— Так, було б чудово. Дуже дякую.

Коли за медсестрою зімкнулася занавіска, Страйк відчув, що сечовий міхур переповнений. Жалкуючи, що не попросив її подати милиці, Страйк підняв себе, тримаючись за спинку стільця, пострибав до стіни, взяв милиці й на них видибав з-за занавіски і рушив до яскравого прямокутника в кінці темної палати.

Помочившись у пісуар під синім світлом (щоб наркомани не бачили, де вена), Страйк пішов до приймальні, де вчора вдень сидів і чекав, поки Джека вивезуть з операційної. Компанію йому склав батько одного з Джекових друзів, у якого той мав ночувати, аж тут у нього луснув апендикс. Чоловік рішучо налаштувався не кидати Страйка на самоті, поки «небезпека для малого не минеться», і весь час, поки Джек лишався в операційній, знервовано просторікував про «вік, у якому вони швидко оговтуються», про «міцного малого паразита» і про те, як «пощастило, що від школи до нас п’ять хвилин», а ще — раз у раз — про Люсі та Грега, які «розпсихуються». Страйк мовчав і ледве чув ту балачку, готувався до найгіршого і що півгодини писав Люсі повідомлення, звітуючи про поточну ситуацію.

Ще в операційній.

Новин поки що немає.

Нарешті прийшов хірург і повідомив, що Джек, якого довелося реанімувати по прибутті до шпиталю, витримав операцію, мав «важкий сепсис» і скоро буде переведений до палати інтенсивної терапії.

— Я приведу його друзів! — зрадів приятель Грега і Люсі.— Хай його підтримають, принесуть картки з покемонами...

— Він до цього не готовий,— суворо відповів хірург.— Він спатиме під апаратом штучного дихання ще принаймні добу. Ви — найближчий родич?

— Ні, я,— хрипко мовив Страйк, у якого аж пересохло в горлянці.— Я — його дядько. Батьки поїхали до Рима на річницю весілля, зараз намагаються вилетіти назад.

— А, зрозумів. Ну, небезпека ще не повністю минула, але операція успішна. Ми вичистили черевну порожнину і поставили дренаж. Скоро його привезуть.

— Я ж казав! — крізь сльози заусміхався до Страйка приятель Грега і Люсі,— казав, що малі в цьому віці швидко оговтуються!

— Так,— озвався той.— Слід повідомити Люсі.

Але в метушні й паніці перелякані Джекові батьки приїхали до аеропорту і виявили, що Люсі загубила паспорт десь по дорозі з готелю. У безплідному відчаї Люсі та Грег повернулися по власних слідах, намагаючись пояснити проблему всім — готельному персоналу, поліції, посольству Британії — і врешті-решт не встигли на останній вечірній рейс.

Десять по четвертій, і приймальня, на щастя, порожня. Страйк увімкнув мобільний, який у палаті тримав вимкненим, і побачив з десяток пропущених від Робін і один від Лорелеї. Проігнорувавши їх, він написав повідомлення Люсі, яка точно не спить у готельній кімнаті в Римі (куди таксист привіз їй знайдений паспорт). Люсі благала надіслати їй фото Джека, як того вивезуть з операційної.

Страйк збрехав, що фото не завантажується. Після всього пережитого за день Люсі не треба бачити, як син під апаратом штучного дихання і з подушечками на очах тоне в лікарняному ліжку.

Він надрукував:

Усе наче добре. Досі під снодійним, але медсестра заспокоює.

Натиснув «відіслати», зачекав. Як він і думав, Люсі відповіла за дві хвилини.

Ти, мабуть, дуже втомився. Тобі надали ліжко?

Страйк відповів:

Ні, я сиджу поруч з ним. Буду тут, поки ти не прилетиш. Спробуй поспати і не хвилюватися. Цьом

Страйк вимкнув мобільний, підвівся на одній нозі, оперся на милиці й повернувся до палати.

На нього чекав чай — слабкий і блідий, у стилі Деніз, але Страйк висипав у чашку два пакетики цукру і випив за два ковтки, поглядаючи то на Джека, то на машини, що наглядали за його станом. Ніколи раніше він не дивився на малого так уважно. Власне, він узагалі мав з Джеком мало спільного, хоча той постійно малював для нього картинки, а Люсі передавала.

