– Тату, дайте попробувати... Ой, здорово, як кулемет... Тра-та-та...

І раптом:

– А на, нa... Ти що, шибенику, не бачиш, що там шуба висить? Куди ж по вішалці пульверизатором?.. А в тебе розум є? – Це вже

до вac.– Куди ти дивишся?

Пилососом першого дня залюбки фарбують усі.. Кожний із членів сім'ї не може дочекатися своєї черги.. Наступного дня:

– Може, трохи пофарбуєш? – благаєте ви дружину.

– Мені ніколи. Я готую обід...

– Так, може, ти, синку, га-а? Пилосос, як кулемет, тра-та-та!

– Тату, мені щось не хочеться – фарбуйте самі.

– Так, може, майстра викликати? З бюро добрих послуг? У мене на очах фарба, здається, роговиці вже виїла. Цей оксоль, як ацетон...

А ще через тиждень приходить майстер...

– М-да-а! Хто це вам так фарбував? – роздягаючись, цікавиться він.. Ви хитруєте і в свою чергу питаєте:

– А що?

– Руки треба таким майстрам відбивати. Руки. Зрозуміли?.. Хіба ж це робота? Це халтура... Цікаво, скільки він за це взяв?

Ви називаєте приблизну суму, яку витратили на фарбу...

– Це ще по-божому, але совісті ні на грам, – каже майстер i раптом з усього розмаху запускає в стіну, як кинджал, гострий металевий предмет (як він називається, ви ще не знаєте). У вас серце обливається кров'ю, в очах робиться темно.

– А по цьому не можна? – несміливо благаєте ви. – Так, щоб не обдирати. Тут три шари кращих олійних фарб...

– Так це ви фарбували самі? – здогадується майстер. – Що ж, для першого разу непогано.

– Що ви кажете? – радієте ви, не приховуючи своїх почуттів.

– Навіть чудово. Чим ви фарбу розводили?

– На оліфі...

– Те-е! Треба було на оксолі, – авторитетно заявляє він і вдруге всаджує гострий предмет у стіну, ніби вам у серце... Ви бліднете й заплющуєте очі.

– Хазяїне, не хвилюйтесь, – каже майстер, – Я все життя працюю на стінах. Буде, як у кращих будинках Філадельфії.

– Гаразд, – погоджуєтесь ви, хоч у Філадельфії ніколи й не були. Майстер там, до речі, теж не був. Але яке це має відношення до того, як пофарбувати коридор?

Мемуари писати дуже важко. Навіть важче, ніж одному редакторові видавництва написати всі анотації до тематичного плану.

Чому ж так важко писати мемуари? По-перше, мемуари, як правило, пишуться тоді, як той чи ті, про кого ви збираєтесь писати, неодмінно помруть, а ви маєте дізнатися, чи визнали їх після смерті за видатних і ввели до УРЕ. Якщо так, то вважайте, що один шанс із десяти на вашому боці.

По-друге, повинні померти всі ваші ровесники, або, як ще їх називають, сучасники поета (полководця, художника, композитора тощо). Інакше сучасники почнуть звинувачувати вас у недостовірності чи перекручуванні викладених вами фактів.

По-третє, треба вмудритися прожити вік свій так, щоб пережити навіть геніїв. А це, судячи по кількості мемуарних книг, удається не кожному. Тепер ви зрозуміли, чому так мало в нас мемуарної літератури й чому так важко писати її?

Хто ж пише мемуари? Мемуари пишуть різні люди: політики, полководці, видатні діячі культури, актори, композитори, художники і гумористи.

Як же пишуться мемуари? Ну, перш за все, маючи відповідні для мемуаристики роки, вам необхідно мати ще й папір і хоча б харківську авторучку «Золоте перо». Бо, як відомо, мемуари, на відміну від гетьманських універсалів, пишуться не на пергаменті і не гусячим пером.

З чого ж починати мемуари? Безперечно, з опису першої (цілком випадкової) зустрічі з поетом, скажімо, С. чи з гумористом, скажімо, В. Але ні в якому разі не з того, що ви вже при житті поета записували його жарти в ресторані «Еней».

Пишіть, що вперше ви з ним зустрілися в більярдній. Якщо це літератор – то, звичайно, в Будинку літераторів, якщо художник – то в Будинку художників, якщо композитор – то у видавництві «Музична Україна».

Для кого пишуться мемуари? Звичайно, було б наївно думати, що всі сили кинуто лише на те, щоб віддати данину поету С. чи гумористу В. Мемуари переважно пишуться для самого себе, а якщо з ними уважніше познайомитися, то, як закон, і про себе.

