Нескінченна зелень ковроліну та стільців, арки темного дерева, квадратні панелі — все розмилося й відступило, коли уявні Віннові залицяння перейшли в напад. Робін кинулася у двері навпроти так, ніби фізично могла обігнати свою паніку...

«Дихай. Дихай. Дихай».

— Воно все вражає, як уперше бачиш, га?

Чоловічий голос звучав по-доброму і не дуже молодо.

— Так,— озвалася Робін, ледь розуміючи, що саме каже. «Дихай».

— Ви — етажерка, га? — А тоді: — Дорогенька, що з вами?

— Астма,— відповіла Робін.

Вона не вперше користувалася цією відмовкою. Так можна було спинитися, глибоко вдихнути, знов заякоритися в реальності.

— Ви маєте інгалятор? — стривожено спитав підстаркуватий розпорядник.

Він був у фраку з білим нагруддям і з фалдами, а ще мав розцяцькований нагрудний знак. Побачивши таку неочікувану велич, Робін зненацька уявила білого кролика, що вигулькує посеред божевілля.

— Лишила його в кабінеті. Я зараз буду в нормі. Хвилиночку...

Вона заблукала до круговерті золота й кольору, від яких зробилося тільки гірше. Хол депутатів — знайоме розкішне приміщення у вікторіансько-готичному стилі, яке Робін бачила по телевізору — прилягав до Палати громад; на периферії зору височіли чотири гігантські бронзові скульптури попередніх прем’єр-міністрів — Тетчер, Аттлі, Ллойд-Джорджа і Черчилля, а вздовж стін стояли бюсти решти. Робін вони здалися відрізаними головами; позолота з її вигадливими лініями і різноколірними оздобами танцювала навколо, насміхаючись із її неспроможності дати раду цій розкішній красі.

Робін почула, як ніжки дряпають підлогу. Розпорядник подав їй стільця і якраз просив колегу принести склянку води.

— Дякую... дякую...— тупо повторила Робін, почуваючись незграбною, засоромленою, зганьбленою. Страйк у жодному разі не повинен про це знати. Він відправить її додому, скаже, що вона нездатна виконувати свою роботу. І Метью теж не можна казати, бо він вважає напади паніки ганебним і невідворотнім наслідком дурості, яка примушує Робін працювати в детективній справі.

Розпорядник ласкаво говорив до неї, і незабаром Робін оговталася. За кілька хвилин вона вже могла адекватно відповідати на його доброзичливу балачку. Гі дихання стало спокійним, а розпорядник розповідав, що коли біля бюста Едварда Гіта поставили статую Тетчер на повний зріст, то бюст позеленів, і ось яких заходів слід вжити, щоб повернути йому темно-коричневий колір бронзи...

Робін увічливо посміялася, зіп’ялася на ноги і з новими словами вдячності віддала розпоряднику порожню склянку.

Яке лікування потрібне (вже вкотре думала Робін), щоб зробити її такою, якою вона була колись?

У вівторок Страйк устав рано. Помившись, пристебнувши протез і одягнувшись, він наповнив термос міцним чорним чаєм, узяв з холодильника бутерброди, які приготував з вечора, і поклав їх у наплічник разом з двома пачками печива, жуйкою і кількома пакетами чипсів із сіллю й оцтом. Тоді він вийшов у світанок і рушив до гаража, де тримав свій «БМВ». На дванадцяту тридцять мав запис на стрижку в колишньої дружини Джиммі Найта в Манчестері.

Всівшись у машину і поклавши провізію так, щоб зручно було дотягуватися, Страйк надягнув кросівки, які тримав у машині — в них штучна нога краще вправлялася з гальмом. Тоді він дістав мобільний і почав писати повідомлення Робін.

Почавши з імен, які повідомив Вордл, Страйк більшу частину понеділка присвятив ретельним пошукам інформації про двох дітей, які, за словами поліціянта, зникли в Оксфордширі двадцять років тому. Вордл неправильно записав ім’я хлопчика, що коштувало Страйкові часу, але врешті-решт удалося накопати архівні статті про зникнення Імаму Ібрагіма, в яких його мама запевняла, що то її колишній чоловік викрав хлопчика і вивіз до Алжиру. Далі Страйк винишпорив два рядки про Імаму і його матір на сайті організації, що займалася справами з опіки на міжнародному рівні. З цього Страйк мусив виснувати, що Імаму знайшли живим-здоровим при батькові.

