Її експедиція завершилася у третій, найпохмурішій і найменш цікавій з будівель, що вміщують приймальні членів парламенту. Найбільше вона скидалася на тризірковий готель з потертим ковроліном, кремовими стінами й рядами однакових дверей. Робін розвернулася назад, так само з папкою в руках, і за п’ятдесят хвилин від минулого разу знову пройшла повз двері Вінна. Швиденько пересвідчившись, що в коридорі порожньо, вона притиснула вухо до масивних дубових дверей і, здається, почула всередині якийсь рух.

— Як іде справа? — спитала Іззі, коли за кілька хвилин Робін увійшла до її кабінету.

— Вінна ще не бачила.

— Він, мабуть, у міністерстві культури, ЗМІ і спорту. За всякої нагоди ходить до Делли,— відповіла Іззі.— Будеш каву?

Та не встигла вона підвестися з-за столу, як задзвонив телефон.

Поки Іззі приймала дзвінок від роздратованої виборчині, якій не дісталося квитків на олімпійські змагання зі стрибків у воду («Так, я теж люблю Тома Дейлі,— закотила очі Іззі, поглядаючи на Робін,— але це лотерея, мадам»), Робін насипала і покалатала розчинну каву і налила пастеризованого молока. Скільки разів вона це робила в офісах, які ненавиділа! Вона раптом відчула неймовірну вдячність за те, що назавжди втекла від того життя.

— Кинула слухавку,— байдуже сказала Іззі, й собі опускаючи трубку.— Про що ми говорили? А, так, про Ґерайнта. Він казиться, що Делла не зробила його спеціальним радником.

— А що це таке? — спитала Робін, ставлячи каву Іззі на її стіл і сідаючи за свій.

— Спеціальні радники — це ніби тимчасові чиновники. Дуже престижно, але такі посади не роздають рідним, так не годиться. Та Ґерайнт безнадійний, вона б його не взяла, навіть якби це було можливо.

— Я щойно познайомилася з чоловіком, який працює з Вінном,— сказала Робін.— 3 Ааміром. Він не дуже приязний.

— А, цей дивний,— відмахнулася Іззі.— Зі мною тримається на межі ввічливості. Це, мабуть, через те, що Ґерайнт і Делла ненавидять татка. Я так і не зрозуміла, у чім там річ, але вони всіх нас ненавидять... ой, якраз згадала: татко хвилину тому надіслав повідомлення. На цьому тижні прийде мій брат Раф, трохи допоможе. Можливо,— додала Іззі таким тоном, ніби не дуже в це вірить,— якщо від Рафа буде користь, він мене тут замінить. Але Раф нічого не знає про шантаж і про те, хто ти насправді, тож нічого не кажи, добре? У татка щось чотирнадцять хрещеників і хрещениць. Раф їх не розрізняє.

Іззі відпила ще кави, а тоді мовила — зненацька тихо:

— Гадаю, ти в курсі про Рафа. Про це писали всі газети. Бідолашна... це було жахливо. В неї залишилася чотирирічна донечка...

— Я щось таке бачила,— не дуже розбірливо озвалася Робін.

— Я єдина з рідних ходила до нього у в’язницю,— провадила Іззі.— Всі так гребували тим, що він зробив. Кінвара — це таткова жінка — казала, що йому мусили б дати довічне, але вона гадки не має,— додала Іззі,— наскільки там жахливо... люди просто не уявляють, що то таке — в’язниця... ну тобто, він вчинив страшне, але...

Вона не договорила. Робін подумала (мабуть, це було упереджено з її боку), що Іззі має на увазі, що в’язниця — не місце для такого витонченого молодика, як її зведенюк. Понад сумнів, це жахливий досвід, подумала Робін, але ж він прийняв наркотик, сів у машину і переїхав молоду матір.

— Я думала, він працює в мистецькій галереї,— сказала Робін.

— Він там напартачив у Драммонда,— зітхнула Іззі.— Татко, власне, бере Рафа, щоб за ним наглянути.

«На ці зарплати йдуть громадські гроші»,— подумала Робін і знову згадала надзвичайно короткий строк, який присудили синові міністра за смертельну автопригоду під наркотиками.

— І що він такого накоїв у галереї?

На її подив, скорботний вираз обличчя Іззі змінив вибух сміху.

— О Боже, вибач, не можна з такого сміятися. Він трахнув іншу продавчиню в туалеті,— відповіла вона, кавкаючи зо сміху.— Я знаю, що насправді це не смішно — але він щойно вийшов з в’язниці, а Раф симпатичний і завжди отримує бажане. Його вбрали у костюм і поставили поруч з гарненькою випускницею коледжу мистецтв... то чого ж вони від нього чекали? Але ти можеш уявити, що власника галереї таке не потішило. Він почув їхні забавки в туалеті та зробив Рафові останнє попередження. Раф з дівчиною знову за своє, тож татко аж сказився і заявив, що натомість Раф працюватиме тут.

