Незабаром гостей уміло оточили і гамузом загнали назад до обшитої деревом зали, яка за їхньої відсутності перетворилася на танцювальний майданчик. Половину столів прибрали, решту зсунули вбік. За підсилювачами стояв напоготові гурт, але молодята досі не повернулися. Якийсь пітний, червонопикий і огрядний пан (Страйк так зрозумів, що це батько Метью) вже кілька разів пожартував про причини такої відсутності, аж тут до Страйка підійшла жінка в тісній бірюзовій сукні. Прикраса з пір’я в неї на голові полоскотала Страйкові ніс, коли вона наблизилася, щоб потиснути йому руку.

— Ви — Корморан Страйк, так? — спитала жінка.— Така честь! Я — Сара Шедлок.

Страйк усе знав про Сару Шедлок. Вона спала з Метью в університеті, коли той підтримував стосунки з Робін на відстані. Страйк знову показав бинти, щоб пояснити, чому не потискає рук.

— Ой, бідолашечка!

За Сарою виник п’яний лисань, мабуть, молодший, ніж здавалося.

— Том Терві,— мовив він, вдивляючись у Страйка розфокусованими очима.— Збіса добра робота. Чудово впорався, друже. Збіса добра робота.

— Ми так давно хотіли з вами познайомитися! — сказала Сара.— Ми — давні друзі Метта й Робін.

— Шекл... Шеклвелльський різник,— гикнув Том.— Збіса добра робота.

— Ой, бідолашечка,— повторила Сара, торкаючись Страйкового біцепса й усміхаючись до його побитого обличчя.— Невже це він вас так?

— Всім ц’каво,— п’яно вишкірився Том.— Аж стриматися не можуть. Вам слід було виг’лосити промову замість Генрі.

— Ха-ха,— мовила Сара.— Мабуть, вам того не дуже хотілося б. Мабуть, ви сюди поїхали одразу після того, як... ох, не знаю... невже так і є?

— Пані та панове,— оголосив затурканий розпорядник бенкету, якого непомітна поява Метью та Робін заскочила зненацька,— будь ласка, вітайте містера й місіс Канліффів!

Неусміхнені молодята вийшли на середину зали. Всі, крім Страйка, аплодували. Вокаліст гурту взяв у розпорядника мікрофон.

— Ця пісня з минулого Метью і Робін багато значить для них,— сказав він, а Метью обійняв Робін за талію і взяв за руку.

З тіні виступив весільний фотограф і знову почав клацати, трохи насупившись, бо на руці в нареченої знову з’явився потворний гумовий бандаж.

Пролунали перші акустичні акорди пісні «Куди ти підеш» гурту «Коллінг». Метью і Робін почали кружляти на місці, не дивлячись одне одному в обличчя.

So lately, been wondering, Who will be there to take my place

When I’m gone, you’ll need love

To light the shadows on your face... [1]

«Що за дивний вибір „нашої пісні“»,— подумав Страйк... і на його очах Метью підсунувся ближче до Робін, міцніше стиснув її тонку талію, нахилив до неї красиве обличчя і щось прошепотів на вухо.

Удар кудись у сонячне сплетіння протяв туман утоми, полегшення й алкогольного сп’яніння, який цілий день не давав Страйкові зрозуміти, що насправді означає це весілля. Тепер, дивлячись на танець молодят — Робін у довгій білій сукні з вінком з руж на голові, Метью у темному костюмі тулиться обличчям до щоки нареченої,— Страйк мусив визнати: він уже дуже давно і дуже щиро сподівався, що Робін не одружиться. Він хотів, щоб вона лишалася вільною — вільною бути частиною того, що вони складали разом. Вільною — і коли змінилися б обставини... Вільною, щоб одного дня вони, може, виявили, ким ще можуть стати одне одному.

«Та пішло воно все».

Якщо захоче поговорити, хай дзвонить. Відставивши порожню склянку на підвіконня, Страйк розвернувся і пішов геть крізь натовп гостей, що розступалися від його похмурого обличчя.

Робін якраз розвернулася і побачила, що Страйк іде. Відчинилися двері. Він пішов.

— Пусти мене.

— Що?

