Мовчанка.

– Та нічого, – заспокійливо. Це вже ви. – Там візьмемо.

– А матраци взяли?

– Нічого… Підстелимо сіна…

Приїхали в Борову. Перш за все треба вибрати, де стати. Хоч тут і Харківська, і Луганська, й частина Ростовської області, але стати ще є де.

– Ти побачиш, що коїтиметься в суботу й у неділю, – каже Ігор Костянтинович. – Ви хоч швидше місце шукайте.

Місце слід шукати далі від людей. Чим менше людей, тим цікавіше, тим приємніше. Місце шукають «дівчата». В дикунів, як казав поет, усі «возрасты» – «дівчата». Тут вам уже ніяких жінок, Марусь, мам. Тут тільки «дівчата».

«Дівчата» шукають місце, ви розбираєте намети, вирізаєте «колушки». Нарешті «дівчата» місце знайшли.

– Так оце таке місце? – цікавитесь. – Та ви що?.. Над самою дорогою? Вся пилюка від транспорту буде в наметах.

– Так, може, оце?! – уже менш сміливо пропонують «дівчата».

– Та ви що?.. Тут так пектиме, що вдень у наметі не всидиш і не влежиш. У тінь, у тінь треба.

– Так, може, отут?!

– А вночі? Ви знаєте, що робитиметься вночі? Бризки з озера прямо в намет залітатимуть. А якщо шторм?

– На Боровій шторм?.. Ти щось…

– А ти? Хіба ти забула – Сергій Іларіонович розповідав, який штормяга минулого літа на Боровій розігрався… Дев'ять балів…

– Так це ж вони були в Прибалтиці…

– Ну, добре. Багато не балакай… Краще місце шукай, он вечоріє, а ми ще намет не поставили…

Місце вибирає Ігор Костянтинович – досвідчений дикун. Знайшов. Кращого місця на всій Боровій, як запевняє він, не знайдеш.

– Минулого року стояли…

– Ти хоч не бренькай, – це вже жінка Ігоря Костянтиновича.

– Не я – хлопці стояли…

… Вечоріє. Борова, як каже ваш пуп'янок, сердиться.

– Мабуть, дощ буде!

– Хто його зна! Хмариться…

– Ви б ото, дівчата, замість теревенів, розпалювали б, а ми тим часом намети поставимо. Уже липень. День коротшає.

«Дівчата» збирають хмиз. Пуп'янки носять солому, а ви забиваєте «колушки».

– Сіна б сюди постелити. Лугового. З медами, тмином, медовою кашкою, – це вже ви.

– М-дак. Пс! Нема краще, ніж сіно. Пахне як!..

– Як дівочий поцілунок у липневу ніч…

Намети зіп'ялись.

– Хлопці, – це до вас, – а де сірники?

– Вона мене питає, де сірники! Чуєш, вона питає, де сірники! А що ж ти робила? На гульки їхала! А я звідки знаю, де сірники?!

– То ви ж збиралися! Список складали, – захищається розкріпачена жінка.

– А де ти була? – допитує сучасний феодал. – Де ти була, я тебе питаю! Ми ж вас попереджали: дівчата, беріть, чого не взяли, а ви?..

Пауза. Тиша. По верховітті дерев вітерець пробіг, опустився в озеро. Умився – й знову тиша.

– То чого ж стоїте? Гайніть до сусідів.

– А де ж ті сусіди в біса? – подає голос і ваша половинка. – Ви ж нас завезли…

– Жінко, – подаєте голос і ви, – вибирай слова. Ти ж не в лісі й не на острові… Не хочеш збігати – паличку об паличку три. Цигани он без сірників їздять, і нічого… Обходяться.

– Ще й до села не затягнеш, – це вже Ігор Костянтинович…

– М-дак! Свобода – велике діло. А тобі, – це до жінки, – даєш ту свободу, а ти ще розпатякуєш. Ану марш по сірники, бо їстимеш, мабуть, м'ясну «тушонку».

«Тушонку» їли всі.

– Нічого. Завтра субота. Може, хтось підскочить, – це за вечерею. – Може, хтось із земляків з'явиться.

– Хто сюди з'явиться? На цілий місяць?!

