Він постукав по дверях.

— Кінчайте там, люди чекають,— закричав він.

— Може, комусь погано? — припустила Робін.

— Нє, в когось перепих,— відповів Джиммі.

З кімнати Флік вийшов розчарований Диґбі.

— Схоже, що я — знаряддя патріархальних утисків,— оголосив він.

Ніхто не засміявся. Диґбі почухав живіт під футболкою, на якій Робін тепер роздивилася портрет Граучо Маркса, і поплентався до кімнати, де танцювала Флік.

— Ото вже знаряддя,— пробурмотів до Робін Джиммі.— Вчився у вальдорфській школі, ніяк не звикне, що зірочок за старанність більше не дають.

Робін засміялася, але Джиммі — ні. Він затримав погляд на її очах, аж тут двері ванної відчинилися, й визирнула огрядна дівчина з червоним обличчям. За нею Робін роздивилася чоловіка з пелехатою сивою бородою. Він одягав військового кашкета.

— Ларрі, от же ж старий розпусник,— широко усміхнувся Джиммі, а дівчина, вся червона, пробігла повз Робін і зникла в темній кімнаті, як і Диґбі.

— Доброго вечора, Джиммі,— тонно всміхнувся літній троцкіст і собі вийшов з ванної під вітальні вигуки молодиків.

— Іди,— сказав Джиммі до Робін, тримаючи двері й не пускаючи охочих пропхатися першими.

— Дякую,— сказала вона і прослизнула до ванної.

Після сутіні, в якій ховалася решта квартири, голе світло сліпило. У ванній ледве було де стати — Робін ще не бачила такої крихітної душової кабіни, з прозорою брудною занавіскою без половини гачків; у маленькому унітазі з купою мокрого паперу плавав недопалок. В урні поблискував використаний презерватив.

Над раковиною висіло троє дротяних полиць, забитих наполовину використаною косметикою і бозна-чим ще. Напхано було так щільно, що здавалося — торкнешся, і все попадає.

Робін, вражена раптовим здогадом, придивилася до полиць. Вона згадала, як ховала підслухові пристрої в коробці «Тампаксу», поклавшись на бридливе невігластво й відразу, з якими більшість чоловіків ставиться до всього, пов’язаного з менструацією. Її очі швидко пробіглися початими пляшками дешевого шампуню, старим тюбиком очищувача, брудною губкою, дешевими дезодорантами, розпатланими зубними щітками у тріснутому горнятку. Обережно — бо все стояло дуже щільно — Робін витягнула маленьку коробку, де знайшовся тільки один тампон. Уже ставлячи коробку на місце, вона помітила кутик якогось згортка, завинутого в поліетилен і запханого між очищувачем і пляшкою фруктового гелю для душу.

З тремом збудження вона потягнулася до знахідки й обережно видобула білий поліетиленовий згорток з-поміж пляшок, намагаючись нічого не перекинути.

Хтось загупав по дверях.

— Я зара’ лусну! — закричав новий жіночий голос.

— Ще хвильку! — гукнула у відповідь Робін.

У згортку виявилися дві великі прокладки у власній неромантичній обгортці («Для дуже рясних виділень»): такі дівчині важко сховати, особливо в короткій сукні. Робін витягнула прокладки. Перша була абсолютно звичайна. Однак коли Робін зігнула другу, то почула тихий шурхіт чогось щільного. З дедалі сильнішим збудженням Робін покрутила прокладку і побачила, що її надрізали — вочевидь, бритвою. Встромивши пальці у схожий на вату наповнювач, Робін намацала складений аркуш цупкого паперу, витягнула і розгорнула.

Це був такий самий папір для листів, як і той, на якому Кінвара написала свою прощальну записку. Згори аркуша — ім’я

«Чизвелл», під ним — тюдорівська ружа, мов краплина крові. На аркуші надряпано кілька слів і фраз тим самим виразним битим почерком, який Робін так часто бачила у приймальні Чизвелла; одне слово посередині сторінки обведено кілька разів.

Odi et ато, quare idfaciam, fortasse requiris? Nescio, sedfieri sentio et excrucior.

Ледве дихаючи від збудження, Робін дістала мобільний, кілька разів клацнула записку, тоді згорнула її, вклала у прокладку і повернула згорток на його місце на полиці. Спробувала змити воду, але унітаз так забився, що вода в ньому тільки загрозливо піднялася. Недопалок калатався у вирі паперу.

