У понеділок останній некомпетентний підрядник Страйка — задерикуватий колишній «червоний берет», з яким Страйк в армії не був знайомий — в’їхав на мопеді в таксі, за яким мав стежити. Страйк із задоволенням його вигнав. То була можливість зірвати на комусь злість, бо того ж таки тижня орендодавець повідомив Страйкові, що продав свою нерухомість забудовнику — як і майже всі інші власники будинків на Денмарк-стріт. Тепер над детективом нависла небезпека втратити і офіс, і житло.

І ніби мало було лайна в останніх днях, ще й тимчасова помічниця, яку Страйк найняв розбирати папери і відповідати на дзвінки, поки немає Робін, виявилася страшенно неприємною особою. Деніз постійно говорила тонким гугнявим голосом, що проникав навіть за зачинені двері кабінету. Останнім часом Страйк почав слухати музику в навушниках, тож тепер Деніз, коли їй було щось треба, мусила стукати у двері та кричати, бо він не чув.

— Що?

— Щойно знайшла оце,— відповіла Деніз, трусячи перед ним якоюсь запискою.— Написано «клініка»... якесь слово на «В»... візит призначено за півгодини... мабуть, я мала вам нагадати?

Страйк упізнав почерк Робін. Перше слово дійсно було годі розібрати.

— Hi,— сказав він.— Просто викиньте.

Сподіваючись, що Робін таки звернулася по психологічну допомогу з приводу своїх проблем, Страйк знов надягнув навушники і повернувся до читання звіту, але зосередитися було важко. Тож він вирішив раніше вийти на співбесіду, призначену потенційному новому підряднику. Зустрічалися в пабі — головно тому, що Страйк хотів утекти від Деніз.

По пійманню Шеклвеллського різника Страйк мусив кілька місяців уникати «Тоттенгему», бо там на нього чатували журналісти, які розвідали, що Страйк у цьому пабі завсідник. Навіть сьогодні він підозріливо роззирнувся, тоді вирішив, що все безпечно, взяв на шинквасі пінту улюбленого «Дум Бару» і пішов за столик у кутку.

Страйк за цей рік схуд — почасти тому, що старався відмовитися від смаженої картоплі, яка становила основу його раціону, почасти через велику кількість роботи. Менша вага означала менший тиск на ампутовану ногу, тож сідати було не так неприємно, а саме сидіння не дарувало такого полегшення. Страйк відпив пива, за звичкою витягнув ногу, насолоджуючись відносною свободою руху, а тоді розгорнув картонну папку, яку приніс із собою.

Ці нотатки зробив той дурень, що розбив мопед об таксі, й користі з них було небагацько. Втратити клієнта Страйк не міг, але вони з Гатчинсом ледве давали раду всім справам. Негайно був потрібен новий помічник, однак Страйк не мав певності, що співбесіда, яка зараз буде, то розумна ідея. Перш ніж прийняти зухвале рішення і зв’язатися з чоловіком, якого не бачив п’ять років, Страйк не порадився з Робін, і навіть коли двері «Тоттенгему» відчинилися й увійшов Сем Барклей, пунктуальний до хвилини, Страйк усе думав, що, може, робить велику помилку.

У цьому глазгів’янині можна було будь-де впізнати ексармійця — футболка під тонким светром з V-подібним вирізом, коротко підстрижене волосся, вузькі джинси і занадто білі кросівки. Коли Страйк підвівся і простягнув руку, Барклей, який, здається, впізнав його так само легко, усміхнувся і мовив:

— Що, уже п’єш?

— Пригостити? — спитав Страйк.

Поки наливали пінту для Барклея, Страйк спостерігав за колишнім стрільцем у дзеркалі за баром. Барклеєві було трохи за тридцять, але він уже посивів. Окрім цього, він лишився точно таким, яким пам’ятав його Страйк. Нависле чоло, великі круглі сині очі й квадратна щелепа — такий собі компанійський пугач. Страйкові Барклей подобався — навіть тоді, коли довелося віддати його під трибунал.

— Ти ще куриш? — спитав Страйк, коли передав пиво і сів.

— Тільки вейп,— відповів Барклей.— У нас дитина.

— Вітаю,— мовив Страйк.— Отже, здоровий спосіб життя?

— Щось типу того.

— Ще торгуєш?

— Нічим я не торгував,— гаряче запротестував Барклей,— і ти це чудово знаєш. Я тіко сам розслаблявся, друже.

