклвелльського різника.

— Хотів спитати, чи ти візьмешся за роботу для нас,— сказав Калпепер.

«Оце так нахабство!»

— Що за справа?

— Треба розкопати бруд на одного міністра.

— Котрого?

— Скажу, як погодишся.

— Я зараз досить-таки завантажений. Якого плану бруд треба розкопати?

— Ти нам якраз і потрібен для того, щоб це дізнатися.

— Звідки ти знаєш, що там узагалі щось є?

— З надійних джерел,— відповів Калпепер.

— І нащо тобі я, якщо є надійні джерела?

— Він не готовий говорити. Просто натякнув, що є багато цікавого. Дуже багато.

— Вибач, Калпепере, але не можу,— сказав Страйк.— Повно роботи.

— Точно? Страйку, ми добре платимо.

— Я наразі не бідую,— відповів детектив і підпалив другу цигарку від кінчика першої.