Цього разу вона не намагалася прикинутися лондонкою. Краще не заводити розмов про школи та місця, які Флік може добре знати.

— ...так, мені треба, щоб ви двоє були тут — весь — час,— сказала власниця; вона наголосила на трьох останніх словах, ударяючи долонею об долоню.— Добре, Бібі...

— ...Боббі...

— ...ага, іди сюди і подивися, як працює каса.

Робін без проблем зрозуміла роботу каси, бо підлітком підробляла у крамниці одягу в Гарроґейті. І дуже добре, що довгі пояснення не знадобилися, бо за десять хвилин по відкриттю почали сходитися покупці. На подив Робін, яку в крамниці нічого не зацікавило взагалі, багато гостей Камдену, здається, вважало подорож сюди неповною без пари п’ютерних сережок, свічки з пентаграмою чи джутової торбинки з-поміж тих, що лежали в кошику біля каси і правили за магічні талісмани.

— Все, мені час іти,— оголосила власниця об одинадцятій; Флік саме обслуговувала високу німкеню, яка ніяк не могла зробити вибір між двома колодами карт таро.— Не забудьте: одна з вас має постійно стежили за товаром, щоб не вкрали нічого. Мій друг Едді за вами нагляне,— додала вона, показуючи на ятку перед крамницею, де торгували старими вінілами.— Кожна маєте по двадцять хвилин на обід, виходите окремо. Пам’ятайте,— зловісно додала вона,— Едді все бачить.

І вона вийшла у вихорі оксамиту й смороду. Німкеня пішла з картами, і Флік з ляскотом зачинила касу; спорожнілою на деякий час крамницею розійшлася луна.

— Старий Едді з’їв ведмедя,— злобно мовила вона.— Йому воно до дупи. Він би її сам обікрав і оком не повів. Корова,— додала Флік, щоб уже точно.

Робін засміялася, і Флік це наче потішило.

— Як звесся? — спитала Робін з виразним йоркширським акцентом.— Вона ж не сказала.

— Флік,— відповіла Флік.— А ти — Боббі, так?

— Та.

Флік дістала з сумки, яку заховала за прилавком, мобільний, зазирнула в нього, вочевидь, не побачила бажаного, тоді знову сховала телефон геть з очей.

— Тобі, мабуть, дуже треба робота? — спитала вона у Робін.

— Що давали, на те й пристала,— відповіла Робін.— Мене вигнали.

— Ого.

— Клятський «Амазон»,— пояснила Робін.

— А, ці гади, що податків не платять,— наче зацікавилася Флік.— А що сталося?

— Не виробила денної норми.

Робін переказала історію, яку прочитала у свіжій статті про умови праці на одному зі складів компанії: як там постійно тиснуть, щоб устигали пакувати і сканувати тисячі товарів за день, ще й наглядачі насідають. Робін говорила, а Флік дивилася то зі співчуттям, то з гнівом.

— Це просто обурливо! — вигукнула вона, коли Робін скінчила.

— Так,— кивнула Робін,— і профспілки жодної нема. Дома в Йоркширі мій тато був у профспілці головою.

— Мабуть, дуже розсердився.

— Він помер,— незворушно відповіла Робін.— Легені. В шахті робив.

— Ох чорт,— сказала Флік.— Співчуваю.

Тепер вона дивилася на Робін з повагою і цікавістю.

— Розумієш, тебе, мабуть, зарахували як поденницю, а не як працівника. Так воно тим гадам і сходить з рук.

— А в чому різниця?

— Менше законних прав,— пояснила Флік.— Ти могла б подати в суд, якщо вони десь недоплатили.

— Не знаю, чи то можна довести,— відповіла Робін.— А звідки ти знаєш такі речі?

— Та типу активістка руху за права трудящих,— знизала плечима Флік. Завагалася.— І мама в мене юристка з питань працевлаштування.

— Ого! — відповіла Робін, дозволивши собі тон ввічливого подиву.

— Так,— відповіла Флік, колупаючи нігті,— але ми посварилися. Я, власне, не спілкуюся з рідними. Вони не люблять мого партнера. І моїх політичних поглядів.

Вона розправила свою футболку з «Гезболлою» і показала Робін.

— А що — вони торі? — спитала Робін.

— Майже,— відповіла Флік.— Їй подобався той обісраний Блер.

Робін відчула, як у кишені сукні з секонд-генду вібрує мобільний.

— Тут десь є нужник?

— Отам,— показала Флік на добре заховані темно-фіолетові двері, на яких теж висіли прикраси.

