З підліска раптом вискочив тер’єр, заливаючись гавкотом.

— Хороший хлопчику, знайшов нас! — видихнула Робін.

Пес проігнорував це дружнє привітання і кинувся на неї, націлившись укусити. Робін дала йому копняків гумовим чоботом, не пускаючи до себе. Чути було, як до них дереться крізь підлісок здоровий лабрадор.

— Гаденя,— лайнувся Страйк, намагаючись відігнати тер’єра, а той скакав навкруги і гарчав, аж тут внюхав Барклея, розвернувся в бік лощовини і, не даючи нікому себе вхопити, з диким дзявкотом кинувся туди.

— Чорт,— сказала Робін.

— Нічого, ходімо далі,— відповів Страйк, хоча кукса аж горіла, і він не знав, скільки протримається на ногах.

Пройшли всього кілька кроків, коли на них вибіг лабрадор.

— Хороший песик, хороший,— затуркотіла до нього Робін, і лабрадор, якому не дуже хотілося продовжувати гонитву, дозволив узяти себе за нашийник.— Ходімо, ходи з нами,— сказала Робін і потягнула собаку за собою (ще й Страйк на неї спирався) до зарослого поля для крикету, де метався в темряві, наближаючись, ліхтар. Почувся пронизливий голос:

— Баджере! Раттенбері! Хто то? Хто тут?

Силует людини, що тримала ліхтар, був жіночий, огрядний.

— Усе гаразд, місіс Чизвелл! — гукнула Робін.— Це просто ми!

— Які ще «ми»? Ви хто такі?

— Підігруй,— сказав до Робін Страйк, а сам гукнув: — Місіс Чизвелл, це Корморан Страйк і Робін Еллакотт.

— Що ви тут робите? — закричала Кінвара. Відстань між ними зменшувалася.

— Мали бесіду з Тіґан Бутчер у селі, місіс Чизвелл,— гукнув Страйк, поки вони з Робін і Баджером (пес упирався) продиралися крізь високу траву.— Поверталися цим шляхом і побачили, як на вашу землю заходять двоє людей.

— Що за двоє людей? Де?

— Зайшли отуди в ліс,— відповів Страйк. З-за дерев досі відчайдушно гавкотів норфолкський тер’єр.— У нас немає вашого номера, тож ми не могли подзвонити і вас попередити.

Зблизька вони побачили, що Кінвара вдягнула товстий пуховик на коротку нічну сорочку з чорного шовку; ноги над гумовими чоботами були голі. Гі підозрілість, шок, недовіра наштовхнулися на цілковиту впевненість Страйка.

— Подумали, треба щось зробити, бо, крім нас, того ніхто не бачив,— видихнув він і, трохи кривлячись, підійшов ближче за допомогою Робін. Нерозумний героїзм! — Вибачте,— додав він,— що в такому вигляді. Там у лісі брудно й слизько, і я кілька разів упав.

Темним полем повіяв холодний вітер. Кінвара розгублено й недовірливо дивилася на Страйка, тоді розвернула обличчя до лісу, де все гавкав тер’єр.

— РАТТЕНБЕРІ! — загорлала вона.— РАТТЕНБЕРІ!

Потім розвернулася до Страйка.

— Що то були за люди?

— Чоловіки,— на ходу збрехав Страйк,— з того, як рухалися, видно, що молоді, в добрій формі. Ми чули, що у вас раніше були негаразди з непроханими гостями...

— Так, так, були,— злякано підтвердила Кінвара і ніби тільки тепер помітила, в якому Страйк стані, як він важко спирається на Робін, кривиться від болю.

— Гадаю, вам краще зайти в будинок.

— Дуже дякую,— вдячно мовив Страйк,— ви дуже добра.

Кінвара висмикнула в Робін з рук нашийник лабрадора і знову гукнула:

— РАТТЕНБЕРІ!

Але тер’єр, що гавкав удалині, не відреагував, тож вона потягнула лабрадора (той почав пручатися) до будинку, а Робін і Страйк рушили слідом.

— А якщо вона викличе поліцію? — пошепки спитала Робін у Страйка.

— Як викличе, тоді й будемо перейматися,— відповів він.

Скляні двері до вітальні стояли відчинені. Вочевидь, Кінвара вийшла через них слідом за стривоженими собаками, бо звідси було найближче до лісу.

— Ми дуже брудні,— попередила її Робін, коли під ногами захрумтів гравій стежки, що оточувала будинок.

— То лишіть взуття надворі,— відповіла Кінвара, Заходячи до вітальні просто у гумових чоботях.— Я все одно планую замінити ковролін.

Робін стягнула чоботи, зайшла всередину слідом за Страйком і причинила двері.

