Страйк глибоко затягнувся цигаркою і додав:

— Робін, ми чогось не бачимо. Того, що все це пов’язує докупи.

— Може бути, що воно не пов’язано,— відповіла Робін.— Це життя, так? Маємо групу людей, де в кожного свої проблеми і секрети. У декого є причини не любити Чизвелла, обурюватися, але це не означає, що воно все пов’язується одне з одним. Якісь речі не мають значення.

— І все одно є якийсь елемент, якого ми не знаємо.

— Ми дуже багато не знаємо...

— Ні, я про щось значне... фундаментальне. Я аж нюхом його чую. Воно майже на поверхні. Чому Чизвелл сказав, що може дати нам ще завдання, коли розбереться з Вінном і Найтом?

— Не знаю,— відповіла Робін.

— «Один за одним спотикаються»,— процитував Страйк.— Хто спотикається?

— Ґерайнт Вінн. Я саме сказала Чизвеллу, що з фонду крадуть гроші.

— Ти казала, що Чизвелл розмовляв по телефону про зниклий затискач для грошей. Який належав Фредді.

— Саме так,— відповіла Робін.

— Фредді,— мовив Страйк, чухаючи підборіддя.

І на мить він ніби опинився в рекреаційному приміщенні шпиталю в Німеччині — в кутку безгучно працює телевізор, на столі розкладено примірники армійської газети. Там сидів на самоті молодий лейтенант, свідок смерті Фредді Чизвелла; Страйк підійшов до нього — прикутого до інвалідного візка, з кулею Талібана у спині.

«...колона зупинилася, майор Чизвелл наказав вийти й оглянути місцевість. Я повідомив про рух на хребті. Він наказав виконувати, мою маму. Я зробив кілька кроків і отримав кулю у спину. Останнє, що пам’ятаю,— як він вистромився з вантажівки і кричав на мене. Тоді снайпер зніс йому півголови».

Лейтенант попросив у Страйка цигарку. Йому не можна було курити, але Страйк віддав йому півпачки, які мав при собі.

«Чизвелл був срака, а не людина»,— сказав молодик на інвалідному візку.

Страйк легко уявляв високого білявого Фредді — як той виступає сільською дорогою в товаристві Джиммі Найта і його друзів. Як виходить на фехтувальну доріжку в однострої і з рапірою, а здаля на нього дивиться Ріяннон Вінн, яка, мабуть, уже плекає думки про самогубство.

Солдати його не любили, а батько обожнював: чи не Фредді — той елемент, який Страйк шукає, елемент, який усе пов’язує докупи, пов’язує двох шантажистів з історією про задушену дитину? Але ця концепція ніби розвіялася, щойно Страйк придивися до неї, і знову різні лінії розслідування розпалися, уперто не бажаючи триматися купи.

— Я хочу знати, що на тих фото з міністерства закордонних справ,— уголос мовив Страйк, дивлячись на налите пурпуром небо за вікном офісу.— Я хочу знати, хто вирізав Уффінгтонського білого коня на дверях ванної Ааміра Малліка, і хочу знати, звідки взявся хрест точно там, де, за словами Біллі, закопали дитину.

— Ну,— мовила Робін, підводячись і починаючи збирати залишки китайської трапези,— ніхто й не казав, що ти — людина без амбіцій.

— Покинь. Я сам приберу. Тобі треба додому.

«Я не хочу додому».

— Та це недовго. Що робитимеш завтра?

— Маю зустріч з другом Чизвелла, тим торговцем витворами мистецтва, Драммондом.

Вимивши тарілки й виделки, Робін узяла сумочку з гачка і розвернулася. Страйк не терпів виявів занепокоєності, але вона мусила це сказати.

— Не ображайся, але вигляд у тебе жахливий. Може, побережеш ногу, перш ніж виходити? До зустрічі.

І вона пішла, не чекаючи на відповідь Страйка. Той сидів задуманий, аж поки не прийшов час повертатися до квартири нагорі — болюча мандрівка. Піднявши себе на ноги, Страйк зачинив вікна, вимкнув світло, замкнув офіс.

Щойно він поставив штучну ногу на нижню сходинку підйому нагору, мобільний знову задзвонив. Можна й не дивитися — це Лорелея. Вона не відпустить його, не спробувавши образити так само, як він образив її. Повільно, обережно, стараючись не навантажувати протез, Страйк подерся сходами в бік ліжка.

