– Він тебе забере з собою, – таємниче повідомляєте ви.

Дитина підносить кулачки до очей.

– Кине в мішок, – провадите ви.

Дитина починає кулачками терти очі.

– Мішок зав'яже дротом, прив'яже камінь і викине в море.

Дитина заходиться плачем.

– Перестань, бо якщо тебе акули не з'їдять, то цей дядя сам тебе з'їсть.

Дитина ридма ридає.

– Цей дядя всіх таких плаксивих діток їсть. Бачиш, дядя приготувався до стрибка. Подивись, які в дяді руки.

Дядя ніяковіє, намагається осміхнутися.

– Бачиш, які в дяді зуби? Оцими зубами він робить з дітками гам-гам…

Дядя затуляє рота й кидає на вас погляд, сповнений страждань.

– А подивись, які в дяді очі! Вночі вони в нього світяться, як у сича.

Дядя підводиться.

– От бачиш, дядя вже йде. Ану перестань негайно!

Дядя щось намагається сказати.

– Чуєш, дядя гарчить, як вовк. Зараз дядя буде тебе їсти.

Дядя раптом повертається і біжить.

– От бачиш, дядя злякався. Дядю злякала твоя мама. Твоя мама сміливіша за дядю. Я тебе не дам йому з'їсти…

Цих прикладів, гадаю, достатньо. Всі вони впливають на душу дитини не слабкіше, якщо не сильніше, ніж батьків очкур (це в селі) чи імпортний пасок від ковбойських джинсів (це в місті).

Одне погано – міські дяді та міліціонери наступного дня оббігають вас десятою дорогою, а ваша дитина, помітивши цей маневр, починає так верещати, що дивишся на неї, слухаєш і думаєш:

– З оцього якщо не виросте новий режисер для Вінницького муздрамтеатру, то футбольний коментатор для Українського радіо – неодмінно!

P.S. Якщо вищезгадані професії вас не задовольняють і ви хочете, щоб ваша дитина в майбутньому стала Кондратюком чи Корольовим, Данилом Заболотним чи Лесею Українкою, Іваном Козловським чи Марком Вовчком, Остроградським чи Амбодиком-Максимовичем, то в цьому разі раджу негайно переїхати до села. Бо генії, як сказав поет, народжуються в селі, а помирають у Парижі. Цю ж думку підтверджує більшість книг, які виходять у серіях «Жизнь замечательных людей» та «Життя славетних». Там, до речі, докладно описано, як із дитини виростав той чи інший геній і що на нього найбільше впливало.

Вважатиму неповноцінною свою книгу, якщо бодай хоч коротко не зупинюсь на походженні наших прізвищ. Подавати пораду, як підібрати ім'я, й зовсім не сказати, як дізнатись про походження свого прізвища, – значить обікрасти читача, не задовольнити його допитливої душі. Тим паче, що прізвища хвилюють нас інколи більше, ніж імена. Бо як не як, імена нам дають, як ми вже знаємо, сусіди, родичі, знайомі, рідше батьки, а ще рідше діди чи прабаби. То вже прізвища, якось так повелось, дістаються не від знайомих, а саме від батьків, дідів чи навіть від прапрадідів. І спробуй тепер після стількох епох і воєн встановити, чи у вас таке ж прізвище, як було в прапрадіда, а чи дійшло до наших днів у іншому вигляді, а може, й змінилось за вимогами часу чи самого власника того прізвища. Бо тепер, скажімо, кожне змінює своє прізвище, як йому заманеться, і часто на шкоду собі.

Тому я раджу: перед тим, як збираєтеся змінити своє прізвище, подумайте, чи не міняєте шило на швайку. Можливо, ви й досі не догадуєтесь, яке благородне походження має ваше прізвище. Щоб ви впевнились, що це справді так, то пропоную вам кілька прикладів, за допомогою яких ви зможете визначити генезис свого прізвища і пересвідчитесь, що воно у вас не таке вже звичайне, як на перший погляд здається.

Приклад перший. Ваше справжнє прізвище, як твердить батько чи мати, – Мирон Деко. А якщо його прочитати навпаки, та ще написати разом, то виходить, що ви ніякий не Мирон, а ДЕКОМИРОН. Отже, ваші далекі предки, це, безсумнівно, італійці – сучасники Джованні Боккаччо (Boccaccio), Мікеланджело і Тіціана.

