Флік зневажливо пирхнула, але Джиммі це ніби ошелешило.

— Так, добре. Добре, подзвоню.

— Не знаєте, яким автобусом чимшвидше доїхати звідси до Денмарк-стріт? — спитав у них Страйк. Він не уявляв, як витримає ще одну довгу прогулянку до метро, а автобуси проїжджали повз паб заманливо часто. Джиммі, який знав район, пояснив Страйкові, як дістатися потрібної зупинки.

— Дуже дякую...— Ховаючи гаманець у кишеню, Страйк ніби між іншим додав: — За словами Біллі, ви теж були там, де задушили дитину, Джиммі.

Їх зрадив швидкий погляд Флік на Джиммі. Сам Джиммі був краще підготований. Його ніздрі розширилися, але більше жодних ознак тривоги він не виказав.

— Так, у нього в бідній хворій макітрі там ціла сцена,— відповів він.— Іноді розповідає, що там була наша покійна мамця. Скоро й татка пригадає.

— Сумно,— погодився Страйк.— Сподіваюся, ви його знайдете.

Він підніс руку, прощаючись, і лишив їх на подвір’ї. Попри з’їдену картоплю, Страйка мучив голод, куксу аж смикало, і на автобусну зупинку він прийшов кульгаючи.

Автобус приїхав за п’ятнадцять хвилин. Двоє п’яних юнаків на сидіннях попереду Страйка довго і з численними повторами обговорювали чесноти нового гравця «Вест-Гему», Юссі Яаскеляйнена, хоча жоден не міг правильно вимовити його ім’я. Страйк дивився у брудне вікно, мучився від болю в нозі, мріяв дістатися ліжка, але розслабитися не виходило.

Неприємно було це визнавати, але поїздка на Чарлмонт-роуд не позбавила його дріб’язкового сумніву щодо історії Біллі. Згадка про те, як Флік зненацька й злякано глянула на Джиммі, й той її вигук: «Його Чизл підіслав!» — перетворили дрібну підозру на значну і, мабуть, тривалу заваду Страйковому душевному спокою.

Робін була б щаслива після цілого тижня розпаковування і складання меблів просто відпочити, але Метью дуже чекав на входини, куди запросив багато колег. Його гордість підживлювалася цікавою романтичною історією вулиці, яку побудували для корабелів і капітанів, коли Дептфорд ще був центром суднобудівництва. Може, Метью ще не мав поштового індексу своєї мрії, але коротка вимощена бруківкою вулиця з красивими старими будинками стала — як він і хотів — «кроком угору», хай навіть вони з Робін тільки орендували цю цегляну коробку зі звідними вікнами і ліпними херувимами над входом.

Коли Робін запропонувала просто орендувати нову квартиру, Метью протестував, але вона переконала його, заявивши, що не витримає ще рік жити на Гастингс-роуд, не маючи змоги придбати надто коштовне житло. Завдяки спадку і новій роботі Метью вони могли собі дозволити орендувати маленький будинок на три спальні, а гроші від продажу квартири на Гастингс-роуд так і лежали на банківському рахунку.

Домовласник, видавець, який їхав до Нью-Йорка працювати в центральному офісі, від своїх нових пожильців був у захваті. Це був ґей сорока з чимось років, якому дуже сподобався вродливий Метью, тож він наполіг на тому, щоб особисто передати їм ключі в день переїзду.

— Я погоджуюся з Джейн Остін щодо персони ідеального орендаря,— сказав він до Метью, стоячи на брукованій вулиці.— «Жонатий чоловік без дітей: кращого варіанту й не побажаєш[3]». Без жінки будинок не може бути доглянутим! Але ви, мабуть, обоє прибираєте?

— Звісно! — усміхнено запевнив Метью. Робін, яка за спинами двох чоловіків заносила в будинок коробку з вазонами, стримала ядуче зауваження.

Вона підозрювала, що Метью не каже друзям і колегам, що вони орендарі, а не власники. І ненавиділа себе за чимдалі сильнішу схильність видивлятися в Метью ознаки сумнівної і брехливої поведінки, навіть у дрібницях,— і дріб’язково картала себе за те, що повсякчас думає про нього найгірше. Цей дух самобичування і змусив Робін погодитися на вечірку, купити алкоголь і пластянки, приготувати їжу, все облаштувати на кухні. Метью пересунув меблі й кілька вечорів складав плейлист, який тепер лунав з його айпода в колонці. Під перші акорди «Cutt Off» гурту «Касабіян» Робін побігла нагору перевдягатися.

