– Бери голубу...
Ви берете дві кілограмові баночки голубої олійної. І, як поет у хвилини натхнення, стаєте до роботи.
Як відбувається процес фарбування? Перш за все потрібно відкупорити банку. Ні в якому разі не пробивати дірку долотом чи шампуром (якщо такий є), а тим паче... шлямбуром, яким довбають стіни. Ні долотом, ні шампуром, ні шлямбуром дірку в банці, наповненій олійною фарбою, ви не проб'єте. Пробуйте витягти пробку. Не виходить? А ви постарайтеся...
Робити це слід невеликим ломиком або обценьками. Коли й це вам не вдасться, не нервуйте, не бийте банку молотком, праскою, колінчастою трубою від умивальника і не кидайте нею об підлогу.
По-перше, цим ви можете викликати незадоволення у сусідів, що мешкають поверхом нижче, по-друге, банка несподівано для вас може відкупоритися, але зовсім не в тому місці, де б ви хотіли...
Тому найкраще і найпростіше банку відкупорити.. ключем для консервів. Тим самим, яким ви з такою насолодою відкупорюєте шпроти, сайру, горбушу, сардини, курячий паштет, свинячу тушонку чи сніданок для туриста.
Після цього ви берете пензель і наносите перші мазки на стіну, а водночас по декілька блакитних плям на доріжку, на неприбране взуття і не покриті нічим холодильник та телефон.
– Боже! Де ти взявся на мою голову, – сплескує руками об клейончатий фартух дружина. – Хто ж коридор фарбує олійною фарбою аж під самісіньку стелю? Та й спочатку треба ж було прибрати. Все повиносити. Застелити старими газетами, а тоді фарбувати. А чим ти фарбуєш?
– Пензлем! – несміливо кажете ви. – Синовим пензлем... Ми на цьому зекономимо багато фарби.
– Цим пензлем тільки брови підводити. Ти ним працюватимеш до нового пришестя...
Що таке «пришестя», ви не знаєте і з словами «багато ти розумієш... якщо така грамотна, фарбуй сама» неохоче плентаєтесь до крамниці. Берете квача, потім повертаєтесь і купуєте ще одного. Для дружини... Хай не буде така розумна!
– A де оліфа? – питає вона.
– Яка оліфа? – дивуєтесь ви.
– Оліфа, на якій розводять фарбу...
– Жінко, в тебе вища освіта за плечима. Ти читати вмієш? – Ви підносите їй до очей банку i цитуєте: – «Фарба олійна, голуба. Готова для вживання». Зрозуміла? «Готова для вживання»... Тільки вмокай і ляпай. До речі, я й тобі квача купив... Роздягайсь, одягайся у старе і ставай поруч – швидше буде...
– Боюся, що нічого не буде, – каже жінка, намащуючи стіни донизу.
– А це чому? – цікавитесь ви, розмазуючи фарбу по обидва боки від себе.
– Тому, що це не так робиться... Спочатку треба було прооліфити, а тоді вже фарбувати... Ти бачиш, як стіна вбирає цю фарбу. Як мочалка воду...
– Тільки давай без порівнянь, – сердитесь ви... У цей час із школи прибігає ваш шибеник і з криком «ура» перекидає бляшанку з фарбою і кричить: «Я теж хочу фарбувати!»
Ваші нерви не витримують, ви кидаєте об підлогу квача, але відразу догадуєтесь, що це непедагогічно (син же дивиться), злазите зі стільця, витираєте руки і тицяєте синові щітку:
– На, синку, фарбуй!
– І хто це взимку фарбує? – доноситься до вас сусідів голос. Ви хряскаєте дверима й... до телефону...
– Слухай, – звертаєтесь до товариша, – ти недавно робив ремонт, не підкажеш, як пофарбувати коридор?
У відповідь чуєте, що він його фарбував не сам, а йому робив ремонт майстер, але, здається, він спочатку миловарив, розводив клей.
– А коли ти цього не зробив, то хоч прооліф, – радить приятель, і вам на душі раптом стає тоскно, тоскно...
«Прооліф». Що ж прооліф, коли я вже проляпав пів коридору?
– Де ти там? – гукає дружина. – Забери в нього щітку. Подивися, що він наробив? Боже, та швидше... Так недовго й осліпнути.
Швидше, кажу, бо фарба очі виїсть...
Ви влітаєте до коридору, хапаєте обляпаного фарбою з голови до ніг синка й мчите з ним до ванної...
– Як же це ти, сину? – почуваючи свою вину, лагідно запитуєте ви.
– Вона на мене, тату, згори впала.
