— Не пам’ятаєте, що саме вони казали одне одному?

— Трохи,— відповіла Тіґан.— Він їй казав, що не можна продавати, що то його татка і все таке, а вона йому — щоб не пхався не в свої справи.

— А далі що?

— Далі вони зайшли в будинок, я собі чистила стайню, а тоді,— затнулася Тіґан,— я побачила, як до будинку їде поліційна машина... ой, такий жах. Підійшла поліціянтка, попросила мене зайти в будинок і допомогти. Я пішла до кухні, а там місіс Чизвелл, біла мов полотно, місця собі не знаходить. Поліція хотіла, щоб я показала, де чай. Я зробила їй чаю, а він... Рафаель... умовив її сісти. Він був з нею дуже милий,— додала Тіґан,— зважаючи на те, якими словами вона його щойно кляла.

Страйк глянув на годинник.

— Знаю, що у вас небагато часу. Ще кілька питань.

— Питайте,— відповіла Тіґан.

— Понад рік тому стався нещасний випадок,— сказав Страйк,— коли місіс Чизвелл накинулася на містера Чизвелла з молотком.

— О Боже, так,— відповіла Тіґан.— Її тоді добряче покуйовдило. Це було одразу як приспали Леді, на початку літа. То була улюблена кобила місіс Чизвелл, і тут приходить місіс Чизвелл додому, а ветеринар уже все зробив. Вона хотіла бути поруч, як Леді присиплятимуть, і аж здуріла, коли повернулася, а фургон коновала вже тут.

— Вона давно знала, що кобилу мають приспати? — спитала Робін.

— Дні зо два чи зо три всі вже знали,— сумно відповіла Тіґан.— Але Леді була така хороша, ми все сподівалися, що нона виживе. Ветеринар кілька годин чекав на повернення місіс Чизвелл, але Леді дуже мучилася, а він не міг чекати цілий день, тож...

Тіґан зробила безнадійний жест.

— Не знаєте, чому вона цілий день пробула в Лондоні, хоча знала, що Леді вмирає? — спитав Страйк.

Тіґан похитала головою.

— Можете детально розповісти, що саме сталося, коли місіс Чизвелл накинулася на свого чоловіка? Вона щось сказала при цьому?

— Ні,— відповіла Тіґан.— Вона зайшла у двір, побачила, що сталося, побігла до містера Чизвелла, схопила молоток і замахнулася на нього. Всюди кров! Жах та й годі,— відповіла Тіґан абсолютно щиро.— Кошмар.

— Що вона зробила, коли його вдарила? — спитала Робін.

— Просто собі лишилася стояти. З таким обличчям... ніби в демона чи що,— раптом додала Тіґан.— Я думала, він помер, думала, вона його вбила. Її, знаєте, потім закрили на кілька тижнів. Лежала в якомусь шпиталі. Я за всіма кіньми сама доглядала... Ми всі дуже переймалися через Леді. Я дуже любила цю кобилу і сподівалася, що вона виживе, але вона здалася, лягла, перестала їсти. Не дивно, що місіс Чизвелл так засмутилася, але... вона ж його мало не вбила. Всюди кров,— повторила вона.— Я хотіла піти, так і сказала мамі. Місіс Чизвелл мене того вечора дуже налякала.

— А чому лишилися? — запитав Страйк.

— Сама не знаю... Містер Чизвелл просив, і конячок я полюбила. А тоді місіс Чизвелл повернулася з лікарні, така нещасна, і, мабуть, мені її стало шкода. Я все бачила, як вона плаче в порожній стайні Леді.

— Леді — це та кобила, яку місіс Чизвелл хотіла... е-е... як воно називається? — звернувся Страйк до Робін.

— Ожеребити? — підказала Робін.

— Так... ожеребити від того знаменитого жеребця?

— Ви про Тотиласа? — ледь помітно закотила очі Тіґан.— Ні, вона хотіла ожеребити Бренді, але містер Чизвелл того й слухати не хотів. Тотилас! Він же дорогий, як казна-що.

— Чув про це. А вона часом не згадувала про іншого жеребця? На ім’я Блан-де-Блан, не знаю, чи...

— Не чула про такого,— відповіла Тіґан.— Ні, їй треба був тільки Тотилас, найкращий, вона на ньому аж повелася. Така вже вона, місіс Чизвелл. Як щось собі втовкмачить, то з місця не зсунеш. Вона планувала вивести красивого призового коня, і... ви ж знаєте, що вона втратила дитину?

Страйк і Робін кивнули.

