Знову рипнуло — за кілька кроків від місця, де рипіло вперше.

Ставши на ноги, Робін пошукала очима якусь зброю. На столику біля дивана стояла маленька і дуже потворна статуетка жаби. Пальці зімкнулися на холодному ніздрюватому металі; над головою рипнуло втретє. Або їй вчувається, або хтось перетнув кімнату просто над тією, в якій перебуває сама Робін.

Вона майже хвилину стояла непорушно, дослухаючись. Страйк би так і сказав: лишайся на місці. А тоді Робін знову почула рух нагорі й упевнилася, що на верхньому поверсі хтось крадеться.

Ступаючи у шкарпетках якомога тихше, Робін прослизнула у двері вітальні, не торкаючись їх — ще зариплять,— і тихо вийшли на середину кам’яного коридору з плямою світла від люстри. Робін стала просто під нею і знову дослухалася. Серце шалено калатало.

Вона уявила, як невідомий і собі зупинився просто над нею, слухає, чекає. Стискаючи в руці бронзову жабу, Робін рушила до підніжжя сходів. Верхній майданчик потопав у темряві. Далеко в лісі лунко гавкали собаки.

Вона вже наполовину подолала перший проліт сходів, коли наче почула над собою звук: прошаруділи ковроліном кроки, тихо шухнули, зачиняючись, двері.

Робін розуміла, що немає сенсу гукати: «Хто там?» Якби людина, що ховається від неї, готова була показати своє обличчя, то не випустила б Кінвару саму з дому дивитися, на кого кинулися собаки.

Піднявшись нагору, Робін побачила вертикальну смужку світла, що, ніби примарний палець, тягнулася через темний поверх від дверей єдиної освітленої кімнати. Шия і шкіра голови йшли сиротами, але Робін тихо рушила в той бік, боячись невідомого, що міг дивитися на неї з котроїсь із трьох темних кімнат, повз чиї прочинені двері вона проходила. Повсякчас озираючись через плече, Робін кінчиками пальців штовхнула двері освітленої кімнати, підняла жабу над головою і ввійшла.

Це була, понад сумнів, кімната Кінвари: безладна, захаращена й порожня. На тумбочці неподалік дверей горіла єдина лампа. Ліжко було розібране і ніби покинуте поспіхом, пухова ковдра кремового кольору сповзла набік, на стінах усюди були картини з кіньми, як на нетренований погляд Робін, значно нижчої якості, ніж картина, що раніше висіла у вітальні. Шафа стояла відчинена, але між щільно напханим туди одягом сховався б хіба ліліпут.

Робін повернулася в темний коридор. Міцніше взявшись за бронзову жабу, вона зорієнтувалася на поверсі. Гамір чувся з приміщення просто над головою: мабуть, то оця кімната навпроти, єдина, де двері зачинено.

Коли вона простягнула руку до клямки, страшне відчуття, ніби очі невидимця спостерігають за нею, посилилося. Штовхнувши двері, Робін не стала заходити, а обмацала стіну біля дверей і знайшла вимикач.

Спалах світла осяяв холодну порожню спальню з бронзовим ліжком і єдиним комодом. Важкі штори на старомодних бронзових кільцях були запнуті та приховували краєвид за вікном. На широкому ліжку лежала картина, «Жалоба кобили», що увічнювала те, як ряба біло-брунатна кобила торкається носом сніжно-білого лошати, що скрутилося на сіні.

Рукою, що не тримала бронзовий прес для паперів, Робін намацала в кишені мобільний і зробила кілька фотографій картини на ліжку. Здавалося, її покинули тут похапцем.

Раптом примарилося, що ззаду щось ворухнулося. Робін рвучко розвернулася, Зморгуючи ясний блиск позолоченої рами, що лишився на сітківці ока після спалаху камери. Тоді з саду почулися голоси Страйка й Кінвари; вочевидь, вертаються до вітальні.

Клацнувши вимикачем, Робін якомога тихіше пробігла коридором і збігла униз сходами. Боячись, що не встигне потрапити до вітальні раніше, ніж Страйк з Кінварою, вона метнулася до ванної на першому поверсі, змила воду в унітазі і добігла до вітальні якраз тоді, коли господиня дому ввійшла в скляні двері.

У Кінвариних руках пручався норфолкський тер’єр з брудними лапами. Побачивши Робін, Раттенбері аж захлинувся гавкотом і спробував вирватися.