— І де ж тепер купуєш?

— Та в інтернеті,— відповів Барклей, відпиваючи пиво.— Легко! Коли вперше спробував, то такий думав — та ну, та не вийде. А тоді зрозумів, що це пригода така. Надсилають у пачці з-під цигарок і все таке. Обирай з цілого меню. Інтернет — то річ.

Він засміявся і спитав:

— То що за біда, га? Не чекав від тебе звістки так скоро.

Страйк завагався.

— Думав запропонувати тобі роботу.

Якусь мить Барклей просто дивився на нього, а тоді відкинув назад голову й аж заревів зо сміху.

— Отакої! — сказав він.— А чого одразу не сказав?

— То що думаєш?

— Я не щовечора курю,— серйозно відповів Барклей.— Чесно, от ні. Жінка цього не любить.

Страйк замислився, тримаючи руку на папці.

На Барклея він натрапив, коли розслідував справу про наркотики в Німеччині. У британській армії наркотиками торгують так само, як у будь-якій іншій частині суспільства, але відділ спеціальних розслідувань спрямували викрити операцію, яка здавалася професійнішою за інші. На Барклея вказали як на ключового гравця, а коли серед його речей знайшли кілограмову цеглину марокканського гашишу, без допиту стало вже ніяк.

Барклей стверджував, що його підставили, і Страйк, який був присутній на допиті, схильний був йому вірити, бо стрілець здавався надто розумним, щоб не знайти для гашишу сховку, кращого за свій солдатський мішок. З іншого боку, було повно доказів того, що Барклей регулярно вживає, і не один свідок указав на те, що його поведінка стала дивною. Страйк здогадувався, що з Барклея зробили зручного цапа-відбувайла, і вирішив улаштувати власне розслідування.

З цього постала цікава інформація щодо будівельних матеріалів й інженерного обладнання, які щось занадто часто замовляли. Це не вперше Страйк викривав корупцію такого штибу, але сталося так, що двоє офіцерів, відповідальних за зникнення цих корисних і коштовних матеріалів, виявилися саме тими людьми, які так прагнули притягнути Барклея до трибуналу.

Під час допиту сам на сам Барклей був вражений тим, що агент-спецроз цікавиться уже не гашишем, а аномаліями, пов’язаними з будівельними контрактами. Спершу сторожкий і впевнений, що в такій ситуації ніхто йому не повірить, Барклей урешті зізнався, що помітив те, чого не бачили інші, й не просто вліз у це, а почав складати таблиці й нотувати украдене цими офіцерами. На жаль для Барклея, ті офіцери помітили, що він якось занадто цікавиться їхніми справами, і скоро в речах Барклея виникло кіло гашишу.

Коли Барклей показав Страйкові свої нотатки (записник було сховано значно краще, ніж гашиш), на того справили враження і ретельність, і ініціативність стрільця, надто зважаючи на те, що провадити розслідування Барклея не вчили. Коли Страйк спитав, нащо Барклей проводить розслідування, за яке ніхто не платить і яке довело його до такої халепи, той знизав широкими плечима і пояснив: «Так воно ж неправильно, ба ні? Армію обкрадають. Гроші платників податків привласнюють».

Страйк доклав, на думку його колег, надмірних зусиль, але врешті-решт (додаткове розслідування, проведене Страйком, додало справі ваги) досьє на діяльність старших офіцерів, яке склав Барклей, допомогло їх арештувати. Звісно, всі лаври відійшли відділу спеціальних розслідувань, але Страйк постарався, щоб з Барклея зняли звинувачення.

— Коли ти кажеш «робота»,— вголос міркував Барклей серед пабного гамору й брязкоту,— ти маєш на увазі розслідування?

Страйк бачив, що думка ця для нього спокуслива.

— Так,— відповів Страйк.— А чим ти займаєшся, відколи бачилися востаннє?

Відповідь пригнічувала, хоч і була очікуваною. Перші кілька років після армії Барклей не здатен був працювати на постійній роботі й тому трохи підробляв малярем і декоратором на фірмі шваґра.

— Гроші жінка приносить,— додав він.— У неї добра робота.

— Гаразд,— сказав Страйк,— гадаю, почнемо з пари днів на тиждень. Будеш мені виставляти рахунки як фрілансер. Якщо не піде — будь-хто з нас може спокійно відмовитися. Справедливо?