— Нема за що,— відповіла вона, але ніби не хотіла йти.— Ви залишитеся на перегони? У тридцять другому йтиме Руда Пантера.

— Може, і залишимося,— відповів Страйк,— у нас ще є час перед наступною зустріччю.

— Я поставила десятку на Руду Пантеру,— зізналася Тіґан.— Ну... бувайте.

Вона відійшла на кілька кроків, а тоді розвернулася і повернулася до Страйка, ще червоніша.

— Можна я зроблю з вами селфі?

— Е-е,— озвався Страйк, уникаючи погляду Робін.— Якщо нам не дуже треба, то краще б ні.

— А автограф дасте?

Вирішивши, що то менше лихо, Страйк підписав серветку.

— Дякую.

З серветкою в руці Тіґан нарешті пішла. Страйк дочекався, поки вона зайде всередину, тоді розвернувся до Робін, яка вже щось шукала в себе в телефоні.

— Шість років тому,— прочитала вона з екрана мобільного,— розпорядженням ЄС країнам-учасницям було заборонено експортувати знаряддя тортур. Доти експорт шибениць, виготовлених у Британії, був цілковито законним.

— «Я діяв у рамках закону і свого сумління»,— процитував Страйк заяву, яку Чизвелл зробив у клубі «Пратт».— Власне, так і було. Він ніколи не приховував, що виступає за смертну кару, так? Гадаю, деревину для шибениць рубали на його землі.

— А Джек О’Кент мав тут майстерню, де їх виготовляв. І саме тому Джек казав маленькому Рафу, щоб не заходив до повітки.

— Прибуток, мабуть, ділили навпіл.

— Зажди,— мовила Робін, пригадавши, що саме кричала Флік, коли бігла за машиною міністра перед параоліймійським прийомом.— «Він вирізав на них коня»... Корморане, ти не думаєш...

— Думаю,— відповів Страйк, який згадав про те саме.— Останніми словами, що я чув від Біллі в лікарні, були такі: Я так не хотів різати на них коня». Навіть у стані психозу Біллі виявився здатним вирізьбити на дереві ідеальну подобу Уффінгтонського білого коня... Джек О’Кент навчив сина різьбити коня на кулонах для туристів і на експортних шибеницях... оце так родинна справа, га?

Страйк дзенькнув своїм кухлем об пляшечку Робін і допив залишки пива.

— Наш перший справжній прорив. Якщо Джек О’Кент ставив на шибеницях місцевий знак, їх можна простежити до нього, так? І не тільки до нього — до Долини Білого Коня і до Чизвелла. Все сходиться, Робін. Пам’ятаєш плакат Джиммі з мертвими чорношкірими дітьми? Чизвелл і Джек О’Кент постачали шибениці за кордон — мабуть, на Близький Схід і в Африку. Але Чизвелл міг не знати, що на них різьбили коня... Боже, та ні, він точно не знав,— додав Страйк, згадавши слова Чизвелла у «Пратті»,— бо він мені казав, що на тих фото «жодних прикметних позначок, наскільки мені відомо, немає».

— Ти же знаєш, що Джиммі казав, ніби йому завинили? — спитала Робін, суплячись, бо їй спали на думку інші речі.— А за словами Рафа, Кінвара казала, що його вимога грошей мала попервах законні підстави. Як гадаєш, чи великі шанси, що Джек О’Кент лишив по собі кілька готових шибениць, коли помер...

— ...і Чизвелл їх продав, не давши собі клопоту розшукати Джекових синів і дати їм грошей? Дуже розумно,— кивнув Страйк.— Тож для Джиммі все почалося з законної вимоги отримання батькового спадку. А коли Чизвелл заявив, що нічого йому не винен, почався шантаж.

— Але привід для шантажу не дуже потужний, коли подумати, правда ж? — спитала Робін.— Хіба Чизвелл утратив би через таке голоси виборців? Коли він торгував шибеницями, все було законно, а ще він публічно виступав за смертну кару, тож і лицеміром його б ніхто не назвав. Півкраїни вважає, що потрібно повернути смертну кару через повішення. Не думаю, що люди, які голосували за Чизвелла, сказали б, що він чинив неправильно.

— Теж слушне зауваження,— визнав Страйк,— і Чизвелл, мабуть, витримав би цей скандал. Він і гірші речі витримував: вагітність коханки, розлучення, сина-байстрюка, Рафаелеву їзду під наркотиками й ув’язнення... Але пам’ятаєш, ішлося також про «невмисні наслідки»? — задумано спитав Страйк.— Що такого було на тих фотографіях з міністерства закордонних справ, аж Вінн так хотів їх добути? І про якого Семюеля Вінн сьогодні згадував по телефону?

