Ще трохи внутрішньої суперечки, і Робін набрала номер Іззі. Верхню половину її вікна вона бачила з того місця, де сиділа.

— Іззі, це я, Венеція. Дзвоню, бо не можу цього говорити при Рафаелі. Здається, в мене є дещо на Вінна для твого батька...

— О, чудово! — голосно озвалася Іззі, а фоном почувся голос Рафаеля:

— Це Венеція? Де вона?

Заклацала клавіатура.

— Венеціє, переглядаю щоденник... До одинадцятої він у міністерстві, тоді весь день на зустрічах. Подзвонити йому? Якщо поспішиш, він, мабуть, зможе прийняти тебе негайно.

Тож Робін закинула мобільний, записник і ручку в сумку, проковтнула залишки кави й помчала до міністерства культури, ЗМІ та спорту.

Коли Робін підійшла до скляної перегородки, Чизвелл ходив туди-сюди кабінетом, розмовляючи по телефону. Він поманив її всередину, вказав на невисокий шкіряний диван неподалік свого столу і продовжив розмову з кимсь, хто, вочевидь, викликав незадоволення міністра.

— Це був подарунок,— розбірливо говорив він у слухавку,— від мого старшого сина. Чисте золото, гравійований напис «Nec Aspera Terrent[10]». Щоб вас чорти взяли! — раптом заревів він, і Робін побачила, як юні розумники за перегородкою обертають голови в його бік.— Це латина! Перемкніть мене на людину, яка розмовляє англійською! Джаспер Чизвелл. Я — міністр культури. Я назвав вам дату... ні, не можете... в мене, чорт забирай, немає цілого дня...

З того, що Робін почула, вона зрозуміла, що Чизвелл загубив затискач для грошей, який має особисту цінність, і гадав, що це сталося в готелі, де вони з Кінварою відпочивали на її день народження. Також вона чула, що персонал не тільки не знайшов затискача, а ще й не виявляв достатньої поваги до Чизвелла, який ушанував їхній готель своєю присутністю.

— Нехай мені хтось передзвонить. Жодної користі,— буркнув Чизвелл, поклавши слухавку і дивлячись на Робін так, ніби забув, хто вона така. Важко дихаючи, він упав на диван навпроти.— Маю десять хвилин, тож хай це буде щось гідне.

— У мене є інформація про містера Вінна,— сказала Робін, дістаючи записник. Не чекаючи на відповідь, вона стисло виклала Чизвеллу почуте від сера Кевіна.

— ...і,— наостанок повідомила Робін за якісь півтори хвилини,— з боку містера Вінна можуть мати місце інші провинності, але цією інформацією, вірогідно, володіє доктор Елспет Кертис-Лейсі, чийого номера немає в публічному доступі. Ми все одно зможемо швидко з нею зв’язатися, але я подумала,— додала Робін не без остраху, бо Чизвелл мружив очі якось незадоволено,— що слід повідомити вам усе негайно.

Якусь хвильку Чизвелл просто дивився на неї зі звично капризним виразом обличчя, а тоді ляснув себе по стегну, явно потішений.

— Ну й ну,— мовив він.— А він мені казав, що ви в нього найкраща. О так. Казав.

Витягнувши з кишені пом’ятий носовичок, Чизвелл обтер обличчя, яке спітніло під час телефонної розмови з нещасливим готелем.

— Ну й ну,— повторив він,— а день не такий уже й поганий виходить. Один за одним спотикаються... отже, Вінн — злодій, брехло і Хтозна хто ще?

— Ну,— сторожко відповіла Робін,— він не може дати звіт про двадцять п’ять тисяч фунтів і, понад сумнів, пообіцяв те, чого не здатен виконати...

— Доктор Елспет Кертис-Лейсі,— повторив Чизвелл, думаючи про своє.— Знайоме ім’я...

— Вона була членкинею міської ради Нортумберленду від ліберал-демократичної партії,— підказала Робін, яка це прочитала па сайті «Рівного ігрового поля».

— Знущання з дітей,— раптом сказав Чизвелл.— Ось звідки я її знаю. Знущання з дітей. Вона на цьому поведена, всюди воно їй ввижається. Так, серед лібдемів повно ненормальних. У них там збіговисько. Партія, по зав’язку повна психів.

Чизвелл зіп’явся на ноги, лишивши на чорній шкірі дивана трохи лупи, і, насупившись, почав ходити туди-сюди.