— Мама її так жаліла, гадала, що лошатко — то ніби сурогатна дитина. Мама думає, що то все було через дитину, оті перепади настрою у місіс Чизвелл. Пригадую, коли вона повернулася з лікарні, то кілька тижнів була ніби в манії. Мабуть, через ліки. Така вся збуджена, співала у дворі. Я їй кажу: «Яка ви весела, місіс Чиз»,— а вона сміється і каже: «О, я тут обробляю Джаспера, і наче майже вийшло, буде мені Тотилас кінець кінцем». Але то була нісенітниця, бо я спитала його, а містер Чизвелл забурчав, сказав, то все мрії, вона й тих коней, що має, не може собі дозволити.

— Ви не думаєте, що він міг зробити їй сюрприз? — спитав Страйк.— Запропонувати їй іншого племінного жеребця? Дешевшого?

— Вона б тільки розсердилася,— відповіла Тіґан.— їй або Тотилас, або нічого...— Вона загасила цигарку, якою пригостив її Страйк, глянула на годинник і сумно сказала: — Маю всього кілька хвилин.

— Ще два питання, і все,— запевнив Страйк.— Я чув, ваша родина колись знала дівчину на ім’я Сьюкі Льюїс? Вона втекла від доглядачів...

— Усе ви знаєте! — знову зраділа Тіґан.— Звідки ви таке знаєте?

— Мені розповів Біллі Найт. Не знаєте, що сталося зі Сьюкі?

— До Абердина виїхала. Вона була однокласницею нашого Дена. Мама в неї була просто капець: і алкоголь, і наркота тобі, і чого тільки не було. Потім зовсім пустилася берега, тож Сьюкі віддали в іншу родину. А вона втекла шукати батька. Він на Північному морі рибалив.

— І як, знайшла вона батька, не знаєте? — спитав Страйк.

Тіґан з тріумфальним виглядом дістала з кишені мобільний. Кілька клацань — і вона показала Страйкові фейсбучну сторінку усміхненої брюнетки, що позувала в компанії подружок біля басейну на Ібіці. За засмагою, відбіленою усмішкою і нарощеними віями Страйк роздивився привид худенької зубастої дівчинки зі старого фото. Власницю сторінки звали Сюзанна Макніл.

— Бачите? — радісно спитала Тіґан.— Тато взяв її у свою нову родину. Сюзанна — то її справжнє ім’я, Сьюкі її тільки мати називала. Моя мама дружить з тіткою Сюзанни. Каже, все в неї добре.

— Ви точно впевнені, що це вона? — спитав Страйк.

— Та цілком,— відповіла Тіґан.— Ми за неї так раділи. Вона була хороша.

Вона знову глянула на годинник.

— Даруйте, але мені вже зовсім час. Перерва скінчилася. Мушу йти.

— Останнє питання,— сказав Страйк.— Ваші брати добре знали родину Найтів?

— Та непогано,— відповіла Тіґан.— Хлопці вчилися в різних класах, але всі були знайомі через роботу в Чизвеллів.

— Що ваші брати роблять тепер, Тіґан?

— Пол керує фермою під Ейлсбері, а Ден у Лондоні ландшафтний... нащо ви то все записуєте? — вперше стривожилася вона, побачивши, як Страйк пише ручкою в записнику.— Не кажіть братам, що я з вами розмовляла! Вони розсердяться, подумають, я розпатякала, що діялося в тому будинку!

— Правда? А що там діялося? — спитав Страйк.

Тіґан ніяково глянула на нього, тоді на Робін, тоді знову на нього.

— Ви вже знаєте, так?

Коли ніхто не відповів, Тіґан сказала:

— Слухайте, Ден і Пол тільки допомагали їх перевозити. Вантажили і все таке. Воно тоді було законно!

— Що було законно?

— Знаю, що ви й так знаєте,— відповіла Тіґан весело й стривожено водночас.— Хтось розпатякав, так? Мабуть, Джиммі Найт? Він нещодавно нагодився, хотів поговорити з Деном. Але в нас, власне, всі були в курсі. Воно не мало виходити назовні, але всі знали про Джека.

— Що саме знали? — запитав Страйк.

— Ну... що він виготовляє шибениці.

Страйк сприйняв цю інформацію, навіть оком не змигнувши. Робін не була певна, що зберегла таку саму незворушність.

— Але ж ви вже знали,— сказала Тіґан.— Ви ж знали?

— Так,— запевнив її Страйк.— Знали.

— Так і думала,— з полегшенням відповіла Тіґан і неелегантно з’їхала зі стільця.— Але якщо побачите Дена, не кажіть йому, що я сказала. Він точно як мама. «Хто мовчить, той двох навчить». Майте на увазі, ми нічого поганого в тому не бачили. Як на мене, в нашій країні було б краще жити зі смертною карою.

— Дякую, що погодилися зустрітися, Тіґан,— сказав Страйк. Вона трохи почервоніла, потиснувши руку спершу йому, а тоді Робін.