То питається, чи варто міняти таке прізвище?

Приклад другий. Ви Антон Канава. Три «а» в одному прізвищі, звичайно, забагато, як замало одного «о» в імені. Що ж слід робити? Перше «а» в прізвищі заміняєте на «о» разом із наголосом. Тепер прізвище вимовляється Конава. Відчуваєте – зовсім інший нюанс! А до імені Антон додаєте «іо». Правда, цього вашого поривання часто не розуміють формалісти із загсу. Але якби не вони, бюрократи, ви, мабуть, і не догадались, яке б мали пікантне прізвище: Антоніо Конава – наче тезко видатного італійського скульптора – представника класицизму – Антоніо Канова (1757-1822 роки).

Приклад третій. Прізвище змінюється за допомогою додавання, точніше, дописування. Це можна зробити без чиновника із загсу чи секретаря сільради. Головне підібрати відповідне чорнило. Якщо у вашому паспорті стоїть Мазач чи Кирпач, вважайте, що до італійця вам – дві літери. Дописуйте «чо». Не «чао», а саме: «ч» і «о», й носіть собі на радість, а іншим на втіху: «Мазаччо» чи «Кирпаччо». Якщо у вас прізвище Пізан, то робіть «Пізанно».

Приклад четвертий. Про прізвища, усне звучання яких має особливу вагу. Такі прізвища в основному не пишуться, а вимовляються. Пояснюю. У вас прізвище – Мина Квасоля. Маючи таке ім'я та й прізвище, ви чомусь проклинаєте своїх батьків (а вони той день, коли ви народилися), ненавидите себе, своїх родичів і того Діда, що вмудрився під час російсько-японської війни стати повним георгіївським кавалером. Саме на честь діда Мини вас і нарекли цим страшним (для вас) дореволюційним іменем. Ви нині повинні через це страждати, згадувати батька й матір, а заодно й діда – георгіївського кавалера, словами, які навіть у порадах писати заборонено. А тим часом чините ви так даремно, бо, мабуть, і не здогадуєтесь, що такому співзвуччю між іменем та прізвищем може позаздрити артист із капели гітаристів чи клоун столичного цирку. Лише вслухайтесь у своє прізвище. Вимовте його ніжно й з любов'ю, особливо в присутності інтелектуала чи науковця. Не встигнете й рота затулити, як він підбіжить до вас і запитає:

– Скажіть, ви випадково не родич італійського скульптора Міно Фазолі?..

Ви раптово ніяковієте. Бо, між нами кажучи, ви, безперечно, родич, але далекий. Прізвище дуже трансформувалось.

– Я це одразу помітив, – запевнить вас інтелектуал. – Бачите, я саме працюю над темою «Італійське Відродження й Україна». Досліджую зв'язки, торгові відносини. Особливо акцентую увагу на сфері впливу України на Італію. Ваше прізвище мені запам'яталося.

Якщо після цього поцікавиться, чи у вас дома випадково немає чогось такого (ну, скажімо, кардинальської мантії чи весла від гондоли), одразу не відповідайте. Вдайте, що вам трохи ніяково й навіть неприємно. Бо товариш, уперше у вашому житті, так точно, безпомилково (от що значить освічена людина!) розгадав справжнє походження вашого прізвища, хоч як ви й маскувалися! Після цього скажіть: «Треба подумати», – і негайно мчіть в «академку», дізнайтесь хоч, хто такий отой Міно Фазолі, коли він жив і чим займався.

Носій прізвища Пиколом – прямий нащадок папи римського Пія II. Справжнє прізвище обох – Пикколоміні. Але це так, між іншим.

Переднє слово. Як не дивно, з французами у нас справи гірші, ніж з італійцями. Французи є. А от прізвищ значно менше, ніж скажімо, італійських, німецьких чи турецьких. Це, певне, пояснюється в першу чергу тим, що Франція з нами не межує, хоч зв'язки у нас давні, починаючи від Анни Ярослава Мудрого і кінчаючи Борею Штаньком із Томашполя, який торік їздив у Париж по туристській путівці…