— І? — голосно спитав Страйк.

— Страйку, вибач... я втратив рівновагу... і їх загубив.

— Ах ти ж довбень чортів! — заревів Страйк, цілковито втративши самовладання.— Чого ти мені не сказав, що хворий?

— Я останнім часом брав багато відгулів... знав, що ти дуже звантажений...

Страйк увімкнув гучний зв’язок, поклав мобільний на стіл, взяв з вішака сорочку і почав якнайшвидше вдягатися.

— Друже, мені так шкода... важко ходити...

— Та я вже знаю, як воно!

Розлючений Страйк вимкнув телефон.

— Корморане? — крізь двері спитала Робін.— Усе нормально?

— Ні, чорт його забирай, ненормально!

Він відчинив двері.

Якась частина Страйкового мозку відзначила, що Робін одягнула зелену сукню, яку він їй купив два роки тому як подяку за те, що допомогла спіймати вбивцю. Вигляд вона мала приголомшливий.

У Найта плакат з обличчям Чизвелла. Він щось планує з компанією друзів. Так і знав, знав, що це станеться, коли Вінн його підставить... Я ладен поставити що завгодно, що він збирається на

твій прийом. Чорт,— сказав Страйк, коли зрозумів, що не взувся, і розвернувся назад.— А Гатчинс їх загубив,— гукнув він через плече.— Тюхтій тупий, не сказав, що хворий.

— Може, попросити Барклея повернутися? — запропонувала Робін.

— Та він уже, мабуть, у метро. Мені самому все доведеться робити, га? — озвався Страйк. Він усівся на диван і пхнув ноги в черевики.— Там усюди буде преса, бо ж принц Гаррі прийде. Варто якомусь писаці поцікавитися, що то в Джиммі за чортів плакат, і Чизвелла викинуть з роботи — а він викине нас,— він підвівся.— Де воно там сьогодні?

— Ланкастер-гауз,— відповіла Робін.— Стейбл-Ярд.

— Зрозуміло,— відповів Страйк і рушив до дверей.— Будь напоготові. Може, тобі доведеться мене витягати. Є варіант, що я його вдарю.

За двадцять хвилин викликане Страйком таксі звернуло на Сент-Джеймс-стріт, а сам він розмовляв по мобільному з міністром культури.

— Плакат? А на ньому що?

— Ваше обличчя,— відповів Страйк.— Більше нічого не знаю.

— І він прямує на прийом? Чорт, ну хіба не чортівня, га? — закричав Чизвелл так гучно, що Страйк аж скривися і відсунув телефон від вуха.— Якщо це побачить преса, всьому кінець! Ви ж мали нього не допустити!

— І я спробую,— відповів Страйк,— але на вашому місці хотів би, щоб мене попередили. Я б порадив...

— Я вам не за поради плачу!

— Зроблю все можливе,— пообіцяв Страйк, але Чизвелл уже повісив слухавку.

— Друже, я тут далі не проїду,— сказав таксист, звертаючись до Страйка у дзеркало заднього огляду, під яким тіпалася підвісна прикраса зі строкатими бавовняними китицями по краях і зображенням золотого Ганеші. Сент-Джеймс-стріт перегородили. За переносними бар’єрами збирався натовп прихильників королівської родини і олімпійських фанів. У багатьох у руках були британські прапори, і всі чекали на параолімпійців і принца Гаррі.

— Добре, вийду тут,— відповів Страйк і почав шукати гаманець.

І знову він стояв перед зубчастим фасадом палацу Сент-Джеймс; позолочений ромб годинника виблискував у надвечірньому сонці. Страйк покульгав униз, до натовпу, пройшов повз провулок, де ховався клуб «Пратт», а ошатно вбрані перехожі — працівники і клієнти галерей, торговці винами — ґречно відходили з його шляху. Нерівна хода Страйка ставала чимдалі помітнішою.

— Чорт, чорт, чорт,— бурмотів він. Щоразу як Страйк, наближаючись до натовпу спортивних фанів і прихильників королівської родини, переносив вагу на протез, у пах стріляв біль. Плакатів чи банерів політичного змісту видно не було, але дійшовши до натовпу і кинувши погляд на Клівленд-роу, Страйк побачив загороду для преси і лави фотографів, які чекали на принца і відомих спортсменів. Тільки коли повз проїхала машина з брюнеткою, яку Страйк наче десь бачив по телебаченню, він пригадав, що не подзвонив Лорелеї і не попередив, що запізниться на вечерю. Він поспіхом набрав її номер.

