Видушивши все до останньої краплі з теми Страйкової геніальності в упійманні Різника, преса заходилася копатися в родинній історії Страйка. Газети назвали її «мальовничою», хоч для самого Страйка то був ніби вічний важкий клубок усередині, якого він старався не торкатися: батько — рок-зірка, покійна мати — суперґрупі, кар’єра в армії, що закінчилася з утратою ноги. Усміхнені журналісти з чековими книжками напосілися на єдину з братів і сестер, з ким Страйк ділив дитинство,— на його зведенючку Люсі. Армійські знайомі відпускали жартівливі ремарки, і за їхнім грубим гумором Страйк бачив заздрість і посміх. Батько, якого Страйк бачив двічі за життя і чиїм прізвищем не користувався, через своїх піарників видав заяву, що натякала на існування дружніх стосунків подалі від цікавих очей. Після піймання Різника відголоски лунали у Страйковому житті ще цілий рік, і він досі не мав певності, що все позаду.
Звісно, у перетворенні на найвідомішого приватного детектива в Лондоні знайшлися і плюси. Одразу після суду до Страйка почали стікатися нові клієнти, і скоро вони з Робін вже фізично не могли самі займатися всіма справами. Оскільки Страйкові краще було на якийсь час причаїтися, він кілька місяців головно працював з офісу, а наймані підрядники — здебільшого колишні військові й поліціянти, Незрідка нинішні приватні охоронці — робили більшу частину роботи. Страйк виходив ночами і виконував паперову роботу. Цілий рік агенція мала стільки справ, скільком можна було дати раду, і Страйк зміг нарешті підняти зарплатню Робін, виплатити останні зі своїх величезних боргів і придбати тринадцятирічну «БМВ» третьої серії.
Люсі та його друзі вирішили, що машина і нові працівники — то ознака, що Страйк досягнув упевненого процвітання. Насправді після оплати захмарної оренди гаража в центрі Лондона і виплати боргів Страйк майже не мав грошей і далі жив у двокімнатному помешканні над офісом, готуючи собі їжу на єдиній конфорці.
Складнощі управління фрілансерами-підрядниками і нерівномірна якість послуг жінок і чоловіків, яких наймала агенція, були суцільним джерелом головного болю. Страйк знайшов лише одного чоловіка, якого тримав у себе на більш-менш постійній основі. То був такий собі Енді Гатчино, худий меланхолійний колишній коп, на десять років старший за свого нового шефа. Йому дав чудові рекомендації друг Страйка у столичній поліції, детектив-інспектор Ерик Вордл. Гатчинс передчасно вийшов у відставку, коли йому зненацька майже паралізувало ліву ногу; було діагностовано розсіяний склероз. Укладаючи контракт зі Страйком, Гатчинс попередив, що може не завжди бути в формі, й пояснив, що хвороба непередбачувані але за останні три роки рецидивів не було. Гатчинс дотримувався спеціальної знежиреної дієти, і на Страйків смак, то були тортури: ніякого червоного м’яса, сиру, шоколаду, нічого смаженого. Скрупульозний і терплячий, Енді міг нормально працювати без постійного контролю, а це вже було більше, ніж можна було сказати про всіх Страйкових працівників — окрім Робін. Йому і досі здавалося неймовірним, що жінка, яка прийшла в його життя тимчасовою секретаркою, стала його напарницею і видатною колегою.
Інше питання — чи лишилися вони друзями.
За два дні після весілля Робін і Метью, коли неможливо було увімкнути телевізор так, щоб не почути з нього власне ім’я, преса викурила Страйка з квартири, й він пішов шукати прихистку не у друзів чи сестри (хоч вони й запрошували), а в «Травелоджі» біля станції «Монумент». Там він отримав омріяні спокій і самоту; тут можна було годинами спати, і ніхто не чіпав; і тут Страйк спорожнив дев’ять бляшанок світлого пива, відчуваючи чимдалі сильніше бажання поговорити з Робін з кожною бляшанкою, яку жбурляв (з чимдалі меншою влучністю) у кошик до сміття на іншому кінці кімнати.
Після тих обіймів на сходах, до яких раз у раз линули думки Страйка, вони не контактували. Він був упевнений, що Робін у Мессемі живе мов у пеклі — вирішує, чи розлучитися, чи скасувати шлюб, думає, як продати спільну квартиру, витримує навалу одночасно преси й рідних. Що саме їй сказати, як достукається, Страйк не уявляв. Він тільки знав, що хоче почути її голос. І десь у цю мить, п’яно копирсаючись у сумці, він виявив, що не взяв зарядний пристрій для мобільного — а той здох. Не знітившись, Страйк набрав довідку і спромігся — після багатьох прохань говорити чіткіше — зв’язатися з помешканням батьків Робін.
