Аамір кинувся на нього, відчайдушно ударивши правою рукою у голову, але Страйк цей удар відбив. Проте інтелігентного Ааміра охопила та сліпа лють, яка з будь-якої людини робить небезпечного супротивника. Схопивши найближчу лампу, він з такою силою замахнувся нею на Страйка, що коли б той не пригнувся, цоколь лампи розбився б йому об голову, а не об стіну, що розділяла вітальню.

— Досить! — загорлав Страйк. Аамір кинув залишки лампи й пішов на нього. Страйк відбив удари кулаків, якими Аамір вимахував, мов млин крилами, поставив підніжку протезом і кинув Ааміра на підлогу. Лаючись до себе — від цієї дії хворій куксі не покращало,— Страйк випростався, відсапався і сказав:

— Припини, бо заб’ю.

Аамір відкотився подалі від Страйка і став на ноги. Окуляри звисали з вуха. Тремкими руками він зняв їх, оглянув розбиту дужку. Його очі раптом зробилися величезними.

— Ааміре, мене не цікавить твоє приватне життя,— видихнув Страйк,— мене цікавить, кого ти покриваєш...

— Вимітайся геть,— прошепотів Аамір.

— ...бо якщо поліція вирішить, що це вбивство, все, що ти приховуєш, вийде назовні. Розслідування вбивств не поважають нічиєї приватності.

— Вимітайся!

— Добре. Не кажи, що я тебе не попередив.

Біля дверей Страйк востаннє розвернувся до Ааміра, який вийшов за ним у коридор і весь підібрався, коли Страйк спинився.

— Хто вирізав той знак у тебе у ванній, Ааміре?

— Геть!

Страйк зрозумів, що тиснути немає сенсу. Щойно він переступив поріг, двері ляснули.

Відійшовши на кілька будинків, Страйк, кривлячись, притулився до дерева, щоб розвантажити протез, і відіслав Робін фото, яке щойно зробив, разом з питанням:

Нічого не нагадує?

Він закурив і почав чекати на відповідь Робін, радіючи, що має привід нікуди не йти, бо боліла не тільки й кукса, а й скроня. Уникаючи лампи, Страйк ударився об стіну, а ще боліла спина через зусилля, докладене, коли кидав молодика на підлогу.

Страйк озирнувся на бірюзові двері. Правду кажучи, боліло ще дещо: сумління. Він заходив до оселі Малліка, не маючи наміру лякати його чи погрозами змушувати розповісти правду про стосунки з Чизвеллом і Віннами. Робота приватного детектива не керується заповіддю лікарів «не нашкодь», але Страйк головно намагався дізнаватися правду без зайвої шкоди для її носія. Читання тих коментарів на «Фейсбуці» було ударом нижче пояса. Розумний, нещасний, прив’язаний до Віннів явно не з надлишку вибору, Аамір Маллік вибухнув і вдався до насильства з відчаю. Страйкові не треба було дивитися на роздруківки в кишені, щоб згадати гордого Малліка в міністерстві закордонних справ, готового після відмінного навчання розпочати блискучу кар’єру поруч зі своїм наставником сером Кристофером Баррокло-Бернзом.

Задзвонив мобільний.

— Де ти взагалі знайшов ту картинку? — спитала Робін.

— На дверях ванної кімнати в Ааміра, під халатом.

— Ти жартуєш.

— Ні. На що воно тобі схоже?

— На білого коня з пагорба над Вулстоуном,— відповіла Робін.

— Ох, яке полегшення,— озвався Страйк, ліктями відштовхнувся від дерева і покульгав вулицею.— Я вже був подумав, що дожився до галюцинацій.

Робін вийшла зі станції метро «Камден-Таун» о пів на дев’яту в п’ятницю і рушила до крамниці прикрас на свій випробувальний день, гарячково поглядаючи на своє віддзеркалення в кожній вітрині.

