— Так,— відповів Страйк,— мушу визнати, що схоже. Дякую вам за чесність.

Кінвара кинула виразний погляд на годинник, який зараз показував третю ночі, але Страйк відмовився ловити натяк.

— Місіс Чизвелл, я хотів би поставити вам останнє питання, але боюся, що воно особисте.

— Що? — сердито спитала вона.

— Нещодавно я розмовляв з місіс Вінн. Ви знаєте, Делла Вінн, мі...

— Так, та-Делла-Вінн-яка-міністерка-спорту,— відповіла Кінвара точно так само, як її чоловік під час знайомства зі Страйком.— Так, я її знаю. Дуже дивна жінка.

— В якому сенсі?

Кінвара нетерпляче стенула плечима — мовляв, зрозуміло ж.

— Забудьте. І що вона сказала?

— Що бачила вас минулого року у глибокому збентеженні, з чого виснувала, що ваш чоловік вам зраджує.

Кінвара розтулила рота, тоді знову стулила. Посиділа так трохи, а потім потрусила головою, ніби просвітляючи думки, і сказала:

— Я... я вирішила, що він мені зраджує, але я помилилася. Я все не так зрозуміла.

— За словами місіс Вінн, він ще сказав вам щось дуже жорстоке.

— Я не пам’ятаю, що саме їй розповідала. Я тоді була трохи не при собі. Дуже емоційна, все тлумачила з ніг на голову.

— Вибачте,— сказав Страйк,— але, на відсторонений погляд, ваш шлюб здавався...

— Що за жахлива у вас робота,— різко заявила Кінвара.— Яка ж це огидна, брудна справа. Так, шлюб у нас не складався, і що? Ви що думаєте, він оце помер, наклав на себе руки, а я хочу заново це все переживати, переповідаючи вам двом — двом цілком незнайомим людям, яких притягнули мої тупі падчерки, щоб усе збаламутити і зробити вдесятеро гіршим?

— Отже, ви передумали, так? Гадаєте, що ваш чоловік укоротив собі віку? Бо коли ми тут були минулого разу, ви натякали, що Аамір Маллік...

— Не знаю, нащо я тоді це сказала! — істерично закричала Кінвара.— Ви що, не розумієте, як мені ведеться, відколи Джаспер убив себе, а тут ще поліція, родина, ви? Я гадки не мала, що так станеться, навіть не думала, це здавалося нереальним... Джаспер ці кілька місяців перебував під страшним тиском, пиячив, сердився... шантаж, страх, що все вийде на публіку... Так, я вважаю, що він скоїв самогубство, і тепер мушу жити з тим фактом, що коли я його покинула, це стало, мабуть, останньою краплею!

Норфолкський тер’єр знову відчайдушно задзявкав. Лабрадор здригнувся, прокинувся і собі почав брехати.

— Прошу, йдіть геть! — заявила Кінвара, стаючи на ноги.— Забирайтеся! Я особисто і бачити вас тут не хотіла! Ідіть собі, чуєте?

— Як скажете,— ввічливо мовив Страйк, відставляючи порожню склянку.— Ви не проти почекати, поки я пристебну ногу?

Робін уже підвелася. Страйк прикріпив протез до кукси, а Кінвара дивилася зі склянкою в руці. Її груди ходили ходором Нарешті Страйк був готовий підвестися, але з першої спроби упав на диван. За допомогою Робін йому нарешті вдалося зіп’ятися на ноги.

— Що ж, бувайте, місіс Чизвелл.

Кінвара у відповідь просто підійшла до скляних дверей і прочинила їй, наказуючи сидіти собакам, які радо підскочили.

Щойно гості ступили на гравійну стежку, Кінвара з дзвоном зачинила за ними двері. Поки Робін надягала гумові чоботи, почувся скрегіт мідних гачків — Кінвара запнула фіранку, тоді покликала собак з-поза кімнати.

— Не знаю, чи дійду я до машини,— сказав Страйк, який не переносив своєї ваги на протез.— Озираючись назад, гадаю, що копання було... помилкою.

Робін мовчки взяла його руку й поклала собі на плечі. Страйк не чинив спротиву. Удвох вони повільно пішли по траві.

— Ти зрозумів, що я тобі намагалася сказати? — спитала Робін.

— Що нагорі хтось є? Так,— відповів Страйк, кривлячись щоразу, як доводилося наступати на протез.— Зрозумів.

— Щось ти не дуже...

— Я не здив... чекай,— різко мовив Страйк і так і спинився, спираючись на неї.— Ти що, ходила нагору?