Слухавку взяв її тато.
— М’жна м’ні п’говорити з Р’бін?
— З Робін? Боюся, вона поїхала у весільну подорож.
Протягом якоїсь сонної миті Страйк не міг уторопати, що йому кажуть.
— Алло? — спитав Майкл Еллакот, а тоді сердито заговорив: — Наскільки я розумію, ви черговий журналіст. Моя донька за кордоном, а вас я прошу більше не дзвонити в цей будинок.
Страйк повісив слухавку і пив, поки не відрубався.
Злість і розчарування обсідали його ще багато днів, анітрохи не пом’якшені розумінням, що, на думку більшості, жодного права втручатися в особисте життя своєї підлеглої він не має. Робін — не та жінка, за яку він її мав, якщо сумирно сіла на літак в товаристві чоловіка, якого Страйк називає «те чмо». І тим не менш, коли він сидів у гостелі з новою зарядкою і пивом і чекав, поки його ім’я зникне з новин, Страйка охопило щось подібне на депресію.
Свідомо намагаючись не думати про Робін, Страйк вийшов зі свого добровільного відлюдництва, прийнявши запрошення, якого за інших обставин уникнув би: повечеряти з інспектором Ериком Вордлом, його дружиною Ейприл і їхньою подругою Коко. Страйк чудово розумів, що там за план. Раніше Коко вже намагалася дізнатися через Вордла, чи є у Страйка дівчина.
Коко була маленька, худенька і дуже гарненька, мала помідорно-червоне волосся, працювала татуювальницею і ще танцювала бурлеск. Страйк мусив би помітити небезпеку. Коко істерично сміялася ще до того, як почала пити. Страйк запросив її до ліжка у «Травелоджі» десь із тими самими думками, з якими випив дев’ять бляшанок пива.
У наступні тижні довелося важко позбуватися Коко. Страйк не пишався цим, але коли ховаєшся від преси, добре й те, що випадковим коханкам важче тебе вистежити.
Минув рік, і Страйк досі не розумів, чому Робін вирішила лишитися з Метью. Мабуть, її почуття до чоловіка такі глибокі, аж вона не розуміє, що то насправді за один. Сам Страйк теж тепер має дівчину. Зустрічаються вже десять місяців — найдовші стосунки від часу, коли він розійшовся з Шарлоттою, єдиною жінкою, яку колись думав пошлюбити.
Емоційна відстань між партнерами-детективами стала простим фактом щоденного життя. Нарікати на роботу Робін Страйк не міг. Вона робила все, що їй казали, швидко, вправно і з великою ініціативністю й вигадливістю. Однак Страйк помітив, що вона якась стримана, якою не була раніше. Робін здавалася йому ніби сіпаною, і раз чи двічі, роздаючи задачі напарниці й підрядникам, він відзначив на її обличчі порожній, розфокусований вираз, що його непокоїв. Страйк знав, який вигляд має посттравматичний стресовий розлад, а Робін уже пережила два напади, що мало не вартували їй життя. Щойно втративши ногу в Афганістані, Страйк теж страждав на дисоціацію, коли його ніби висмикували з поточного моменту на ті кілька секунд гострого передчуття й жаху, після яких вибухнув «вікінг», що в ньому Страйк їхав, а разом з машиною були понівечені Страйкове тіло і його кар’єра. Він досі страшенно не любив, щоб за кермом був хтось інший, і досі часом прокидався, обливаючись потом, від сповнених крові й агонії снів.
Однак коли Страйк завів розмову про психологічне здоров’я Робін спокійним тоном відповідального роботодавця, вона обірвала ту бесіду з рішучістю й обуренням, які, мабуть, лишилися ще від звільнення. Після того Страйк помітив, що вона береться за складні й нічні завдання, і було вкрай важко так розподіляти справи, щоб не здавалося, ніби він дає їй найбезпечнішу, найпростішу роботу (хоча Страйк робив саме це).
Між собою вони спілкувалися ввічливо, чемно й формально, теми приватного життя торкалися дуже здалеку і лише за необхідності. Робін і Метью щойно переїхали, і Страйк наполіг, щоб вона взяла тиждень відпустки. Робін опиралася, але Страйк її переконав. Вона цілий рік не брала відпустки, нагадав він тоном, що виключав суперечки.
