— Гівнюком,— погодився Страйк.— Він теж подумав, що Чизвелл поцупив у Кінвари пігулки з чистої злоби. Власне, вся історія збіса дивна. Чому саме ти зацікавилася тими пігулками?

— Вони якось не пасували до Чизвелла.

— Ну, слушна спроба. Здається, більше нікого вони не зацікавили. То що пані психолог думає про Рафаеля, який поливає брудом покійного батька?

Робін усміхнено похитала головою, як зазвичай робила, коли Страйк так на неї казав. Він чудово знав, що вона недовчилася на психолога в університеті.

— Я серйозно,— наполіг Страйк, скривившись, бо штучна нога поїхала на опалому листі, й цього разу він утримав рівновагу за допомогою виламаного Робін ціпка.— Трясця... кажи. Які в тебе висновки з того, що він отак ганить Чизвелла?

— Гадаю, він ображений і розгніваний,— відповіла Робін, зважуючи кожне слово.— Судячи з того, що я чула від нього в Палаті громад, вони з батьком нарешті почали ладнати, але Чизвелл помер, і тепер Рафаель уже ніколи не потоваришує з батьком по-справжньому, так? Він лишився з тим фактом, що з заповіту його викреслили, і тепер не знати, як насправді Чизвелл до нього ставився. Чизвелл був з Рафаелем дуже непослідовний. П’яний і пригнічений, він тягнувся до сина, але в інших випадках був до нього грубий. Хоча скажу чесно, я не бачила, щоб Чизвелл був з кимсь приязний, крім як...

Вона не договорила.

— Кажи,— мовив Страйк.

— Власне,— підхопила Робін,— я збиралася сказати, що він досить-таки приязно говорив до мене того дня, коли я добула інформацію про «Рівне ігрове поле».

— Це коли він тобі пропонував роботу?

— Так, і сказав, що матиме для мене ще завдання, коли я закінчу з Вінном і Найтом.

— Що, правда? — зацікавився Страйк.— Ти мені не казала.

— Не казала? Так, мабуть, не казала.

Як і Страйк, Робін згадала тиждень, коли він лежав у Лорелеї, а тоді кілька годин сидів з Джеком у шпиталі.

— Як я тобі казала, я пішла до нього в офіс, а він розмовляв по телефону з готелем про загублений затискач для грошей. То був подарунок Фредді. Коли Чизвелл закінчив, я розповіла йому про «Рівне ігрове поле», і він так зрадів — жодного разу його таким не бачила. «Один за одним спотикаються», так він сказав.

— Цікаво,— видихнув Страйк, якого нога уже просто доконала.— Отже, гадаєш, Рафаель так лютиться через заповіт?

Робін ніби розчула у Страйковому голосі сардонічну ноту і мовила:

— Йдеться не лише про гроші...

— Люди завжди так кажуть,— рохнув Страйк.— Ідеться про гроші — і не про гроші теж. Бо що таке гроші? Свобода, безпека, задоволення, новий шанс... гадаю, з Рафаеля можна витягнути більше,— додав Страйк,— і гадаю, ним займешся ти.

— Що ще він може нам розповісти?

— Я хочу більше ясності з тим дзвінком, коли Чизвелл телефонував йому, ще не маючи пакета на голові,— видихнув Страйк, якому вже добряче боліло.— Це мені якось не ліпиться докупи, бо навіть якщо Чизвелл знав, що вкорочує собі віку, були значно кращі варіанти компанії для Кінвари, ніж пасинок, якого вона не любить і який перебуває за багато миль, у Лондоні. Біда в тому, що коли то було вбивство, то дзвінок узагалі безглуздий. Є щось,— додав Страйк,— чого ми не... А! Слава Богу.

У просіці перед ними постав Стеда-котедж. Садок, обнесений поламаним парканом, тепер заріс мало не так само, як ліс навколо. Будівля була квадратна, темного каменю, і відверто занедбана — зяє дірка в даху, вікна здебільшого потріскані.

— Посидь,— порадила Страйкові Робін, указуючи на великий пень просто під парканом. Було надто боляче, щоб сперечатися, і він підкорився, а Робін пройшла до дверей і посмикала, але було замкнено. Ступаючи крізь траву по коліно заввишки, вона зазирала у брудні вікна — одне, друге. В кімнатах лежав товстий шар пилу і панувала пустка. Слід колишніх пожильців лишився тільки на кухні, де на брудному столі самотньо стояло засмальцьоване горнятко з портретом Джонні Кеша.