За фіолетовими дверима Робін виявила крихітну кімнатку з брудним потрісканим вікном. За кухонькою з чайником, кількома пляшками очищувачів і цупкою ганчіркою виднівся сейф. Не було де сісти і навіть стати, бо в кутку облаштували брудний туалет.

Робін замкнулася в кабінці з ДВП, опустила кришку унітаза і сіла почитати довге повідомлення, яке Барклей надіслав і їй, і Страйкові.

Біллі знайшовся. Його забрали з вулиці до лікарні два тижні тому. Гострий психоз, у шпиталі на півночі Лондона, ще не знаю, в якому саме. До вчорашнього дня не називав лікарям своїх родичів. Сьогодні вранці Джиммі подзвонили з соцслужби. Джиммі хоче, щоб я пішов з ним і допоміг переконати Біллі виписатися. Боїться, що Біллі наговорить лікарям зайвого, бо той забагато балакає. Ще Джиммі загубив папірець з іменем Біллі, й аж обсирається з того. Питав, чи я його не бачив. Каже, що написаний від руки, подробиць не повідомляє, не знаю, що там такого важливого. Джиммі гадає, що його вкрала Флік. Вони знову посварилися.

Поки Робін перечитувала повідомлення, прийшла відповідь під Страйка.

Барклею: дізнайся, як пускають до шпиталю, я хочу побачитися з Біллі. Робін: спробуй обшукати сумку Флік.

Робін сердито наклацала відповідь:

Дякую, сама б ніколи не здогадалася.

Вона встала, змила воду і повернулася до крамниці, де компанія вбраних у чорне готів порпалася в товарах, мов ворони на смітнику. Протиснувшись повз Флік, Робін побачила, що її сумка стоїть на полиці під прилавком. Коли компанія нарешті пішла, придбавши ефірні олії та чорні свічки, Флік знову дістала телефон, переглянула його і повернулася до понурого мовчання.

Досвід роботи в офісах, який мала Робін, навчив її: мало що так об’єднує жінок, як відкриття, що вони не самі у своїх проблемах з чоловіками. Діставши телефон, вона побачила нове повідомлення від Страйка:

Тому мені стільки й платять. Голова!

Несамохіть розвеселившись, Робін стримала усмішку і сказала:

— Зовсім за дурепу мене має.

— Що таке?

— Та бойфренд. Так званий,— відповіла Робін, пхаючи телефон назад у кишеню.— Типу не живе зі своєю жінкою. Вгадай, де він був учора вночі? Моя подруга бачила, як він уранці виходить від жінки.

Вона гучно видихнула і всілася на прилавок.

— Ага, а мій любить старших жінок і все таке,— відповіла Флік, колупаючи нігті. Робін, яка пам’ятала, що Джиммі мав на тринадцять років старшу за себе дружину, сподівалася на нові зізнання, та не встигла вона поставити питання, як увійшла нова група молодих жінок, які розмовляли на не відомій Робін мові — щось наче східноєвропейське. Вони зібралися навколо кошика з так званими талісманами.

— Dziekuje ci,— сказала Флік, коли одна з дівчат передавала їй гроші. Компанія засміялася, похвалила її вимову.

— Що ти сказала? — спитала Робін, коли дівчата пішли.— Це російська?

— Польська. Трохи навчилася від прибиральниці, яка працювала в батьків.— Флік схаменулася, ніби бовкнула зайве.— Так, я завжди краще ладнала з прибиральницями, ніж з батьками. Як називати себе соціалісткою, якщо наймаєш прибиральницю? Ніхто не повинен жити в надто великому будинку, треба все поділити, перерозподілити і роздати землю і житло людям, які того потребують.

— Це точно,— погодилася Робін, і Флік ніби зраділа, що Боббі Канліфф, донька покійного екс-шахтаря й голови профспілки в Йоркширі, пробачила їй батьків з неробітничими професіями.

— Хочеш чаю? — спитала вона.

— Та, не відмовлюся,— відповіла Робін.

— Чула про Справжню соціалістичну партію? — спитала Флік, повертаючись до крамниці з двома горнятками.

— Ні,— відповіла Робін.

— Це не звичайна політична партія,— запевнила Флік.— Ми скоріше справжня сила від людей, у дусі протестувальників з Джарроу, так, у дусі справжнього руху трудящих, а не якесь імперіалістичне про-консервативне лайно типу нових лейбористів. Ми не хочемо грати у старі політичні ігри, ми хочемо змінити правила гак, що прості трудящі...