— Ти — його герой,— кілька разів казала вона Страйкові.— Він хоче стати солдатом.

Але Страйк уникав родинних зібрань — почасти через антипатію до Джекового батька, Грега, почасти через бажання Люсі навернути брата до традиційнішого способу життя, яке дратувало навіть без присутності її синів, старший з яких, на погляд Страйка, був особливо схожий на батька. Власних дітей Страйк не бажав мати. Він був готовий визнати, що деякі малі цілком приємні — власне, ладен був навіть визнати, що загалом трохи полюбив Джека після всіх історій Люсі про його мрію стати «червоним беретом»,— але стійко відмовлявся ходити на дні народження і різдвяні посиденьки, де можна було би познайомитися ближче.

Але зараз, коли світанок потроху пробирався за тонку занавіску, що відділила хлопчика від решти світу, Страйк уперше побачив, що Джек схожий на бабусю — Страйкову маму, Леду. Він мав таке саме темне волосся, бліду шкіру, тонко окреслені губи. З нього, власне, вийшла б красива дівчинка, але син Леди добре знав, що пубертат зробить зі щелепою і шиєю Джека... якщо той доживе.

«Та звісно що доживе. Медсестра сказала...»

«Але він у відділенні інтенсивної терапії. Сюди не кладуть з гикавкою».

«Він — міцний малий. Хоче стати солдатом. Усе буде гаразд».

«Нехай би тільки. Я ж йому навіть жодного повідомлення не написав — подякувати за малюнки».

Страйк далеко не одразу поринув у неспокійний сон.

Збудило його сонячне проміння, яке било крізь повіки. Мружачись на світло, Страйк почув рипіння кроків. Потім заторохтіла, відсуваючись, занавіска, і Джекове ліжко відкрилося палаті. На інших ліжках лежали непорушні люди. Страйкові заусміхалася нова медсестра — молода, з довгим темним хвостом.

— Добридень! — бадьоро сказала вона і взяла Джеків планшет.— У нас тут нечасто бувають знаменитості! Я все про вас знаю, я все читала, коли ви зловили того серійного...

— Це мій небіж Джек,— холодно відповів Страйк. Розмови про Шеклвелльського різника зараз викликали в нього відразу. Усмішка медсестри згасла.

— Ви можете почекати назовні? Нам треба взяти аналіз крові й замінити крапельниці й катетер.

Страйк підвівся на милицях і незграбно вийшов з палати, стараючись не приглядатися до інших лежачих пацієнтів, над якими дзижчали власні машини.

Їдальня, коли він туди дістався, була вже наполовину повна. Страйк, неголений і з набряклими очима, доштовхав тацю до каси, заплатив, а тоді зрозумів, що на милицях не зможе її нести. Дівчина, що прибирала зі столів, побачила цю трудність і прийшла на допомогу.

— Дякую,— грубувато сказав Страйк, коли вона поставила підніс на столик під вікном.

— Без проблем,— відповіла дівчина.— Тут усе і залиште, я приберу.

Дрібний вияв доброти викликав у Страйка непропорційно емоційну реакцію. Не дивлячись на щойно придбану яєчню з підсмаженими ковбасками, він дістав телефон і написав повідомлення Люсі.

Все добре, медсестра міняє крапельницю, скоро до нього повернуся. Цьом

Як Страйк і очікував, щойно від відрізав шматок яєчні, телефон задзвонив.

— Знайшли рейс,— без преамбули повідомила Люсі,— але він аж об одинадцятій.

— Без проблем,— відповів Страйк.— Я нікуди не йду.

— Він уже отямився?

— Ні, досі під снодійним.

— Він так зрадіє, коли тебе побачить, якщо прокинеться, поки... поки...

Люсі розридалася. Страйк чув, що вона намагається говорити попри ридання.

— ...я так хочу додому... хочу його побачити...

Вперше у житті Страйк був радий чути Грега, який забрав телефон у дружини.

— Корме, ми тобі капець як вдячні. Ми оце вперше вибралися кудись удвох за п’ять років, уявляєш?

— Закон невдачі.

— Так. Джек скаржився, що болить живіт, але я думав, що то він вигадує, щоб ми не їхали. Тепер, скажу тобі, я почуваюся справжнім виродком.