На голові в неї були бігуді, бо Робін вирішила зробити такі самі хвилі, як і в день свого весілля. Час збігав, гості ось-ось мали з’явитися, тож вона однією рукою виплутувала з волосся бігуді, а другою відчинила шафу. Мала нову сукню — тісну, світло-сірого кольору,— але боялася, що здається в ній занадто блідою. Повагавшись, Робін дістала з шафи смарагдову сукню від Роберто Каваллі, яку ще жодного разу не вдягала на люди. То був найдорожчий предмет гардеробу, що Робін мала, і найкрасивіший: «прощальний» подарунок, який купив їй Страйк, коли вона працювала в нього як тимчасова секретарка і допомогла спіймати їхнього першого вбивцю. Коли вона радісно показала сукню Метью, в нього стало таке обличчя, що Робін так і не наважилася її надягнути.

Вона приклала сукню до себе, і чомусь її думки полинули до Страйкової подружки Лорелеї. Та завжди носила насичені кольори й одягалася як з плакатів сорокових років. На зріст як Робін, Лорелея мала блискуче чорне волосся, яке укладала а-ля Вероніка Лейк. Робін знала, що Лорелеї тридцять три роки і що вона є співвласницею крамниці вінтажного і театрального одягу на Чок-Фарм-роуд. Страйк раз проговорився про це, і Робін, запам’ятавши назву, вдома подивилася в інтернеті. Крамниця здавалася гламурною та успішною.

— Ще чверть години,— сказав Метью, забігаючи в кімнату і на ходу скидаючи футболку.— Я, мабуть, швиденько помиюся.

Він помітив, що Робін прикладає до себе зелену сукню.

— Ти хіба не сіру збиралася надягнути?

Їхні очі зустрілися у дзеркалі. Голий по пояс, засмаглий, гарний, Метью мав настільки симетричні риси, що його віддзеркалення майже не відрізнялося від нього справжнього.

— Мені здається, що я в ній бліда,— відповіла Робін.

— Я за сіру,— заявив Метью.— Мені подобається, коли ти бліда.

Робін видушила з себе усмішку.

— Гаразд,— сказала вона.— Надягну сіру.

Переодягнувшись, вона пальцями трохи розплутала кучері, взула пару сріблястих сандалій з ремінцями і побігла униз. І не встигла спуститися в коридор, як дзеленькнув дзвоник.

Якби Робін попросили вгадати, хто прибуде перший, вона б сказала, що Сара Шедлок і Том Терві, які нещодавно заручилися. Дуже в стилі Сари було б спробувати захопити Робін завчасно, оглянути будинок раніше за всіх, зайняти місце, де можна буде приглядати за новоприбулими. І звісно ж, коли Робін відчинила двері, за ними стояли Сара у сліпучо-рожевій сукні та з великим букетом квітів і Том з пивом і вином.

— О, як гарно, Робін,— зажебоніла Сара, щойно переступивши поріг і оглядаючи передпокій. Вона неуважно обійняла Робін, задивившись на сходи, якими спускався, застібаючи сорочку, Метью.— Чудово. А це вам.

Робін тицьнули в руки важкий букет рожевих лілей.

— Дякую,— сказала вона.— Піду поставлю у воду.

Вони не мали вази для такого великого букета, але просто покинути квіти у раковині Робін не могла. Вона чула, як сміється на кухні Сара — гучніше за «Колдплей» і Ріанну, які тепер виспівували «Princess of China» з айпода Метью. Робін дістала з буфета відро і почала наливати воду, в процесі оббризкавшись.

Колись було вирішено, що Метью не запрошуватиме Сару на обіди під час перерви. Йшлося навіть про те, щоб узагалі більше з нею не спілкувалися, бо Робін дізналася, що в університетські роки Метью зраджував їй із Сарою. Однак Том допоміг Метью отримати високооплачувану посаду в себе на фірмі, а Сара стала гордовитою власницею обручки з великим діамантом, тож Метью не бачив, чому присутність майбутніх містера й місіс Терві на світських заходах могла стати джерелом незручності.

Робін чула, як вони втрьох ходять нагорі. Метью показував спальні. Вона дістала важке відро з лілеями з раковини і поставила у куток біля чайника. Чи то дуже гидко — підозрювати, що Сара принесла квіти навмисне, щоб Робін якийсь час не плуталася під ногами? Сара як звикла в їхні спільні студентські роки, так і фліртувала з Метью.