— Яку теорію? — зацікавилася Робін, а Страйк відзначив, що навіть після півпляшки шампанського, з розваленим шлюбом і перспективою жити в закутку аж в Кілбурні, Робін не втратила гострого інтересу до справи.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що за всією історію з Чизвеллом стоїть щось велике, щось фундаментальне? Чого ми поки що не бачимо?

— Так,— кивнула Робін,— ти ще казав, що воно майже на поверхні.

— Добра пам’ять. Отже, деякі обмовки Рафаеля...

— Ну, в мене вже перерва,— мовив знервований жіночий голос поруч.

Невисока, квадратна, вся в ластовинні, Тіґан Бутчер мала темне волосся, туго зачесане в ґулю на потилиці. Попри акуратну форму офіціантки з сірою краваткою і чорною сорочкою з вишитим білим зображенням жокея на коні, здавалося, що доречнішими на ній були б замурзані гумові чоботи. Тіґан принесла на інтерв’ю каву з молоком.

— Ой... дуже дякую,— сказала вона, коли Страйк пішов по стілець для неї, явно потішена, що славетний детектив робить таке для неї.

— Нема за що,— відповів Страйк.— А це моя партнерка, Робін Еллакотт.

— Ага, то ж ви мені дзвонили, так? — озвалася Тіґан, видираючись на стілець — не без труднощів, бо була маленька. Вона була і захоплена, і злякана водночас.

— Знаю, що у вас обмаль часу,— сказав Страйк,— тож перейдімо просто до справи. Ви не проти, Тіґан?

— Ні. Тобто авжеж. Мені нормально. Питайте.

— Як довго ви працювали на Джаспера й Кінвару Чизвеллів?

— Я у них підробляла, як ще в школі доучувалася, тож коли й те рахувати... два з половиною роки, так.

— Вам подобалося в них працювати?

— Нормально було,— сторожко озвалася Тіґан.

— Якої ви були думки про пана міністра?

— Та нормальний був,— відповіла Тіґан, а тоді ніби зрозуміла, що то не надто інформативна відповідь, і додала: — Моя сім’я його цілу вічність знала. Брати багато років підробляли у Чизвеллів у маєтку.

— Он як? — спитав Страйк, записуючи.— І що саме ваші брати робили?

— Паркани лагодили, трохи садівництвом займалися, але тепер вони майже всю землю спродали,— відповіла Тіґан.— Сад здичавів.

Вона взяла чашку й ковтнула кави, тоді стривожено додала:

— Мама б здуріла, якби знала, що я з вами розмовляю. Вона мені казала в це не лізти.

— Чого так?

— «Хто мовчить, той двох навчить» — отак вона завжди каже. І ще таке: «За тою плачуть, яку рідко бачать». То вона мені таке казала, коли я на дискотеку просилася.

Робін засміялася. Тіґан усміхнулася, рада її потішити.

— Якої ви думки про місіс Чизвелл як роботодавицю? — спитав Страйк.

— Та нормальна,— повторила Тіґан.

— Місіс Чизвелл хотіла, щоб хтось ночував у будинку, якщо її вдома не було, так? Щоб коні не лишалися самі?

— Ага,— відповіла Тіґан, а тоді вперше з власної ініціативи поділилася інформацією: — Параноїчка вона.

— Одного з її коней справді порізали?

— Можна сказати, що то поріз,— відповіла Тіґан,— але як на мене, то була подряпина. Романо серед ночі стягнув із себе попону, от і отримав.

— Ви щось знаєте про чужих людей у садку? — спитав Страйк, занісши ручку над записником.

— Н-ну-у-у,— повільно мовила Тіґан,— вона щось таке казала, але...

Її очі впали на пачку «Бенсон-енд-Геджесу», що лежала поруч зі Страйковим пивом.

— Можна я закурю? — спитала Тіґан, ніби виявляючи велику сміливість.

— Пригощайтеся,— відповів Страйк і посунув цигарки до неї.

Тіґан підкурила, затягнулася і мовила:

— Не думаю, що хтось там нишпорив у садку. Просто така вже місіс Чизвелл. Вона...— Тіґан спробувала дібрати слово.— Якби вона була кобилою, я б сказала, що вона полохлива. Коли я там ночувала, жодного разу нікого не чула.

— Ви ночували в будинку напередодні того, як у Лондоні знайшли тіло Джаспера Чизвелла, так?

— Так.

— Можете пригадати, коли повернулася місіс Чизвелл?

