— РАТТЕНБЕРІ, ЦИТЬ!

Собака підкорився і тільки тихо гарчав — винятково на Страйка.

— Торкіль Д’Амері,— прожебонів світлочубий чоловік, підходячи до Страйка з простягнутою рукою. Під блакитними очима він мав глибокі мішки, а лискуче рожеве обличчя мало такий вигляд, ніби він зроду не потребував леза.— Не зважайте на собаку, він просто весь такий грізний.

— Корморан Страйк. А це...

Робін тільки встигла простягнути руку, як з будинку вибігла Кінвара у старих штанях для їзди верхи і в линялій футболці, з розвіяним рудим волоссям.

— Та Господи Боже! Ви що, нічого не знаєте про коней? — заверещала вона на Робін і Страйка.— Нащо ви так швидко їхали?

— Не потикайся туди без шолома, Кінваро! — гукнув до неї Торкіль, але Кінвара помчала геть, ніби не чуючи.— Ви не винні,— запевнив він Страйка і Робін, закотивши очі.— Треба мчати швидко, бо загрузнеш у вибоїні, ха-ха. Ну, ходімо... а ось і Іззі.

З будинку вийшла Іззі в темно-синій сукні-сорочці та з сапфіровим хрестом на шиї. На подив Робін, вона обійняла Страйка, ніби він був давнім другом і прийшов висловити співчуття.

— Привіт, Іззі,— мовив той і відступив на півкроку, виплутуючись із її обіймів.— Ти, звісно, знайома з Робін.

— О так, і треба звикнути тепер називати тебе «Робін»,— відповіла Іззі, усміхаючись і цілуючи Робін в обидві щоки.— Вибач, якщо я забудуся і назву тебе Венецією... точно назву, бо досі думаю про тебе саме так. Чули про Віннів? — спитала вона на тому самому диханні.

Страйк і Робін кивнули.

— Жахливий, жахливий чоловік,— сказала Іззі.— Я така рада, що Делла його позбулася. Хай там що, заходьте... а де Кінвара? — спитала вона у свого зятя, заводячи всіх у будинок, похмурий після ясного дня.

— Та чортові коні знов подуріли,— відповів Торкіль, перекрикуючи гавкіт норфолкського тер’єра.— Фу, Раттербері, відчепися, лишишся надворі.

Він ляснув дверима просто перед тер’єром, який почав скавчати і шкребтися. Лабрадор тихенько чалапав слідом за Іззі, яка провела гостей темним коридором з широкими кам’яними сходами до вітальні справа.

Довгі вікна виходили на крикетне поле і ліс. Коли увійшли, за вікнами з дикими зойками пробігла високою травою трійця білявих дітлахів і зникла з очей. Нічого сучасного у їхній зовнішності не було. З такими зачісками і в такому одязі вони могли легко вийти просто з сорокових років.

— Це дітки Торкіля і Фіззі,— з теплотою сказала Іззі.

— Провину визнаю,— гордовито мовив Торкіль.— Дружина нагорі, піду покличу.

Робін відвернулася від вікна і відчула потужний п’янкий запах, що несвідомо навіяв їй відчуття напруги. На столі за диваном стояв букет лілей. Вони були одного кольору з вицвілими шторами — колись червоногарячими, а тепер блідо-рожевими, й подертими шпалерами на стінах, де двійко темніших багряних плям показувало, де раніше висіли картини. Все було пошарпане, зношене. Над коминком висіла одна з останніх картин: у загородці ряба біло-брунатна кобила торкалася сніжно-білого лошати, що скрутилося на сіні.

Під цією картиною так тихо, що його не одразу й помітили, стояв Рафаель. Розвернувшись спиною до порожнього вогнища, він заклав руки в кишені джинсів і ще більше нагадував італійця в цій дуже англійській кімнаті з вицвілими гобеленовими подушками, купкою садівничих книжок на столику і надтріснутими лампами у стилі шинуазрі.

— Привіт, Рафе,— сказала Робін.

— Добридень, Робін,— без усмішки відповів він.

— Це Корморан Страйк, Рафе,— мовила Іззі. Рафаель не зрушив з місця, тож Страйк сам підійшов потиснути руки. Рафаель зробив це неохоче й одразу знову сховав долоні у кишенях.

— Так, отож, ми з Фізз саме говорили про Вінна,— сказала Іззі, яку, здавалося, вельми стривожила новина про розлучення.— Ми дуже сподіваємося, що він триматиме язика за зубами, бо татка більше немає, і тепер він може верзти про татка будь-що, і нічого йому за те не буде, так?

— У тебе є дещо на Вінна, якщо він на таке зважиться,— нагадав їй Страйк.

Іззі глянула на нього з теплотою і вдячністю.