Лорелея не здавалася. Вона хотіла зустрітися зі Страйком особисто, хотіла знати, нащо віддала рік свого життя, як їй тепер здавалося, емоційному вампіру.

— Ти завинив мені зустріч,— сказала вона, коли кінець кінцем Страйк узяв слухавку наступного дня в обід.— Я хочу тебе побачити. Ти мені це завинив.

— І що це дасть? — спитав у неї Страйк.— Я читав твого листа, ти ясно виклала свої почуття. Я від самого початку сказав тобі, чого хочу, а чого не хочу...

— От тільки не треба оцієї маячні про «я ніколи і не казав, що хочу серйозних стосунків». Кому ти подзвонив, коли не міг ходити? Ти був дуже радий мати мене за свою дружину коли...

— То просто погодьмося, що я — покидьок,— мовив Страйк, сидячи у своїй кухні-вітальні з піднятою на стілець куксою. Зараз він сидів у самих лише трусах, але скоро причепить протез і надягне ошатний костюм, щоб не вирізнятися в мистецькій галереї Генрі Драммонда.— Побажаймо одне одному всього найкращого і...

— Ні,— відповіла вона,— так легко ти мене не здихаєшся. Я була щаслива, все було добре...

— Я ніколи не хотів, щоб ти була нещасна. Ти мені подобаєшся...

— Подобаюся! — аж верескнула Лорелея.— Рік разом, і я тобі подобаюся...

— Чого ти хочеш? — нарешті урвався терпець Страйкові.— Щоб я кульгав до вівтаря, не відчуваючи того, що маю, не бажаючи цього, мріючи опинитися деінде? Ти змушуєш мене казати речі, яких я не хочу казати. Я нікого не бажав скривдити...

— Але скривдив! Скривдив! А тепер хочеш піти собі, наче нічого і не було!

— А ти хочеш скандалу на людях, у ресторані?

— Я хочу,— тепер уже заплакала Лорелея,— не відчувати, що могла кимсь тобі бути. Я хочу таких спогадів про кінець стосунків, від яких не почуватимусь непотребом, дешевкою...

— Я ніколи так до тебе не ставився. І тепер так про тебе не думаю,— відповів Страйк, заплющивши очі й жалкуючи, що взагалі підійшов до неї на вечірці у Вордла.— Правда в тому, що ти надто...

— Тільки не кажи, що я надто хороша для тебе,— відповіла Лорелея.— Збережімо трохи гідності.

Вона повісила слухавку. Страйк відчув головно полегшення.

Жодне інше розслідування досі не повертало Страйка раз у раз на один і той самий клаптик Лондона. За кілька годин таксі висадило його на пологий брукований схил Сент-Джеймс-стріт: попереду червона цегла палацу Сент-Джеймс, праворуч — Парк-плейс. Заплативши водієві, Страйк рушив до галереї Драммонда, що стояла між винною крамницею праворуч і крамницею капелюхів ліворуч.

Страйк зумів пристебнути протез, але не забув і складану тростину, яку купила йому Робін під час попереднього періоду, коли нога боліла так, що ледь витримувала його вагу.

Лорелеїн дзвінок хай і позначив кінець стосунків, від яких Страйк хотів утекти, але залишив свій слід. У глибині душі Страйк розумів, що хай не за буквою, а за духом таки винен за деякими обвинуваченнями, які Лорелея проти нього висунула. Хоч він від самого початку сказав їй, що не хоче ані зобов’язань, ані планів на майбутнє, він чудово розумів, що Лорелея зрозуміла це як «тут і тепер» замість «ніколи», а Страйк не скоригував цього враження, бо прагнув розвіятися, захиститися від почуттів, що переслідували його після весілля Робін.

Утім, уміння відсікати власні емоції, на яке завжди скаржилася Шарлотта і якому Лорелея присвятила цілий абзац свого листа, ще ніколи не підводило Страйка. Прибувши (на дві хвилини дочасно) на зустріч з Генрі Драммондом, він легко перемкнув увагу на питання, які треба буде поставити давньому другові Джаспера Чизвелла.

Затримавшись перед чорномармуровим фасадом галереї, Страйк глянув на своє віддзеркалення у вітрині й поправив краватку. На ньому був найкращий його костюм, італійський. За його віддзеркаленням під начищеним склом було виставлено майстерно підсвічену картину в золотій рамі. Вона зображала пару нереалістичних, на погляд Страйка, коней з жираф’ячими шиями, пильними очима і вершниками в строях вісімнадцятого століття.