— Вибач,— сказала Робін, відчиняючи двері.— Унітаз забився.

— Та нічо’,— відповіла п’яна й нетерпляча дівчина під дверима,— в раковину посцю.

Вона пропхалася повз Робін і ляснула дверима.

Джиммі так і стояв у коридорі.

— Гадаю, мені час іти,— сказала йому Робін.— Я насправді зайшла дізнатися, чи є вільна кімната, але мене випередили.

— Шкода,— легковажно відповів Джиммі.— Приходь якось на зібрання. Нам не завадить трохи північного духу.

— Ага, мабуть,— відповіла Робін.

— Що «мабуть»?

Це прийшла Флік з пляшкою «Будвайзеру».

— Мабуть, прийде на зібрання,— відповів Джиммі, дістаючи з пачки нову цигарку.— Ти була права, це дівчина серйозна.

Джиммі притягнув Флік до себе, притиснув, поцілував у маківку.

— Вона така,— зі щирою теплотою заусміхалася Флік, обіймаючи Джиммі за пояс.— Приходь на наступне зібрання, Боббі.

— Так, мабуть,— відповіла Боббі Канліфф, донька профспілкового голови, попрощалася, пропхалася геть з коридору, спустилася холодними сходами.

Навіть видовище й запах одного з підлітків у чорному, який рясно блював на тротуарі під центральним входом, не потьмарило тріумфу Робін. Несила чекати! Вона повідомленням відіслала Страйкові фотографію записки Джаспера Чизвелла і помчала на автобусну зупинку.

Страйк заснув на нерозібраному ліжку у своїй квартирі на горищі, повністю одягнений, з незнятим протезом. На грудях у нього лежала картонна папка з матеріалами по справі Чизвелла, яка злегка вібрувала під його хропіння. Страйкові снилося, що рука в руці з Шарлоттою він іде порожнім Чизвелл-гаузом, який вони купили разом. Висока, струнка, прегарна, Шарлотта більше не була вагітна. За нею линув шлейф «Шалімару» і чорного шифону, але спільне щастя потроху розсіювалося серед вогкого холоду обшарпаних кімнат, що ними вони блукали. Звідки прийшло таке необачне, донкіхотське рішення — купити цей пронизаний протягами будинок з облізлими стінами і дротами на стелі?..

Гучне «дз-з» повідомлення рвучко підняло Страйка з цього сну. Якусь мить він усвідомлював, що повернувся до кімнати на горищі й не є ані власником Чизвелл-гаузу, ані коханцем Шарлотти Росс, а тоді намацав телефон (на якому лежав), чекаючи, що повідомлення — від Шарлотти.

Помилився: сонно вдивившись в екран, він побачив ім’я Робін, а була ж перша година ночі. На мить забувши, що Робін ходила на вечірку до Флік, Страйк похапцем сів. Картонна папка зіслизнула з його грудей, аркуші з неї розлетілися по підлозі, а Страйк напружив каламутні очі, вдивляючись, що там йому надіслала Робін.

— Щоб мене навпаки видрюкали.

Не зважаючи на розкидані під ногами папери, він передзвонив.

— Привіт,— тріумфально мовила Робін, а фоном чулися непомильні звуки нічного автобуса в Лондоні: гуркіт і рев мотору, виск гальм, металеве дзеленчання дзвона і, звісно ж, п’яний регіт жіночої компанії.

— Як тобі це в біса вдалося?

— Я — жінка,— відповіла Робін. Страйк майже почув її усмішку.— Я знаю, де ми ховаємо речі, коли хочемо, щоб їх не знайшли. Я гадала, ти вже спиш.

— Де ти — в автобусі? Вилазь і бери таксі. Візьми чек, запишемо на рахунок Чизвеллів.

— Та не треба...

— Роби що кажуть! — повторив Страйк дещо агресивнішим тоном, ніж хотів, бо Робін, звісно, зробила велику справу, але коли рік тому вона лишилася сама на темній вулиці, її порізали ножем.

— Добре, добре, візьму таксі,— погодилася Робін.— Ти читав записку Чизвелла?

— Просто зараз дивлюся на неї,— відповів Страйк і ввімкнув гучний зв’язок, щоб і читати, і говорити з Робін.— Сподіваюся, ти лишила її там, де знайшла?