— Ходила,— відповіла Робін.

— Та чорт би тебе...

— Я почула кроки.

— А що було б, якби на тебе там напали?

— Я взяла чим відбитися, і я... якби я не піднялася туди, то не побачила б цього.

Робін дістала мобільний, відкрила фото з картиною на ліжку і передала Страйкові.

— Ти не бачив, яке в Кінвари стало обличчя, коли вона помітила, що картини немає. Корморане, вона не знала, що картину забрали, поки ти її не спитав. Той, хто був нагорі, намагався її сховати, поки Кінвара була надворі.

Страйк досить довго дивився на фотографію, тримаючи важку руку на плечах Робін. Кінець кінцем він спитав:

— То чубара масть?

— Серйозно? — не повірила власним вухам Робін.— Масті коней? Зараз?

— Скажи.

— Ні, чубарі — з дрібними плямами темнішого кольору на білому тлі, а ця ряба...

— Треба йти до поліції,— заявив Страйк.— Тільки-но вірогідність, що буде ще одне вбивство, серйозно підвищилася.

— Жартуєш?

— Анітрохи. Доведи мене до машини, і я там усе поясню... але доти не проси говорити, бо мене ця нога доконає.

За три дні Страйк і Робін отримали безпрецедентне запрошення. На знак вдячності за допомогу — адже вони таки передали поліції інформацію про вкрадену Флік записку і про «Жалобу кобили» — поліція запросила партнерів-детективів узяти участь у розслідуванні Нью-Скотланд-Ярду. Звикнувши, що поліція вважає їх або завадою, або показушниками, Страйк і Робін здивувалися такому потеплінню у стосунках, але зраділи.

Коли вони приїхали, голова розслідування — висока білява шотландка — визирнула на хвильку з кабінету потиснути гостям руки. Страйк і Робін уже знали, що поліція допитує двох підозрюваних, хоча звинувачень поки що нікому не висунули.

— Весь ранок розбираємо істерики і тотальні заперечення,— розповіла їм старша детектив-інспектор Джуді Макмюрран,— але, здається, таки розкололи її.

— Є варіант запустити їх глянути на це? — спитав її підлеглий, детектив-інспектор Джордж Лейборн, який раніше зустрів Страйка і Робін на вході та провів нагору. Це був пухкий чоловік,

Робін схожий на того «дотепника» з дорожньої поліції, який підійшов до них зі Страйком під час її нападу паніки на запасній смузі.

— Вперед,— усміхнулася старша інспекторка Макмюрран.

Лейборн завів Страйка і Робін за ріг і в перші двері праворуч. За ними було тісне темне приміщення, де половину стіни займало напівпрозоре дзеркальне вікно в кімнату для допитів.

Робін, яка такі місця бачила тільки в кіно й по телевізору, аж нетямилася. З того боку столу сиділа Кінвара Чизвелл, поруч з нею — тонкогубий адвокат у костюмі в тонку смужку. Кінвара була біла мов полотно, без макіяжу і в сірій шовковій блузці, такій пом’ятій, ніби спала в ній. Вона плакала в носовичок. Навпроти сидів ще один детектив-інспектор у значно дешевшому, ніж в адвоката, костюмі. Обличчя в нього було відсторонене.

На очах у Робін і Страйка старша інспекторка Макмюрран зайшла до кімнати і сіла на вільний стілець поруч з колегою. Минуло ніби багато часу — хоч насправді хіба хвилина — і нарешті старша інспекторка Макмюрран заговорила.

— Вам досі немає чого сказати про ту ніч у готелі, місіс Чизвелл?

— Це якийсь кошмар,— прошепотіла Кінвара.— Не можу повірити, що таке сталося. Не вірю, що я тут.

Її очі були рожеві, опухлі, а вії ніби зникли, бо сльози змили всю туш.

— Джаспер наклав на себе руки,— тремким голосом промовила вона.— Він був у депресії! Це вам кожен скаже! Той шантаж його просто роз’їдав... ви вже зверталися в міністерство закордонних справ? Навіть думка про те, що там можуть бути фото того повішеного хлопчика... хіба ви не розумієте, як сильно Джаспер боявся? Якби це вийшло назовні...

Її голос зірвався.

— Де ваші докази проти мене? — запитала вона.— Де вони? Де?

Її адвокат сухо кашлянув.

— Повернімося,— мовила старша інспекторка Макмюрран,— до теми готелю. Як гадаєте, навіщо ваш чоловік дзвонив туди й намагався впевнитися...