Доля Сьюкі Льюїс, дванадцятирічної втікачки з дому, виявилася більш загадковою. Зрештою Страйк знайшов її фото, поховане у старій газетній статті. Сьюкі зникла з житла опікунів у Свіндоні в 1992 році, й жодних згадок про неї після тієї дати Страйкові не трапилося. На розмитій світлині була досить-таки зубаста і недоросла дитина з тонкими рисами обличчя і коротким темним волоссям.

«То була дівчинка, але потім казали, що хлопчик».

Отже, вразлива андрогінна дитина цілком могла зникнути з лиця землі десь у той самий час і десь у тому самому місці, які називав Біллі Найт, розповідаючи, що став свідком задушення хлопчико-дівчинки.

В машині Страйк написав повідомлення Робін.

Якщо зможеш вигадати, як це зробити природно, розпитай Іззі, чи вона щось пам’ятає про 12-річну дитину на ім’я Сьюкі Льюїс. Вона 20 років тому утекла від опікунів неподалік їхнього родинного будинку.

Бруд на лобовому склі поблискував і розпливався під промінням вранішнього сонця. Страйк їхав з Лондона. Управління машиною перестало бути тим задоволенням, яким було колись. Страйк не міг собі дозволити спеціально устатковане авто, і хоч ця автівка мала коробку-автомат, вправлятися з педалями «БМВ» протезом було нелегко. У складних умовах Страйкові іноді доводилося і газ, і гальмо тиснути лівою.

Виїхавши нарешті на М6, Страйк хотів не перевищувати шістдесятьох миль на годину, але якийсь йолоп на «опелі» аж приклеївся до нього.

— Та обганяй уже,— загарчав Страйк. Він не планував змінювати свою швидкість, бо зручно влаштувався і не хотів навантажувати штучну ногу. Страйк зиркав у дзеркало заднього огляду, допоки водій «опеля» не зрозумів натяк і не пішов на обгін.

Розслабившись настільки, наскільки взагалі тепер міг за кермом, Страйк опустив скло, впускаючи свіжий і теплий літній день, і подумки повернувся до Біллі та зниклої Сьюкі Льюїс.

«Мене вона копати не пускає,— сказав він в офісі, нестримно торкаючись то носа, то грудей,— а вас пустить».

Страйк замислився: що то за «вона»? Мабуть, нова власниця Стеди? Напевно, вона проти, щоб Біллі розкопував клумби в пошуках тіла.

Намацавши лівою рукою наплічник з провізією, діставши пачку чипсів і розірвавши її зубами, Страйк уже вкотре нагадав собі, що вся ця історія від Біллі може виявитися химерою. Сьюкі Льюїс може бути будь-де. Не всяка дитина гине. Може, Сьюкі теж викрав заблудлий батько. Двадцять років тому, коли інтернет був ще немовлям, недосконала комунікація між регіональними відділеннями поліції допомагала охочим вигадувати собі чи іншим нове життя. І навіть коли Сьюкі вже немає, ніщо не вказує на те, що її задушили, не кажучи вже про те, що Біллі Найт став цьому свідком. Більшість людей напевно сказала б, що ця справа — просто дим без вогню.

Запихаючись пригорщами чипсів, Страйк замислився про таке: щоразу як доходило до питання про думку «більшості людей», йому згадувалася зведена сестра Люсі, єдина з сімох напів-братів і напівсестер, з ким він розділив хаотичне кочове дитинство. В його очах Люсі становила квінтесенцію всього звичного і невигадливого, хай навіть вони обоє змалечку пізнали макабричне, небезпечне, страшне.

Поки чотирнадцятилітньою Люсі не оселилася в будинку тітки й дядька в Корнволлі, мама тягала її і Страйка між сквотами-самозахопами, комунами, орендованими квартирами й оселями друзів, рідко лишаючись на одному місці довше, ніж на півроку. Перед очима її дітей проходив парад ексцентричних, зломлених і наркозалежних представників людського роду. Тримаючи праву руку на кермі, а лівою намацуючи печиво, Страйк пригадав деякі з кошмарних видовищ, яким вони з Люсі стали свідками у дитинстві: психованого юнака, що бився з невидимим дияволом у підвальній квартирці в Шордичі; підлітка, якого буквально відшмагали у псевдомістичній комуні в Норфолку (як на Страйка, з усіх місць, куди привозила їх Леда, то було найгірше); і Шейлу, одну з найуразливіших Лединих подруг: ця підробляла проституткою і плакала через те, що жорстокий бойфренд завдав травми мозку її малій дитині.