— Десь об одинадцятій. Я та-ак здивувалася...— Тепер, коли Тіґан менше нервувала, проявилася деяка балакучість.— Вона ж мала лишитися в Лондоні. Щойно зайшла, одразу розкричалася — я, бачте, курила перед телевізором, а вона не любить, коли курять... і ще я собі трохи вина з холодильника налила, але майте на увазі, місіс Чизвелл сама мені сказала брати що схочу, як їхала. Така вже вона, не стямиш, відкіль вітер повіє. Тільки-но було нормально, а вже ненормально. Вічно з нею як на голках. Але тут вона вже приїхала зла. Я одразу зрозуміла, коли почула, як вона гупає в коридорі. Цигарка й вино — то був лише привід, щоб на мене накричати. Така вже вона, місіс Чизвелл.

— Але ви лишилися ночувати, так?

— Так. Місіс Чизвелл сказала, що я п’яна і за кермо не можна. Дурня собача, бо я не була п’яна. А тоді вона мене послала наглянути за кіньми, бо сама збиралася кудись дзвонити.

— Ви чули, як вона дзвонила?

Тіґан посовалася на зависокому стільці та вклала лікоть руки, якою тримала цигарку, у вільну долоню, примружила очі за димом — видно, вирішила, що саме так слід триматися, коли розмовляєш з хитрим приватним детективом.

— Не знаю, чи можна про таке розповідати.

— Тоді я назву ім’я, а ви кивнете, якщо я вгадав, добре?

— А називайте,— відповіла Тіґан із сумішшю недовіри й цікавості, ніби їй пообіцяли показати фокус.

— Генрі Драммонд,— мовив Страйк.— Вона лишила повідомлення, що хоче оцінити кольє.

Вражена Тіґан мимоволі кивнула.

— Так,— відповіла вона.— Так і було.

— Й отже, ви пішли до коней?..

— Так, а коли повернулася, місіс Чизвелл сказала, щоб я вже ночувала, бо рано-вранці вона мене покличе. Я й лишилася.

— Де вона спала? — спитала Робін.

— Ну-у... нагорі,— здивовано гигикнула Тіґан.— У себе в спальні, де же ще.

— Ви впевнені, що вона була там цілу ніч? — запитала Робін.

— Так,— знову гигикнула Тіґан.— Її спальня недалеко від моєї, бо в тих двох кімнат вікна виходять на стайню. Я чула, як нона розстеляє ліжко.

— Ви впевнені, що вона не покидала будинку вночі? Кудись їздила, не знаєте? — спитав Страйк.

— Ні. Я б почула машину. Там навколо будинку суцільно вибоїни, тишком не виїдеш. І я вранці її бачила в коридорі, йшла до ванної в нічній сорочці.

— О котрій то було годині?

— Десь о пів на сьому. Ми разом поснідали на кухні.

— Вона на вас так і сердилася?

— Та бурчала трохи,— визнала Тіґан.

— Ви не чули, щоб хтось їй дзвонив під час сніданку?

У відвертому захваті Тіґан відповіла:

— Тобто містер Чизвелл? Так, дзвонив. Вона вийшла з кухні, щоб поговорити. Я тільки чула, як вона каже: «Ні, Джаспере, я не жартую». Схоже було, що сварилися. Я так і сказала поліції. Подумала собі, що вони посварилися в Лондоні, й тому вона приїхала додому, а не лишилася там. Потім я пішла чистити стайню, а вона пішла дресирувати Бренді... то її кобила... а тоді,— дещо завагалася Тіґан,— приїхав він. Ну знаєте, Рафаель. Син.

— І що сталося? — спитав Страйк.

Тіґан вагалася.

— Вони посварилися, так? — спитав Страйк, розуміючи, що перерва Тіґан добігає кінця.

— Так,— заусміхалася щиро вражена Тіґан.— Усе ви знаєте!

— Ви не знаєте, через що?

— Через те саме, щодо чого вона дзвонила тому типові напередодні.

— Через кольє? Бо місіс Чизвелл хотіла його продати?

— Ага.

— Де ви були, коли місіс Чизвелл і Рафаель сварилися?

— Та стайню прибирала. Він такий вийшов з машини й одразу до неї в коло...

Побачивши, що Страйк не розуміє, Робін пояснила:

— Йдеться про вигул, де дресирують коней.

— А,— озвався він.

— ...ага,— кивнула Тіґан,— вона там саме виїжджувала Бренді. Спершу вони говорили, і я не чула про що, а далі вже почали кричати, і тоді місіс Чизвелл спішилася і покликала мене розкульбачити Бренді... тобто зняти сідло й вуздечку,— пояснила вона на той раз, якщо Страйк не зрозуміє,— а вони пішли до будинку, і я все чула, як вони кричали одне на одного. Ніколи вона його не любила,— додала Тіґан,— цього Рафаеля. Гадала, що він зіпсутий. Вічно йому дошкуляла. Я особисто вважала, що він нормальний,— додала вона безстороннім тоном, але почервоніла.