— Привіт, Іззі,— озвався Страйк.

Чизвелл, хотів він того чи ні, тепер був обтяжений присутністю Страйка, тож кинувся нагору — пояснити ліврейним лакеям біля дверей, що Страйка слід пропустити без запрошення. Раз у раз звучало слово «інвалід». Прибували нові машини, з них виходили ошатно вбрані пасажири.

— Що відбувається? — спитала Кінвара, яка обійшла «мерседес» ззаду і підійшла до Страйка.— Що тут діється? Нащо моєму чоловікові приватний детектив?

— Ти стулиш уже пельку, дурна ти суко?

Чизвелл був, звісно, напружений і знервований, та все ж ця неприхована ворожість шокувала Робін. «Він її ненавидить,— подумала вона.— Він її щиро ненавидить».

— Ви двоє,— вказав міністр на дружину і доньку,— ходіть усередину.

— Назвіть мені хоч одну причину, чого я маю далі вам платити,— мовив він до Страйка, розвернувшись до нього. Повз них проходили нові й нові гості.— Ви розумієте,— сказав Чизвелл, у вимушено тихій люті обплювавши Страйкові краватку,— що мене щойно назвали вбивцею перед двома десятками людей, серед яких була преса?

— Подумають, що то якась ненормальна,— відповів Страйк.

Якщо на цій думці Чизвеллові й стало легше, він цього не показав.

— Завтра хочу вас бачити о десятій,— сказав він до Страйка.— Не на роботі. Приходьте до квартири на Ебері-стріт.

Він відвернувся, тоді щось надумав і розвернувся назад.

— І ви приходьте! — рявкнув він на Робін.

Ставши пліч-о-пліч, вони провели Чизвелла поглядами.

— Нас тепер виженуть, так? — пошепки спитала Робін.

— Гадаю, такий варіант можливий,— відповів Страйк. Стоячи на ногах, він тепер відчував сильний біль.

— Корморане, а що було на плакаті? — спитала Робін.

Страйк почекав, поки пройде жінка в персиковому шифоні, а тоді тихо відповів:

— Чизвелл на шибениці, а під шибеницею — купка мертвих дітей. Але є дивна деталь.

— Яка саме?

— Всі діти були чорні.

Досі витираючи носа, Страйк був потягнувся в кишеню по цигарку, тоді згадав, де перебуває, й опустив руку.

— Слухай, якщо тут є та Елспет, спробуй виманити, що їй там відомо про Вінна. Так ми хоч зможемо обґрунтувати останній рахунок.

— Гаразд,— відповіла Робін.— У тебе, до речі, кров на потилиці.

Страйк вимокав рану — без особливого результату — серветками, які напхав у кишені, й почав, кульгаючи, підніматися сходами разом з Робін.

— Не можна, щоб нас сьогодні ще бачили разом,— сказав він їй, коли вони переступили поріг і опинилися в мерехтінні вохри, багрянцю й золота.— На Ебері-стріт неподалік будинку Чизвелла є кафе. Зустрінемося там завтра о дев’ятій і разом підемо на розстріл. Так, тепер ти йди вперед.

Та коли Робін таки пішла вперед до величних сходів, Страйк гукнув їй услід:

— До речі, гарна сукня.

Фойє будівлі являло собою велике порожнє приміщення. Центральні сходи, застелені червоним і золотим, вели на верхній балкон, який розходився праворуч і ліворуч. Стіни, як виявилося, мармурові, мали кольори вохри, бляклої зелені й ружі. Параолімпійців запрошували до ліфта біля входу, але кульгавий Страйк подерся сходами, важко спираючись на поруччя. Небо, яке було видно крізь величезне розкішне вікно у стелі, блідло поруч з кольоровим освітленням, яке підсвічувало барви величезних картин Венеційської школи на класичні сюжети, розвішаних на всіх стінах.

Намагаючись іти рівно (бо приймуть за якогось ветерана-параолімпійця і почнуть розпитувати про давні тріумфи), Страйк разом з іншими гостями пішов від сходів праворуч, пройшов балконом і опинився у невеличкому вестибулі, що виходив на внутрішній двір, де стояли урядові машини. Звідси гостей запрошували до довгої та просторої картинної галереї, де ковролін був яблучно-зелений, з розетковим візерунком. Обабіч тут були високі вікна, а майже кожен дюйм білих стін покривали картини.