Холодну сиру кімнату освітлювала одна-єдина лампа.

— Двоє чоловіків? — повторила Кінвара, знову розвертаючись до Страйка.— А куди саме вони пройшли, ви бачили?

— Перелізли через стіну біля дороги,— відповів Страйк.

— Як гадаєте, вони знають, що ви їх бачили?

— О так,— відповів Страйк.— Ми зупинилися, а вони побігли у ліс. Мабуть, повтікали, як ми пішли за ними, як гадаєш? — звернувся він до Робін.

— Так,— відповіла та,— здається, ми чули, як вони бігли назад до дороги, коли ви випустили собак.

— Раттенбері досі за кимсь женеться... Звісно, то може бути лис, він од тих лисиць у лісі аж шаленіє,— сказала Кінвара.

Увагу Страйка привернула зміна, яка сталася в інтер’єрі кімнаті, відколи він був тут востаннє. Над коминком, де висіла картина з кобилою і лошам, виднівся навий квадрат невицвілих бордових шпалер.

— А що сталося з вашою картиною? — запитав Страйк.

Кінвара розвернулася глянути, про що він питає. Відповіла — щось по задовгій паузі:

— Я її продала.

— О,— сказав Страйк.— Я думав, вона вам подобається.

— Після того, що Торкіль тоді сказав, перестала. Я більше не хотіла її тут бачити.

— A,— озвався Страйк.

Настирливе гавкання Раттенбері луною линуло з лісу. Страйк був певний, що то він знайшов Барклея, який ішов до машини, навантажений двома торбами інструментів. Кінвара відпустила нашийник лабрадора, і товстий пес і собі гучно гавкнув один раз і підбіг до дверей, почав скавчати, шкребти лапами скло.

— Навіть якщо викличу поліцію, вони не приїдуть сюди вчасно,— заявила занепокоєна і сердита Кінвара.— Я в них не на першому місці. Гадають, я те все вигадую — отих непроханих гостей. Піду гляну, як там коні,— додала вона, прийнявши рішення, але не пішла через скляні двері, а натомість вийшла в коридор, а звідти — наскільки можна було чути — перейшла ще до іншої кімнати.

— Сподіваюся, пес не покусав Барклея,— пошепки сказала Робін.

— Краще сподівайся, що він не вб’є собаку лопатою,— відповів Страйк.

Двері відчинилися знову. Кінвара повернулася, і, на їхнє занепокоєння, вона мала в руках револьвер.

— Я візьму,— сказав Страйк, підкульгав до неї і несподівано забрав револьвер. Оглянув його.— Семизарядний «Гаррингтон-енд-Ричардсон»? Це протизаконно, місіс Чизвелл.

— Він належав Джасперу,— відповіла вона так, ніби це дорівнювало спеціальному дозволу,— і краще я візьму...

— Я іду до коней з вами,— твердо відповів Страйк,— а Робін лишиться тут і нагляне за будинком.

Кінвара, може, і хотіла б щось заперечити, але Страйк уже відчинив скляні двері. Скориставшись нагодою, лабрадор рвонув у темний сад. Його низький гавкіт полинув маєтком.

— О Господи Боже... нащо ви його випустили? Баджере! — закричала Кінвара. Розвернулася до Робін: — Щоб з цієї кімнати ані кроку!..

Далі вона вийшла в темряву слідом за лабрадором, а Страйк покульгав за нею зі зброєю. Обоє розчинилися в мороці.

Робін лишилася стояти, вражена тим, як злобно накинулася на неї Кінвара.

Крізь відчинені двері в кімнату, де й так уже було прохолодно, влетіло нічне повітря. Робін підійшла була до кошика біля коминка, що вабив газетами, галузяччям, полінцями і розпалювачем, але не можна було розпалювати вогонь без Кінвари. Кімната була така ж обшарпана, як і минулого разу, на голих стінах лишилися тільки світлини з оксфордширськими краєвидами. Надворі все гавкало двоє псів, але всередині чувся один-єдиний звук (Робін минулого разу не розчула його за всіма теревенями й сварками Чизвеллів): гучно цокав старий годинник на підлозі в кутку.

Після кількагодинного копання в Робін боліло все тіло, пекли обідрані руки. Не встигла вона сісти на продавлений диван, обхопивши себе руками від холоду, як нагорі рипнуло — ніби під чиєюсь ногою.

Робін звела очі до стелі. Мабуть, здалося. В старих будинках часто-густо чути дивні звуки, ніби хтось є, але потім звикаєш. Вдома у батьків батареї ніби пирхали, а старі двері стогнали, як увімкнеш опалення. Здалося.