— Всі ці витівки у фонді рано чи пізно вийдуть на світло,— сказав він, луною повторюючи слова дружини сера Кевіна.— Але Боже мій... вони не захочуть, щоб про це хтось дізнався зараз, коли Делла по вуха в Параолімпійських іграх. Коли Вінн почує, що я в курсі, він запанікує. О так. Гадаю, це могло б його нейтралізувати... принаймні на якийсь час. Але якщо він ще й дітям щось робив...

— Цьому немає доказів,— сказала Робін.

— ...то таке його заткне назавжди,— знову заходив по кабінету Чизвелл.— Ну й ну. Тепер зрозуміло, чому Вінн хоче протягти своїх управителів на параолімпійський прийом наступного четверга, га? Хоче улестити, боїться, щоб не повтікали з тонучого корабля. Там буде принц Гаррі. Благодійники обожнюють членів королівської родини. Половина тільки через них цим і займається.

Чизвелл почухав сиву чуприну, продемонструвавши великі плями від поту під пахвами.

— Ось як ми вчинимо,— сказав він.— Додамо його управителів до переліку гостей, і ви теж приходьте. Заженете ту Кертис-Лейсі у кут і спитаєте, що вона знає. Гаразд? Дванадцятого ввечері.

— Так,— відповіла Робін, записуючи.— Добре.

— А я тим часом натякну Вінну, що знаю, чиї грошики йому до рук липнуть.

Робін уже виходила, коли Чизвелл раптом гукнув:

— Ви роботу персонального асистента часом не шукаєте?

— Прошу?

— Пішли б на місце Іззі? Скільки вам платить той детектив? Я напевно зміг би стільки само. Мені потрібна людина з головою і характером.

— Я... мене все влаштовує, як є,— відповіла Робін.

Чизвелл рохнув.

— Гхрм-м. Ну, може, воно й на краще. Може, в мене буде для вас ще робота, як упораємося з Вінном і Найтом. Можете йти.

І він відвернувся, поклавши руку на телефон.

Вийшовши під сонце, Робін глянула на екран мобільного. Страйк так і не передзвонив, але Метью надіслав назву пабу в Мейфері, неподалік Сариної роботи. Втім, Робін тепер ставилася до цього вечора позитивніше, ніж перед розмовою з Чизвеллом. Простуючи в бік Палати громад, вона почала навіть мугикати пісню Боба Марлі.

«А він мені казав, що ви в нього найкраща. О так. Казав».

Була четверта ранку — сповнена безнадії година, коли безсонні, тремтячи, живуть у світі лункої тіні, й буття видається крихким і дивним. Страйк був задрімав, аж тут рвучко прокинувся на лікарняному стільці. Якусь мить він відчував тільки біль у всьому тілі й голод, що шарпав шлунок. А тоді побачив дев’ятирічного небожа Джека — той непорушно лежав на ліжку з гелевими подушечками на очах і трубкою в горлянці; тонші трубочки виходили з шиї та зап’ястка. Збоку з ліжка звисав пакет із сечею, й аж три крапельниці вливали свій уміст у тіло, таке маленьке і вразливе серед машин, що негучно гуділи серед замкненої тиші реанімації.

Десь за занавісками, які оточували Джекове ліжко, рипіли м’які туфлі медсестри. Страйка спершу не пускали ночувати тут на стільці, але статус знаменитості (хай і дрібної) плюс власна інвалідність зіграли йому на руку. Милиці стояли оперті на тумбочку. В палаті було спекотно, як зазвичай буває у шпиталях. Коли Страйкові відірвало ногу, він багато тижнів провів на отаких залізних лікарняних ліжках. Запах переносив назад у часи болю і жорстокого звикання до нового життя, коли все доводилося перелаштовувати до світу повсюдних перешкод, принижень і поневірянь.

Зашурхотіла занавіска, і зайшла медсестра, незворушна і практична у своєму однострої. Побачивши, що Страйк не спить, вона коротко й професійно усміхнулася до нього, тоді зняла з Джекового ліжка планшет і заходилася записувати покази з приладів, що стежили на кров’яним тиском і рівнем кисню. Закінчивши, вона пошепки спитала:

— Хочете чаю?

— Як він? — спитав Страйк, навіть не намагаючись приховати благання у голосі.— Які перспективи?

— Його стан стабільний. Немає причин хвилюватися. Все так, як має бути на цій стадії. Чаю?