— Схоже, тут ніхто не живе вже багато років, і немає слідів волоцюг,— сказала Робін Страйкові, виходячи з того боку хатини.

Страйк, який щойно закурив, не відповів. Він дивився на велику улоговину серед лісу — площею десь двадцять квадратних футів, оточену деревами й зарослу кропивою, переплутаними колючками й високими бур’янами.

— Ти б назвала це лощовиною? — спитав він у Робін.

Робін зазирнула у схожу на басейн яму.

— Я б сказала, що це схоже на лощовину найбільше з усього, що ми бачили,— мовила вона.

— «Він задушив дитину, тоді вони її закопали в лощовині біля батькового дому»,— процитував Страйк.

— Я туди зазирну,— сказала Робін.— А ти сиди тут.

— Ні,— заперечив Страйк, піднімаючи руку,— ти нічого корисного не знай...

Але Робін уже зісковзнула крутим схилом «лощовини»; колючки чіплялися за джинси.

Пересуватися дном виявилося надзвичайно складно. Кропива майже сягала пояса, довелося підняти руки, щоб не обпектися і не подряпатися. Гирча і гребінник пересипали темну зелень спалахами білого й жовтого. Всюди, де ступала Робін, шипшина тягнула довге віття, закручене, мов колючий дріт.

— Пильнуй,— гукнув Страйк, почуваючись безсилим; Робін боролася з хащами, на кожному кроці обпікаючись чи дряпаючись.

— Та все нормально,— озвалася вона, крізь дикі зарості роздивляючись землю. Якщо тут щось і закопали, все давно заросло, і копати буде дуже важко. Так Робін і сказала Страйкові, нахиляючись подивитися, чи немає чогось під щільним клубком ожинових пагонів.

— Не думаю, що Кінвара зрадіє, коли ми тут копатимемо,— сказав Страйк і одразу пригадав слова Біллі: «Мене вона копати не пускає, а вас пустить».

— Зажди,— напруженим голосом мовила Робін.

Попри цілковиту певність, що вона нічого не могла знайти, Страйк і собі напружився.

— Що?

— Там щось ж,— сказала Робін, крутячи головою, щоб розгледіти дещо серед латки густої кропиви просто в центрі лощовини.— О Боже.

— Що? — повторив Страйк. Він перебував набагато вище, ніж Робін, але теж не міг роздивитися, що там, на тій латці. Страйк бачив, як Робін нахиляється і тягне щось із землі. Випроставшись, вона завмерла, схиливши золотаву голівку над знахідкою, і Страйк нетерпляче спитав:

— Та що там?

Волосся впало з обличчя, яке здавалося блідим на тлі темної зелені, що серед неї стояла Робін. Вона підняла маленький дерев’яний хрест.

— Ні, сиди,— наказала вона Страйкові, який автоматично рушив на край лощовини, щоб допомогти Робін вилізти.— Впораюся.

Насправді вона була вся подряпана й обпечена кропивою, але вирішила, що гірше вже не буде, й енергійно подряпалася з лощовини нагору, руками чіпляючись за схил, поки не опинилася досить близько, щоб Страйк міг простягнути їй руку і допомогти на останніх кількох футах.

— Дякую,— задихано вимовила Робін.— Він ніби вже кілька років там лежить,— додала вона, очищуючи землю з нижнього кінця хреста, загостреного, щоб було легше встромити у ґрунт. Земля була полога, бруднилася.

— Тут щось було написано,— сказав Страйк, взявши в Робін хреста і роздивляючись слизьке дерево.

— Де? — спитала вона. Її волосся торкнулося його щоки. Стояли дуже близько, роздивляючись слабкі сліди, залишені ніби фломастером, який давно вже змили дощі й роси.

— Схоже на дитячий почерк,— тихо мовила Робін.

— Тут ніби «ІД»,— сказав Страйк,— у кінці... то «а» чи «и»?

— Не знаю,— пошепки відповіла Робін.

Вони мовчки стояли й роздивлялися хрест, аж тут у їхнє заціпеніння проник далекий лункий дзявкіт норфолкського тер’єра Раттенбері.

— Ми досі на землі Кінвари,— знервовано сказала Робін.

— Так,— погодився Страйк і, не випускаючи з рук хреста, покульгав туди, звідки вони прийшли, зціпивши зуби, бо боліла нога.— Пошукаймо паб. Я вмираю з голоду.