Як описувати головного героя? Дуже просто. Чим простіше, тим краще. Приблизно отак: «Ніколи не міг подумати, що цей, на перший погляд, невеличкий на зріст чоловічок і є поет С. Я його уявляв кремезним, широкоплечим велетнем…» Або: «Дотепи з нього так і сипались. Я дивився на нього й боявся, що він ось-ось захлинеться. Але ні. Дотепи били з нього, як б'ють струмені фонтана в парку біля університету імені Т. Г. Шевченка».

Як ви познайомилися з головним героєм? Цього ви точно не повинні пригадувати. Пишіть краще отак: «Уже нині й не пригадую, де ми з ним уперше познайомились. Чи це трапилось у фешенебельно-провінційному готелі "Жорж" чи в Одеських катакомбах, де ми були на екскурсії. Пам'ятаю одне: він мене впізнав одразу. Ніколи не думав, що він отак просто, як звичайний смертний, підійде до мене, покладе свою руку на моє плече й скаже: "Так оце ви такий, Юро!"» Це якщо вас, автора мемуарів, звуть Юркою. А якщо вас звуть Васею, то звучатиме трохи інакше: «Так оце ви такий, Васю. Ніколи не думав, – оглядаючи мене з ніг до голови, сказав він, – що ви отак пишете. Гарно пишете. Читав. Так і тримати».

Що писати далі? Далі потрібно зробити невеличкий екскурс у поетове дитинство. Бо поет, як відомо, ще з колиски мріяв стати моряком. «Якось він утік із дому в Одесу й незабаром влаштувався на теплоході "Іван Франко" (нині – "Леся Українка") звичайним юнгою. Уже пізніше, десь через рік, під час нашої зустрічі, він про це розповідав мені особисто. І тоді я уявив собі, – пишете ви, – обірваного хлопчика-селюка, який без шматка хліба в кишені бреде таврійськими степами у великий і загадковий світ – Одесу».

Чи відіграли ви якусь роль у житті героя? Безперечно. Саме дякуючи вам і з'явилась на світ його геніальна поема… Але давайте все по порядку. Ви ж, звичайно, добре пам'ятаєте, як у скрутний для поета час йому захотілося назавжди кинути перо і влаштуватись працювати на таксі. Та ви (не хто інший, а саме ви) не дозволили йому так вчинити. Вчасно підтримали його, навіть підказали сюжет для його безсмертної поеми «Весна не жде». Щоправда, дружина поета в своїх спогадах чомусь запевняє, що згаданий твір з'явився на світ дякуючи їй, а не вам. Але чи варто на це звертати увагу? Хіба ми не знаємо жінок? Вони глибоко переконані, що все створено в ім'я них або дякуючи їм.

Чи варто писати про його творчість? Обов'язково. Почніть приблизно так: «Пам'ятаю, він щось писав. Що саме – я вже не пригадую, але знаю, що писав. Саме тоді почав уже писати і я. На той час у мене було чи то три чи то п'ять романів. Якось сиджу, коли чую – хтось стукає у шибку. Я до вікна. Дивлюсь – він.

– Що, – питаю, – тебе принесло так пізно?

– Гумореску, – відповідає, – написав. Ту саму, до якої ти мені підказав сюжет. Хочеш послухати?

Я його вислухав, зробив кілька слушних зауважень, і гумореска після цього стала популярною. Нею буквально зачитувались усі: від студентів-заочників до футболістів-любителів. Професіоналів у нас тоді ще не було.

Ця гумореска мені добре запам'яталася. Забув, щоправда, її назву, але добре пригадую, що читали її на всіх вечорах, де читався уривок і з моєї повісті "Життя під сонцем"».

Як викласти розділ про дивацтво гумориста? Як відомо, всі великі люди – диваки. Гуморист В. не був винятком. «Гуморист, треба сказати, він був досить цікавий. Талант щедрий. Особливо любили його друзі. Пригадую, з першого свого гонорару він одному із нас позичив 10 карбованців, другому – 20, третьому – 30, четвертому – 40, п'ятому – карбованець тридцять дві, шостому… Ні, шоста була вона – поетеса Леся К… Лесю він посадив на таксі, а гроші дав не їй, а таксисту. То були останні 5 карбованців, і гуморист В. попросив водія авто, щоб той відвіз Лесю додому. А сам позичив у мене до наступного гонорару три копійки на трамвай, але пішов пішки, бо трамваї уже не ходили.