— Що? — перепитав Джиммі, але Страйк бачив, що він усе розчув.

— Про Страйка. Про того кінченого солдафона без ноги. Біллі на ньому поведений. Гадає, що Страйк його врятує.

Попереду нарешті забовванів фініш маршу: Боу-Квотер на Фейрфілд-роуд, де підносилася квадратна цегляна вежа старої сірникової фабрики — одне з місць, де пропонувалося розмістити зенітно-ракетні комплекси.

— «Врятує»? — презирливо повторив Джиммі.— Ох ти ж чорт. Його що, катують?

Учасники маршу порушили стрій і знову розповзлися безформною юрбою, що оточила темно-зелений став під запропонованим місцем для ЗРК. Страйк багато б віддав за те, щоб сісти на лаву чи притулитися до дерева (як це робило багато протестувальників), щоб трохи розвантажити коліно. І кукса, шкіра на якій не призначена була для повного тиску його ваги і тому запалилася і свербіла, і сухожилки в коліні молили про лід і відпочинок, але натомість Страйк кульгав слідом за Джиммі та Флік, які пішли краєм натовпу, віддаляючись від товаришів з «ОПОРУ».

— Він хотів тебе побачити, але я сказала, що ти зайнятий,— почув він голос Флік,— і він заплакав. Джиммі, це було жахливо.

Прикинувшись, що дивиться на молодика з мікрофоном, який виходив на сцену, Страйк підсунувся ближче до Джиммі та Флік.

— Я нагляну за Біллі, коли отримаю гроші,— казав до Флік Джиммі. Він тепер здавався винуватим, зніченим.— Я обов’язково нагляну за ним... і за тобою. Я не забуду те, що ти для мене зробила.

Флік цьому зраділа. Краєм ока Страйк побачив, як на її замурзаному обличчі спалахнув захват. Джиммі дістав з кишені пачку тютюну і папір для самокруток і почав скручувати нову цигарку.

— Отже, все говорить про того клятого детектива, так?

— Так.

Джиммі закурив і якийсь час мовчав. Його погляд блукав натовпом.

— Ось що,— раптом сказав він.— Я зараз піду до нього. Трохи заспокою. Нам просто треба, щоб він там побув ще трохи. Ти зі мною?

Він простягнув руку, і Флік усміхнено взяла її. Вони пішли геть.

Страйк дав їм трохи фори, потім скинув маску і стару сіру кофту і надягнув окуляри, які приберіг для такої нагоди. А тоді пішов слідом, жбурнувши маску і кофту на одну купу з їхніми плакатами.

Темп, у якому рухався Джиммі, відрізнявся від розслабленої ходи маршу. Що кілька кроків Флік доводилося біжка наздоганяти його, а Страйк скреготів зубами, коли нерви у запаленій шкірі кукси терлися об протез, а перенавантажені м’язи стегна голосно протестували.

Він сильно пітнів, хода ставала чимдалі менш природною. На нього дивилися перехожі. Тягнучи за собою протез, Страйк бачив їхню цікавість і жалість. Він знав, що мав робити свої терапевтичні вправи, що не можна було їсти стільки смаженої картоплі, що в ідеальному світі сьогодні треба було влаштувати собі вихідний і відпочити без протеза і з льодом на куксі. Він кульгав далі, не слухаючи організм, який молив зупинитися; відстань між ним і Джиммі з Флік збільшувалася, компенсаторні рухи, які він робив верхньою половиною тіла, ставали гротескними. Страйк подумки молився, щоб Джиммі чи Флік не надумали озирнутися, бо зберегти інкогніто, отак кульгаючи, він би ніяк не зміг. Пара вже зникала в цегляній коробці станції «Боу», а Страйк задихався і пітнів на тому боці вулиці.

Коли він ступив з тротуару, страшний біль прошив задню частину правого стегна — ніби у м’яз устромили ножа. Нога підігнулася, і Страйк упав, обідравши об асфальт руку, ударившись стегном, плечем і головою об проїжджу частину. Десь поблизу злякано зойкнула жінка. Люди, мабуть, подумали, що він п’яний. Так раніше бувало, коли він падав. Принижений, злий, зболений, Страйк заповз назад на тротуар, витягаючи праву ногу з-під машин. Знервована молода жінка підійшла запропонувати йому допомогу. Страйк гримнув на неї. Стало соромно.

— Пробачте,— прохрипів він, але вона вже пішла слідом за двома подругами.