— Бажаєте випити, сер? — спитав офіціант просто біля дверей.

— Це що, шампанське? — спитав Страйк.

— Англійське ігристе вино, сер,— пояснив офіціант.

Страйк без великої охоти взяв келих і рушив далі крізь натовп, пройшовши повз Чизвелла й Кінвару, які слухали (Страйкові спало на думку: прикидалися, що слухають) спортсмена на інвалідному візку. Кінвара кинула на Страйка швидкий підозрілий погляд; той ішов до дальньої стіни, сподіваючись знайти там стілець чи щось, на що зручно буде опертися. На жаль, картин у галереї було стільки, що місця притулитися не лишилося, і стільців не було. Страйк зупинився перепочити під величезним портретом королеви Вікторії верхи на сіро-зозулястому коні, роботи графа д’Орсе. Попиваючи ігристе вино, Страйк намагався непомітно витирати кров, яка досі цебеніла з носа, і хоч трохи обтрусити землю зі штанів.

Навколо курсували офіціанти з тацями канапок. Страйк устиг підхопити кілька мініатюрних крабових котлеток, тоді роззирнувся на інтер’єр, відзначивши нове розкішне вікно у стелі — на цей раз його підтримували позолочені пальми.

Атмосфера в приміщенні була специфічна. Ось-ось мав прибути принц, і гості час до часу вибухали знервованою веселістю, чимдалі частіше поглядаючи на двері. Зі свого спостережного пункту біля королеви Вікторії Страйк помітив величну постать у блідо-жовтій сукні просто навпроти, біля примхливого чорно-золотого коминка. Одну руку жінка тримала на нашийнику світло-жовтої лабрадорки, що сиділа біля її ніг, важко хекаючи посеред людної кімнати. Страйк не одразу впізнав Деллу, бо замість темних окулярів вона вставила штучні очі. Трохи запалі, прозорі, фарфорово-блакитні очі надавали їй дивно невинного вигляду. Неподалік дружини стояв Ґерайнт, який розмовляв з тоненькою жінкою, схожою на мишку, а та бігала очима по залі, виглядаючи рятівника.

Біля дверей, через які увійшов Страйк, раптом запала тиша. Страйк побачив руду маківку, постаті в костюмах. Мов чари скам’яніння, кімнатою розтеклася ніяковість. Страйк подивився, як руда маківка пливе далі, до дальньої правої стіни. Присьорбуючи своє англійське вино, Страйк намагався вгадати, котра з жінок у кімнаті — та управителька, що знає якийсь бруд на Ґерайнта Вінна, аж тут його увагу привернула жінка, що стояла неподалік, спиною до нього.

Довге чорне волосся було зібране в неохайну ґулю, а одяг, на відміну від убрання інших жінок навколо, не схожий був на убір для вечірки. Пряма чорна сукня по коліно була проста до аскетичності; голі ноги взуті в пару ботильйонів без носаків і з гострими підборами. На якусь мить Страйк повірив, що міг помилитися, але годі жінка ворухнулася, і він непомильно її впізнав. Він не встиг забратися подалі, коли вона озирнулася і глянула йому просто у вічі.

Обличчя, яке він знав блідим, мов камея, залив рум’янець. Вона була на останньому терміні вагітності, але цей стан позначився тільки на роздутому животі. Вона мала все ті ж тонкі руки й обличчя. Не така ошатна, як інші жінки в приміщенні,— але, мабуть, найвродливіша. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, а тоді вона несміло рушила вперед. Рум’янець зійшов з її обличчя гак само швидко, як проступив на ньому.

— Корме?

— Привіт, Шарлотто.

Якщо вона думала його поцілувати, кам’яний вираз Страйкового обличчя її віднадив.

— Як ти взагалі тут опинився?

— Запросили,— збрехав Страйк.— Зірковий інвалід. А ти?

Шарлотта якось збентежилася.

— Небога Яго — параолімпійська спортсменка. Вона...

Шарлотта роззирнулася, виглядаючи небогу, і відпила води. Рука в неї трусилася, кілька крапель пролилося з келиха. Страйк бачив, як вони скляними намистинами розбилися на її напнутому животі.

— ...ну, десь тут вона є,— з нервовим сміхом мовила Шарлотта.— Вона має церебральний параліч і неймовірні здібності. Власне, чудово їздить верхи. Її батько в Гонконзі, тож мати замість нього запросила мене.