— Звісно, твоя правда, і ми б того не мали, якби не ти... і не Венеція, тобто Робін,— додала вона, ніби спам’ятавшись.

— Торксе, я внизу! — гаркнув жіночий голос, і до кімнати з повною тацею увійшла жінка, в якій непомильно можна було впізнати сестру Іззі. Вона була старша, з купою ластовиння, висушена сонцем і вітром, а в білявому волоссі майнуло срібло. На ній була смугаста сорочка, точно як у її чоловіка, до якої жінка додала перли.— ТОРКСЕ! — заволала вона у стелю так, що Робін аж підскочила.— Я ТУТ, УНИЗУ!

Вона з ляскотом опустила тацю на вишитий пуф, що стояв перед Рафом і коминком.

— Привіт, я — Фіззі. А де Кінвара?

— Метушиться коло коней,— відповіла Іззі, обходячи диван і сідаючи.— Гадаю, просто привід не бути тут. Сідайте де бачите, ви двоє.

Страйк і Робін опустилися на двійко продавлених крісел, що стояли поруч, під кутом до дивана. Пружини в них, здавалося, зносилися десятки років тому. Робін відчувала на собі очі Рафаеля.

— Іззі мені казала, ви знайомі з Шарлі Кемпбелл,— мовила до Страйка Фіззі, наливаючи всім чай.

— Саме так,— відповів Страйк.

— Щасливчик,— сказав Торкіль, який щойно зайшов до кімнати.

Страйк ніби не почув.

— А ви не знайомі з Джонті Пітерсом? — провадила Фіззі.— То друг Кемпбеллів. Він наче десь із поліції... фу, Баджере, це не для тебе... Торксе, ким там працює Джонті Пітерс?

— Мировим суддею,— підказав Торкіль.

— А, точно,— кивнула Фіззі,— магістрат. Ти знайомий з Джонті, Корморане?

— Ні,— відповів Страйк,— боюся, що ні.

— Він був одружений з цією, як її, така мила, Аннабель. Стільки робила для «Врятуймо дітей», отримала того року Орден Британської Імперії за це. О, а якщо ти знаєш Кемпбеллів, ти знаєш Рорі Мокріффа?

— Сумніваюся,— терпляче відповів Страйк, не знаючи, що б сказала Фіззі, якби він розповів, що Кемпбелли тримали його від друзів і рідних якнайдалі. Хоч, може, її навіть це не зачепить: о, а тоді ти міг зустрічати Безіла Пламлі? Вони його не терпіли, так, то буйний алкоголік, але його дружина підкорила Кіліманджаро заради Фонду собак...

Торкіль відштовхнув лабрадора від печива, і той поплентався в куток, де ліг подрімати. Фіззі сіла на диван між своїм чоловіком та Іззі.

— Не знаю, чи Кінвара планує повернутися,— мовила Іззі.— Мабуть, варто починати.

Страйк спитав, чи хтось із членів родини знає, як просувається поліційне розслідування. Запала крихітна пауза, під час якої долинули далекі крики дітей із зарослої луки.

— Більше, ніж я тобі розповіла, ми й не знаємо,— мовила Іззі,— але нам здається... так? — звернулася вона до решти членів родини,— що поліція вважає це самогубством. З іншого боку, вони явно відчувають необхідність ретельного розслідування...

— Це через те, ким він був, Ізз,— перебив Торкіль.— Міністр Корони, зрозуміло, що розслідуватимуть краще, ніж якогось хлопа з вулиці. Ти маєш знати, Корморане,— похмуро мовив він, важко посовавшись на дивані,— даруйте, дівчата, але я скажу... я особисто вважаю, що то було самогубство. Я розумію, так, розумію, що таку думку важко витримати, і не думайте, що я радий про це говорити! — запевнив він Страйка.— Якщо дівчатам так спокійніше, то хай буде. Але, ем, чоловічий контингент родини — га, Рафе? — гадає, що це усього-на-всього мій тесть не витримав. Так буває. Не при собі, точно. Га, Рафе? — перепитав Торкіль.

Рафаелеві встановлена ієрархія не сподобалася. Ігноруючи свого шваґра, він прямо звернувся до Страйка.

— Останні кілька тижнів мій батько поводився дивно. Я тоді не розумів, у чому справа. Ніхто мені не казав, що його шант...

— Не будемо про це,— хутко втрутився Торкіль.— Ми ж домовилися. Рішення родини.

Іззі стривожено заговорила:

— Корморане, я знаю, ти хочеш знати, чим саме шантажували татка...

— Джаспер не порушив закону,— твердо сказав Торкіль,— і по тому. Упевнений, ви не розпатякаєте,— мовив він до Страйка,— але такі речі виходять назовні, от завжди виходять. Ми не хочемо, щоб на нас знову напосілися газети. Ми ж домовилися, так? — спитав він у дружини.