Вчепившись руками в огорожу тротуару, Страйк підняв себе і сів, опершись спиною на метал, пітний, закривавлений. Навряд чи вдасться встати без сторонньої допомоги. Помацавши задню частину кукси, він виявив яйцеподібний набряк і зі стогоном зрозумів, що, вочевидь, пошкодив сухожилок. Біль був такий гострий, що аж нудило.

Страйк дістав мобільний. Екран потріскався — Страйк упав на свій телефон.

— Пішло. Воно. Все,— пробурмотів він, заплющив очі та притиснув потилицю до холодного металу.

Кілька хвилин він сидів нерухомо. Ніхто не займав його — люди обходили його, маючи за п’яницю чи волоцюгу, а Страйк подумки перебирав нечисленні варіанти дій. Кінець кінцем, відчуваючи себе загнаним у глухий кут, він розплющив очі, витер обличчя рукою і набрав номер Лорелеї.

Озираючись назад, Робін розуміла, що святкування річниці було приречене ще до початку — ще у крипті Палати громад, де вона відхилила прохання Страйка постежити за Джиммі.

Намагаючись відкинути докори сумління, вона розповіла про це прохання Метью, який забирав її після роботи. Уже напружений, бо їздити у п’ятницю ввечері на «лендровері» (якого Метью не любив) — справа вимоглива, Метью пішов у атаку та спитав, чого це їй соромно після всієї рабської праці, якої Страйк від неї вимагав протягом двох років. Він почав говорити про Страйка таке, що Робін не могла не стати на захист шефа. Минула година, протягом якої вони сварилися через її роботу, аж тут Метью помітив, що на пальці в Робін немає ані обручки, ані заручної каблучки, і вказав на її руку. Робін завжди знімала обручку, граючи роль незаміжньої Венеції Галл, і зовсім забула, що не встигне забрати їх з Олбері-стріт перед виїздом до готелю.

— У нас, чорт забирай, річниця, а ти взяла й забула обручку? — закричав на неї Метью.

За півтори години вони зупинилися біля готелю з золотавої цегли. Усміхнений чоловік в уніформі відчинив двері перед Робін. Її «дякую» вийшло майже нечутним через твердий злий клубок у горлянці.

Під час вечері у мішленівському ресторані пара майже не розмовляла. Робін, яка їла все одно що пінопласт із пилом, роззирнулася на інші столики. Вони з Метью були тут наймолодшою парою. Цікаво, всі ці подружжя навколо переживали колись такі кризи у своєму шлюбі?

Спали, влігшись одне до одного спиною.

У суботу Робін прокинулася з чітким розумінням того, що кожна мить у цьому готелі, кожен крок по цій доглянутій території з лавандовим полем, японським садом, фруктовим садочком і органічним городом коштує їм чималих грошей. Метью, мабуть, подумав так само, бо за сніданком пішов на примирення. І все одно розмова повнилася загрозами і щоразу заходила на небезпечну територію, з якої обидва поспішно відступали. У скроню Робін від перенапруження стукав біль, але вона не хотіла просити в персоналу знеболювальне, бо будь-який знак невдоволення спровокує нову сварку. Як би воно було — мати весілля і медовий місяць, про які можна згадувати безпечно? Врешті-решт під час прогулянки вони почали говорити про роботу Метью.

Наступної суботи його фірма влаштовує благодійну гру в крикет з іншою фірмою. Метью, який у крикет грав так само добре, як і в регбі, дуже чекав на це. Робін слухала, як він вихваляється власною майстерністю і ганить криві подачі Тома; коли треба було — сміялася й погоджувалася; і водночас якась заледеніла, нещасна частина її «я» все думала: а що там у Боу, чи пішов Страйк на марш, чи дізнався щось корисне про Джиммі. Ця частина не могла збагнути, як Робін узагалі зійшлася з цим самозакоханим, бундючним чоловіком поруч, віддалено схожим на красивого хлопця, якого вона колись кохала.

Тієї ночі вперше за весь час Робін займалася з Метью сексом лише тому, що її лякав скандал, який вибухне через відмову. В них річниця, без сексу ніяк — це ніби штамп від нотаріуса, і радості десь так само. Метью кінчив, у Робін полилися з очей сльози, а її холодне і нещасне «я» у глибині слухняного тіла не розуміло, як це він не відчуває, що вона нещасна (але ж вона сама так старається нічого не показувати), і як може думати, ніби оце — вдалий шлюб.