Робін випручалася, вкотре підхопила спідницю, щоб рухатися вільно, а тоді майже вибігла геть із зали, мало не врізавшись у свого батька й тітку Сью, що спокійно вальсували собі поруч. Метью лишився стояти сам посеред зали, а Робін пробилася крізь юрму приголомшених гостей до дверей, які щойно зачинилися.

— Корморане!

Страйк уже був на середині сходів, але почув своє ім’я й озирнувся. Йому сподобалося волосся Робін — довгі хвилі, увінчані короною з йоркширських руж.

— Мої вітання.

Робін спустилася на кілька сходинок, відчуваючи клубок у горлі.

— Ти справді хочеш, щоб я повернулася?

Він спромігся на усмішку.

— Я кілька годин сюди їхав зі Шпеником у машині, про яку сильно підозрюю, що вона крадена. Звісно, я хочу, щоб ти повернулася.

Робін засміялася, хоч і зі сльозами на очах.

— І Шпеник тут? Треба було його привести!

— Шпеника? Сюди? Він би облазив усі кишені й вигріб касу.

Робін знову засміялася. З очей зірвалися сльози і покотилися щоками.

— Де ти ночуватимеш?

— У машині, Шпеник повезе мене додому. Стягне з мене страшні гроші. Це неважливо,— хрипко додав Страйк, щойно Робін розтулила рота.— Воно того варте, якщо ти повернешся. Більш ніж варте.

— Цього разу я хочу контракт,— заявила Робін, але суворість тону пом’якшив вираз її очей.— Справжній.

— Вважай, що маєш.

— Ну добре. Що ж, побачимося...

Коли ж вони побачаться? Вона має на два тижні поїхати у весільну подорож.

— Дай мені знати,— сказав Страйк.

Він розвернувся і почав був спускатися далі.

— Корморане!

— Що?

Робін підійшла до нього, спинилася на сходинку вище. Тепер їхні очі були на одному рівні.

— Я хочу почути, як ти його спіймав і все таке.

Страйк усміхнувся.

— Це зачекає. Але без тебе я б не впорався.

Ні він, ні вона не змогли б сказати, чия то була ініціатива — може, вони почали одночасно. Опам’яталися вони тримаючи одне одного у міцних обіймах — Робін поклала підборіддя Страйкові на плече, він заховав обличчя у її волоссі. Від нього тхнуло потом, пивом, медичним спиртом, від неї пахло трояндами і легкими парфумами, за якими Страйк скучив, відколи Робін пішла з офісу. Торкатися її було чимось новим і водночас знайомим, ніби колись давно він її вже обіймав, ніби роками скучав за цим, сам того не знаючи. За зачиненими дверима і далі грала музика:

I'll go wherever you will go

If I could make you mine... [2]

Розірвали обійми вони так само несподівано, як і потягнулися одне до одного. По обличчю Робін струменіли сльози. Протягом якоїсь божевільної миті Страйкові хотілося сказати «Ходімо зі мною», але він розумів, що є слова, які не можна взяти назад чи забути, і це були якраз такі слова.

— Дай мені знати,— повторив він. Хотів був усміхнутися, але всміхатися було боляче. Помахавши забинтованою рукою, Страйк почав спускатися і вже не озирався.

Робін дивилася, як він іде, і несамовито витирала з обличчя гарячі сльози. Якби він сказав «Ходімо зі мною», вона б пішла — але що далі? Робін ковтнула, витерла носа, тоді розвернулася, підхопила сукню і почала повільно підніматися назад до свого чоловіка.

Усезагальний потяг до слави такий сильний, що люди, до яких вона приходить випадково і попри їхнє бажання, дарма чекають на співчуття.

Протягом довгих тижнів після піймання Шеклвелльського різника Страйк боявся, що його найвищий детективний тріумф завдав смертельного удару його кар’єрі. Тепер здавалося, що два попередні спалахи загальної цікавості до його агенції були просто митями, коли потопельник ненадовго занурюється у воду, перш ніж направду опуститися на дно. Бізнес, заради якого Страйк пішов на такі жертви, заради якого так багато працював, головно спирався на його здатність невпізнаним ходити лондонськими вулицями, та після піймання серійного вбивці Страйк міцно посів своє місце в уяві громадськості: сенсація, про яку шуткують на вечірніх шоу, об’єкт цікавості тим більшої, що він відмовляється її задовольнити.