За кілька місяців, що минули після суду над Шеклвелльським різником, вона опанувала різні техніки макіяжу — уміла змінювати форму брів чи малювала губи червоним, що в поєднанні з перуками й контактними лінзами помітно змінювало її зовнішність. Але стільки макіяжу, скільки сьогодні, Робін не носила ще ніколи. Очі (в які вона вставила темні контактні лінзи) було густо обведено чорним олівцем, губи нафарбовано світло-рожевою помадою, нігті покрито металево-сірим лаком. Маючи в кожному вусі лише по одній дірці, як більшість, Робін купила пару дешевих кафів, щоб зобразити більш авантюрний підхід до пірсингу. Коротка чорна сукня, яку вона придбала у благодійній крамниці «Оксфам» у Дептфорді, досі трохи тхнула (хоча Робін вчора її випрала в машинці), а на ноги вона натягнула чорні колготи і взула високі черевики зі шнурівкою, хоча ранок був теплий. Робін сподівалася, що в цьому костюмі схожа на інших готок і дівчат-емо, яких було повно в Камдені, де вона бувала рідко (і головно пов’язувала цей район з Лорелеєю і її крамницею вінтажного одягу).

Своє нове альтер-еґо Робін назвала Боббі Канліфф. Працюючи під прикриттям, завжди краще обирати імена з особистими асоціаціями, на які реагуєш інстинктивно. «Боббі» схоже було на «Робін», а ще люди іноді називали її таким скороченням — як-то той давніший юнак з офісу, що намагався з нею фліртувати, чи її брат Мартін (коли хотів позлити Робін). А Канліфф — то прізвище Метью.

На її полегшення, Метью пішов на роботу рано, бо проводив аудит компанії аж у Барнеті, тож Робін могла створити свій образ без принизливих ремарок і невдоволеності тим, що вона знову працює під прикриттям. Насправді Робін було навіть приємно назватися прізвищем чоловіка — що вона взагалі робила вперше,— граючи роль дівчини, яка Метью інстинктивно не сподобалася б. З віком Метью чимдалі помітніше не терпів і зневажав людей, які одягалися, думали чи жили не так, як він.

Крамничка вікканської біжутерії «Трикветра» ховалася на Камден-маркеті. Прийшовши за чверть дев’ята, Робін виявила, що власники яток на Камден-Лок-плейсі уже працюють, а от крамниця стояла замкнена й порожня. П’ять хвилин очікування, і прибула трохи задихана власниця. Дебела жінка років під шістдесят (як здалося Робін) мала коси-бурульки, пофарбовані в чорний колір (видно було півдюйма сивого коріння), підмальовувала очі так само по-варварському, як і Боббі Канліфф, і була вбрана в довгу сукню з зеленого оксамиту.

Під час дуже побіжної співбесіди, за результатами якої і було призначено сьогоднішній пробний день, власниця крамниці ставила дуже мало питань і натомість просторікувала про тридцятилітнього чоловіка, який покинув її і втік до Таїланду, про сусідку, яка позивалася до неї щодо межі між ділянками, і про розмаїтих

негодящих і невдячних працівників, що кидали «Трикветру» заради іншої роботи. Пані не приховувала бажання отримати максимум роботи за мінімальну зарплатню, а ще сочилася жалощами до себе, тож Робін не розуміла, чому, власне, хтось узагалі погоджувався на неї працювати.

— А ти пунктуальна,— відзначила власниця, підійшовши ближче.— Добре. А друга де?

— Не знаю,— відповіла Робін.

— От тільки бракувало! — з ноткою істерики мовила власниця.— Тільки не в день, коли я маю зустріч з адвокатом Враяна!

Вона відімкнула двері та впустила Робін до крамниці завбільшки з кіоск, а коли випростала руки, щоб підняти жалюзі, запах пилу і ладану змішався з сопухом немитого тіла і пачулів. Денне світло, що залило крамницю, здавалося твердим, матеріальним, а інтер’єр натомість зробився безтілесним і занедбаним. З вішаків на темно-фіолетових стінах звисали тьмяно-срібні намиста й сережки, часто-густо з пентаграмами, пацифіками і листками марихуани, а на чорних полицях за прилавком було виставлено скляні кальяни, колоди карт таро, ефірні олії та ритуальні кинджали.

— Камденом зараз блукають мільйони туристів,— заговорила власниця, проштовхуючись за прилавок,— і якщо вона не прийде... А, ось і ти,— сказала вона, коли в крамницю зайшла трохи набурмосена Флік. На ній була жовто-зелена футболка партії «Гезболла» і подерті джинси, на плечі — велика шкіряна торба.

— Метро запізнилося,— сказала вона.

— Ну, я чогось устигла вчасно, і Бібі теж!

— Боббі,— виправила Робін з навмисно сильним йоркширським акцентом.