Страйк дістав записника і щось нашкрябав у ньому своїм щільним нерозбірливим почеркам.

— Принаймні,— сказала Робін,— ми отримали підтвердження Рафаелевої історії про кольє.

Страйк щось буркнув, продовжуючи писати. Закінчивши, він сказав:

— Так, це було корисно... наскільки воно стосується справи.

— В якому сенсі «наскільки воно стосується справи»?

— Що він поїхав до Оксфордширу не дати Кінварі втекти з цінним кольє — це вірогідніша історія, ніж казочка, ніби він мав не дати їй щось собі заподіяти,— відповів Страйк,— але я не думаю, що ми почули все.

— Чому ні?

— Проблема та сама, що й раніше. Нащо Чизвеллу робити Рафаеля своїм емісаром, якщо дружина його ненавидить? Не розумію, чим Рафаель був переконливіший за Іззі.

— Ти затявся проти Рафаеля, чи що?

Страйк звів брови.

— Я не маю щодо нього жодних особистих почуттів, ні добрих, ні недобрих. А ти?

— Звісно, ні,— якось надто поспішно відповіла Робін.— Отже, про яку теорію ти починав говорити, коли прийшла Тіґан?

— О, так,— мовив Страйк.— Може, то й нічого, але Рафаель сказав кілька речей, які раптом мене вразили. Я аж замислився.

— Що він такого сказав?

Страйк розповів.

— Не бачу, що тут узагалі значущого.

— Окремо, може, і нічого, але спробуй зіставити це з тим, що розповіла мені Делла.

— З котрою частиною її історії?

Але навіть коли Страйк нагадав, що саме сказала Делла, Робін так і лишилася спантеличеною.

— Не бачу зв’язку.

Страйк усміхнувся й підвівся.

— Подумай ще трохи. Я подзвоню Іззі та скажу, що Тіґан розкрила нам таємницю про шибениці.

Він відійшов і змішався з натовпом, шукаючи тиху місцину, де можна поговорити, а Робін лишилася крутити залишки тепер уже теплуватого шампанського у пляшечці й обмірковувати те, що Страйк тільки-но їй повідомив. З утомлених спроб поєднати окремі кавалки інформації не поставало нічого зв’язного, і за кілька хвилин Робін здалася і просто сиділа собі, насолоджуючись теплим вітерцем, що роздмухував волосся з її плечей.

Попри втому, розвалений шлюб і острах перед перспективою розкопати сьогодні щось у лощовині, приємно було сидіти тут і вдихати аромати іподрому, теплі пахощі трави, шкіри й кінського поту, інколи перемежовані парфумами жінок, що йшли від бару до трибун, і копчений димок від котлет з оленини, що їх готували у фургоні поблизу. Вперше за тиждень Робін усвідомила, що зголодніла.

Вона взяла корок від пляшечки з шампанським і покрутила в пальцях, пригадуючи інший корок, який зберігала після свого двадцять першого дня народження: тоді Метью приїхав з університету в товаристві нових друзів, серед яких була і Сара. Озираючись назад, Робін розуміла, що батьки хотіли пишно відсвяткувати її двадцятиодноріччя, бо не могли влаштувати святкування на честь її випуску з університету.

Страйка не було вже довго. Мабуть, Іззі викладає всі подробиці, коли вже суть предмета шантажу стала відома. А може (спало на думку Робін) їй просто хочеться поговорити з ним довше.

«Але Іззі не його тип».

Ця думка її навіть трохи налякала. Робін стало соромно за тс, що вона взагалі про таке подумала; сорому лише додалося, коли та думка змінилася іншою.

«Всі його подружки були красуні. А Іззі не така».

Страйк дійсно приваблював на диво вродливих жінок, особливо зважаючи на його власну ведмежу зовнішність і волосся, про яке він сам казав, що воно схоже на лобкове.

«Я, мабуть, маю жахливий вигляд»,— не до речі спало Робін на думку. Вона вже сідала зранку в «лендровер» опухла і бліда, а після того ще плакала. Вона думала, чи не знайти вбиральню і бодай зачесатися, коли побачила, що Страйк повертається, маючи в кожній руці по бургеру з оленячою котлетою, а в зубах — талон на ставку.