— Привіт, Корме.

У голосі Лорелеї був острах. Страйк здогадався, що вона подумала, ніби він дзвонить скасувати зустріч.

— Привіт,— сказав він, виглядаючи навколо Джиммі.— Я страшенно вибачаюся, але тут дещо наклюнулося. Я можу запізнитися.

— А, це нічого,— відповіла Лорелея, і чутно було її полегшення від того, що він таки прийде.— Мені перенести бронювання?

— Так... мабуть, із сьомої на восьму.

Втретє розвернувшись до Пел-Мел, яка лишилася за спиною, Страйк помітив томатно-червоне волосся Флік. У бік натовпу прямувало восьмеро членів «ОПОРУ» — серед них жилавий юнак з білявими дредами і невисокий опасистий чоловік, схожий на викидайла. Флік була єдиною жінкою. Всі, крім Джиммі, тримали плакати з покрученими олімпійськими кільцями і гаслами: «Чесна гра — то чесні гроші», «Житла, а не бомби». Джиммі ніс свій плакат опущеним, зображення розвернув усередину, собі до ніг.

— Лорелеє, я мушу йти. Поговоримо пізніше.

Периметром огорожі, що стримувала натовп, ходили поліціянти у формі та з раціями, уважно поглядаючи на веселих глядачів. Вони теж помітили «ОПІР», який намагався пройти до місця навпроти загороди для преси.

Зціпивши зуби, Страйк почав прокладати собі шлях крізь щільний натовп, не зводячи очей з Джиммі.

Почуваючись трохи ніяково в тісній зеленій сукні й на підборах, Робін привернула увагу чималої кількості чоловіків, коли вийшла з таксі перед будівлею міністерства культури, ЗМІ та спорту. Вже біля дверей вона побачила вдалині Іззі, вбрану в яскраво-помаранчеве, і Кінвару в елегантній чорній сукні й важкому діамантовому кольє, яке Робін бачила на її фотографіях в інтернеті.

Тривожачись головно через Джиммі та Страйка, Робін усе одно відзначила, що Кінвара якась знічена. Іззі, наблизившись до Робін, закотила очі. Кінвара зміряла Робін виразним поглядом, натякаючи, що вважає зелену сукню недоречною, якщо взагалі пристойною.

— Планувалося,— мовив гучний чоловічий голос просто біля Робін,— що ми зустрінемося тут.

З будівлі вийшов Джаспер Чизвелл. У руках він мав три запрошення з тисненими літерами й одне вручив Робін.

— Так, Джаспере, тепер знаю, дякую,— злегка надулася Кінвара.— Вибач, що знову все переплутала. Ніхто не дав собі клопоту пересвідчитися, чи я в курсі.

Перехожі дивилися на Чизвелла, явно впізнаючи його схоже на щітку волосся. Робін помітила, як чоловік у костюмі пхнув товариша ліктем, показав пальцем. Під’їхав блискучий чорний «мерседес». Вийшов шофер; Кінвара обійшла машину й сіла за ним. Іззі влізла на середину, тож Робін довелося сідати просто за Чизвеллом.

Машина зрушила з місця. Атмосфера всередині була неприємна. Робін відвернулася до вікна, за яким люди йшли до пабів після роботи чи по крамницях. Чи Страйк уже знайшов Найта? Їй було лячно на саму думку про те, що станеться, коли знайде. Шкода, що ніяк не перенести машину до Ланкастер-гаузу миттєво!

— А Рафаеля ти не запросив? — спитала Кінвара в потилиці Чизвелла.

— Ні,— відповів її чоловік.— Він хотів отримати запрошення, але то лише тому, що він запав на Венецію.

Робін відчула, що червоніє.

— Дивлюся, у Венеції чимало фанатів,— кинула Кінвара.

— Завтра треба буде поговорити з Рафаелем,— мовив Чизвелл.— Скажу тобі, що останнім часом я почав сприймати його зовсім інакше.

Краєм ока Робін побачила, як Кінвара крутнула в руках ланцюжок потворної вечірньої сумочки, прикрашеної зображенням конячої голови, викладеної стразами. Всередині машини, що м’яко їхала теплими вулицями міста, запала напружена мовчанка.