Робін ця історія не дуже потішила, але Іззі цього не помічала, поринувши у власні думки.

— Хоча не знаю, може, татко й Раф це вигадали,— з надією мовила вона, а тоді глянула на годинник.— Час передзвонювати людям,— зітхнула вона й опустила горнятко, але щойно потягнулася по телефон, як застигла, не донісши пальців до слухавки. За зачиненими дверима коридором розносився співучий чоловічий голос.

— То він! Вінн!

— Тоді я пішла,— сказала Робін і знову схопила свою папку.

— Щасти,— прошепотіла Іззі.

Вийшовши в коридор, Робін побачила Вінна. Той стояв у дверях свого кабінету і, вочевидь, розмовляв з Ааміром, який був усередині. Вінн тримав папку, на якій помаранчевими літерами було написано «Рівне ігрове поле». Почувши кроки Робін, він розвернувся до неї.

— О, добридень,— мовив він зі співучим кардиффским акцентом, відступивши в коридор.

Його погляд пробігся по шиї Робін, упав їй на груди, тоді знов піднявся до її губ і очей. Робін за цим єдиним поглядом усе зрозуміла. Вона багато таких зустрічала в офісах — типів, під чиїм поглядом ураз стаєш незграбною і сором’язливою, які кладуть тобі руку на поперек, коли обходять чи пропускають у двері, які зазирають тобі через плече, буцімто цікавлячись тим, що на моніторі, й коментують твій одяг — а на офісному виході в бар після роботи починають коментувати фігуру. Такі кричать «Жарт!», якщо ти розсердишся, і починають поводитися агресивно, якщо жалієшся на них.

— І де ж ви така нагодилися? — поцікавився Ґерайнт. Прозвучало сально.

— Я — етажерка у дядька Джаспера,— бадьоро всміхнулася Робін.

— У дядька Джаспера?

— Так, у Джаспера Чизвелла,— відповіла Робін, вимовляючи ім’я на манір самих Чизвеллів — «Чизл».— Він — мій хрещений батько. Венеція Галл,— відрекомендувалася вона і простягнула руку.

У Вінна все було якесь амфібієподібне, і навіть рука волога. В житті, вирішила Робін, він менше схожий на гекона і більше — на жабу: з помітним черевом, тоненькими руками і ногами, ріденьким масним волоссям.

— І як же так вийшло, що ви — хрещениця Джаспера?

— О, дядько Джаспер — татів давній друг,— відповіла Робін, яка підготувала цілу історію.

— З армії?

— З земельного управління,— відповіла Робін, тримаючись за вигадану біографію.

— А,— мовив Ґерайнт; а тоді: — Маєте гарне волосся. Справжнє?

— Так,— відповіла Робін.

Його очі знову ковзнули її тілом. Робін вартувало зусилля і далі йому усміхатися. Й нарешті — щоки аж боліли від хихотіння й просторікування — погодившись, що вона його покличе, як знадобиться якась допомога, Робін рушила коридором далі. Вона відчувала його погляд, аж поки не завернула за ріг.

Так само як Страйк, коли відкопав потяг Джиммі Найта до сутяжництва, Робін відчула, що тільки-но дізналася дещо про слабкість Вінна. З її досвіду, чоловіки штибу Ґерайнта на диво легко вірять у те, що жінки сприймають радо їхні безладні сексуальні аванси й навіть відповідають взаємністю. Значну частину своєї кар’єри у сфері тимчасового найму Робін старалася триматися подалі від таких чоловіків — а ті вважали брудні натяки виявом люб’язності. Юність і недосвідченість для них ставали незборимою спокусою.

Наскільки далеко, спитала себе Робін, вона готова піти, щоб дізнатися те, що може скомпрометувати Вінна? Прямуючи до вигаданої мети нескінченними коридорами, щоб просто підтримати ілюзію, ніби несе кудись папери, Робін уявила, як схиляється над його столом, поки незручного Ааміра десь немає. Гі груди на рівні його очей, а сама вона питає поради, хихотить з його брудних жартів...

А тоді уява раптом чкурнула кудись не туди, і нажахана Робін чітко побачила, як Вінн кидається на неї, побачила зблизька його пітне обличчя з роззявленим безгубим ротом, відчула, як він хапає її за руки і притискає їх до боків, як у неї впирається те черево і вчавлює в металеву шафку...