– Хто «вона»?
– Банка з фарбою...
Ви щось хочете сказати, але в цей час настирливий дзвінок розлягається у коридорі...
Ви йдете, відчиняєте. На порозі ваш знайомий сусід-консультант...
– Тьфі-ю! – крізь зуби тьфікає він і питає: – А чого це ви ceред зими заходилися коридор малювати?..
– Так вийшло, – ледь стримуючи лють у собі, відповідаєте і цим самим даєте зрозуміти, що на цю тему можна розмову й припинити. – Ти краще порадь, як тепер із цієї халепи видряпатись?
– Треба негайно або прооліфити, або ще раз пройтися цією ж фарбою, і все буде в нормі, – радить сусід і щезає по той бік дверей...
У вихідний день, докупивши до тих двох банок фарби, яких не вистачило й на одну стіну, ще сім та величезну банку оліфи, ви стаєте фарбувати увесь коридор. Мазок лягає за мазком, але стіна ту фарбу з'їдає, і вона має такий вигляд, ніби ніякої оліфи у тій фарбі й не ночувало...
– Треба прооліфити, – нарешті погоджуєтеся ви і починаєте відкупорювати оліфу вищезгаданим методом...
– Приємний запах! – зітхаєте полегшено ви. – А фарба очі їсть...
Оліфиться швидко. Місцями стіни стають чогось зелені (до голубої фарби була жовта), місцями – сині.
– М-да-а! – ставши убік, прицмокуєте ви. – Може, майстра викликати?..
На один коридор майстер не погоджується. Так йому невигідно. Каже, давайте на всю квартиру...
– Він що?.. – сердитесь ви. – Серед зими робити ремонт? А де ми будемо жити?.. Дитина? І так від цих хімікатів можна вчадіти.
– А може, водоемульсійною спробувати, – пропонує ваша половина.
– А що це за фарба?
– Майстер казав, що розводиться на воді й швидко сохне. До одягу не береться...
– А як врятувати коридор, він не казав тобі?
– Сріблянкою. Як висохне ось ця, радив пройтися сріблянкою... А тоді вже фарбувати.
Минає тиждень, другий, третій. Коридор недофарбований стоїть.
До вас приходять друзі, знайомі.
– Хто це тобі фарбував?
– Я, – з гордістю кажете ви. – Ну, як?
Товариші деякий час на вас пильно дивляться, намагаються помітити щось у куточках ваших очей, а тоді запитують:
– А чого ж він у тебе вийшов такий різнокольоровий: там зелене, там синє, тут якесь матове...
– Розумієш, тут я клав фарбу на фарбу. Тут оліфу на фарбу, а там фарбу на оліфу.. Тепер радять кольором слонової кістки пройтись. У тебе випадково нема?
– Треба подивитися, – каже приятель.
Ви тим часом ходите на роботу, їздите у відрядження, а коридор із голови не виходить. Де б ви не були, чи в своєму місті, чи в чужому, а вас, як злочинця до місця злочину, тягне до господарчих магазинів. Ви ходите по крамницях, але найбільше простоюєте тільки в одному відділі – фарб і розчинників. Ви несміливо підходите до прилавка, зупиняєтесь і читаєте: «Фарба для стін, для підлоги», «Емульсійна по дереву», «Емульсійна по металу», жовта, салатова, слонова кістка, голуба, оранжева, синя, олійна, водоемульсійна, помаранчева... Боже, яких тільки фарб на світі нема! А яку ж вам вибрати? Не йти ж з порожніми руками із магазину, й ви берете баночку: чи то оліфи, чи то оксоля.
«У господарстві знадобиться», – заспокоюєте себе.
– Що ти привіз?
– Оксоль! За дві хвилини висихає... Будемо перефарбовувати... У колір слонової кістки.. Я вчора купив... П'ять банок. Там, під ліжком, бачила?
– Для чого? Фартушняк он піввідра приніс фарби, а Ципенюк семикілограмову банку білила... А ти оксоль?
... Увечері ви беретесь за пилосос, довго приладнуєте пульверизатор. Нарешті вмикаєте і чуєте знайоме:
– Боже! A ще мені дорікає вищою освітою... Вимкни негайно...
– Не йде, – авторитетно заявляєте ви. – Фарба густа. А може, пульверизатор забився? Де інструкція від пилососа?
– Для чого тобі інструкція? Ти ж не в ту дірку трубку вкрутив... Вона ж фарбу всмоктує, а не видуває...
Нарешті пульверизатор бризнув.
– Не клади плямами, – гукає вам дружина із кухні.