— Вибачте, було страшенно треба до вбиральні,— видихнула Робін, ховаючи бронзову жабу за спиною. Старий бачок підтримав її брехню: вода змивалася гучно, з брязкотом, звук линув кам’яним коридором.— Ну що? — гукнула Робін до Страйка, який якраз піднявся слідом за Кінварою.

— Нічого,— відповів той, тепер уже геть змучений болем. Дочекавшись, поки забіжить засапаний лабрадор, Страйк зачинив двері, тримаючи вільною рукою револьвер.— Але люди надворі точно були. Собаки їх зачули — але ті, мабуть, утекли. Дивина, що ми проїжджали повз саме тоді, коли вони перелазили через стіну.

— Ану цить, Раттенбері! — прикрикнула Кінвара.

Вона відпустила тер’єра, а коли той кинувся і далі гавкати на Робін, загрозливо підняла руку — і тоді пес заскавчав і втік у куток до лабрадора.

— З кіньми все гаразд? — спитала Робін, підходячи до столика, з якого взяла бронзовий прес для паперів.

— Одна стайня була відчинена,— відповів Страйк і скривився, коли помацав своє коліно.— Але місіс Чизвелл гадає, що її могли просто так і лишити. Можна я сяду, місіс Чизвелл?

— Я... мабуть, можна,— нелюб’язно відповіла Кінвара.

Вона підійшла до столика з пляшками в кутку, відкоркувала віскі й налила собі склянку. Коли Кінвара відвернулася, Робін потай поставила прес для паперів назад на стіл. Спробувала перехопити погляд Страйка, але той з тихим стогоном опустився на диван і дивився тепер на Кінвару.

— Якщо ви наполягаєте, я не відмовлюся,— безсоромно заявив Страйк і знову скривився, почавши масажувати праве коліно.— Власне, мені його, здається, треба зняти. Ви не проти?

— Ну... мабуть, ні. Що будете пити?

— Мені, будь ласка, теж скотчу,— відповів Страйк, поклав револьвер на столик поруч з бронзовою жабою, закасав холошу штанів і очима показав Робін, щоб теж сідала.

Поки Кінвара наливала скотч у склянку, Страйк почав знімати протез. Розвернувшись передати йому віскі, Кінвара гидливо задивилася, як Страйк відстібує штучну ногу, і відвела очі, коли стало видно запалену куксу. Важко дихаючи, Страйк опер протез на диван і опустив холошу штанів, сховавши ампутовану ногу.

— Дуже дякую,— сказав він, взяв у Кінвари склянку і ковтнув віскі.

Загнана в пастку чоловіком, який не може ходити, якому теоретично вона повинна бути вдячна і якого вона щойно пригостила випивкою, Кінвара й собі сіла з кам’яним виразом на обличчі.

— Власне, місіс Чизвелл, я планував вам подзвонити й уточнити деякі речі, які ми сьогодні почули від Тіґан,— сказав Страйк.— Якщо ваша ласка, можемо все з’ясувати зараз. Відкинути зайве, так би мовити.

Кінвара здригнулася і глянула на незапалене вогнище.

— Може, я б...— почала Робін.

— Ні,— огризнулася Кінвара.— Сама все зроблю.

Вона підійшла до високого кошика біля коминка, з якого видобула стару газету. Поки Кінвара будувала з трісок курінь, поклавши всередину газету й розпалювач, Робін нарешті змогла перехопити погляд Страйка.

— Нагорі хтось є,— самими губами вимовила вона, але не була впевнена, чи він зрозумів. Страйк тільки здивовано звів брови і розвернувся до Кінвари.

Спалахнув сірник. Гірку паперу та трісок у коминку охопило полум’я. Кінвара підхопила свою склянку, рушила до столика з напоями і налила собі ще чистого скотчу, а тоді, щільніше запнувши куртку, повернулася до кошика з дровами, обрала велике поліно, кинула в новонароджений вогонь і знову опустилася на диван.

— Ну, питайте,— похмуро мовила вона до Страйка.— Що ви хочете знати?

— Як я уже казав, ми сьогодні мали розмову з Тіґан Бутчер.

— І?

— І тепер ми знаємо, чим саме шантажували вашого чоловіка Джиммі Найт і Ґерайнт Вінн.

Кінвара зовсім не здивувалася.

— Я казала тим дурним дівчиськам, що ви дізнаєтеся про це,— знизала вона плечима.— Я про Іззі й Фіззі. Тут кожен собака знав, що майструє в повітці Джек О’Кент. Звісно, хтось би та іі розпатякав.