Лягаєте… Настає ніч. Тихо-тихо… Ніби ото Борова її вихлюпує. Хлюп раз – темно, хлюп удруге – ще темніше. А потім починає вихлюпувати із себе зорі, й за кожним вихлюпом їх усе більше, більше.

– Ох і день завтра буде! – бас Ігоря Костянтиновича.

– Якщо дощ не вперіщить, – тенор його «дівчини».

Тиша. Ви мовчите. Прислухаєтесь.

– Музику! Ех, музику б, – зітхає Ігор Костянтинович.

– Треба було намети не так близько один біля одного ставити, – вихлюпує слова Борова.

Засинаєте, й раптом:

– Лясь! Лясь!

А потім знову:

– Лясь! Лясь!

Прислухаєтесь. «Невже ото?» – думаєте. Ігор Костянтинович тихо лається.

– А я ж казала. Та хіба ти послухаєш? – це вже «дівчина» Ігоря Костянтиновича. – А ти що?.. Вся пилюка в наметі буде… Хто над озером ставить… «Штормяга»! – цитує. – Так зате ти поставив. На мурашнику намет поставив. Треба ж голову мати…

– Мовчи хоч ти… Бо й тебе…

Ви засинаєте, а Ігор Костянтинович до ранку все ляскає… Мурахи б'є.

Так минає перша, дика, неорганізована ніч. Вранці, бадьоро, так, що зуб на зуб не попадає:

– Ну, як?

– Ги-ги-ги! Хоро-шо-о!

– А-а ва-ам я-ак? Ги-ги-ги!

– Хо-ро-шо-о!

Вранці всі починають заїкатись.

– Фіз-заря-доч-каа! Дів-ча-ата! Фіз-за-рядочка! Побігайте коло намету, стане хо-ро-шо-о!

– Казала, берімо теплі ковдри – це вже ваша.

– Каза-ла-а! Ка-за-ла-а! – Це вже ви. – Машина тобі – трамвай? Трамвай, питаю? Хо-ро-шо-о! Ги-ги-ги!

Встає над Боровою світанок. Із сонцем, з холодним ранковим вітерцем. Бронзовіють сосни.

– Ех, чайку б гаряченького, – це Ігор Костянтинович. – То хто, дівчата, збігає по сірнички? Може, жеребок кинемо?

«Жеребок» випав на вас. Біжите.

– І лаврового листячка. Лаврового листячка не забудь, – кричать вам услід. – І хоч пучку солі…

Через півгодини повертаєтесь. А може, й раніше – хвилин через п'ятнадцять.

– Сірники міняють тільки на горілку…

– Та вони що?.. А гроші пропонував?

– Пропонував.

– А вони що?

– Кажуть, тут гроші не йдуть. Натуральне господарство. Тут усе на обмін: і сірники, й лавровий лист, і сіль, і риба – все на горілку.

– Та вони що? А ми як? Совість треба мати!

Сірники, нарешті, дістали. Як? Хто й зна! Краще не згадувати. Зварили юшку. Без лаврового листя. З димом. Зварили чай. Випили. Без цукру. В шлунку тепло. На серці тепло.

– То що, може, в «дурня»?..

– А може, щось почитати? – це хтось із «дівчат».

– Та ви що?.. Ми ж дикуни чи хто?

– Дикуни!

Краще в «дурня». Два на два. А зарубки після кожного «дурня» найліпше робити на дубі. Бажано з південного боку. З північного мох росте.

Отож, як бачите, нема нічого кращого, як на відпочинок їхати дикуном. Основне – заздалегідь список скласти. А решту на місці виміняєте.

На дачу, як правило, запрошують у славну літню пору або ж ранньої весни, коли ще витьохкують солов'ї, плачуть у вільшині вивілги, а у вас пахне свіжими лаками, фарбами та білилом. Ремонт закінчено, можна приймати гостей.

– Ви б заїхали коли-небудь, – зустрічаєте ви свого доброго знайомого. – Подивилися б6, як я відремонтував дачу. Оцінили б. Мене дуже цікавить ваша думка, – запрошуєте приятеля таким тоном, ніби збираєтесь іще раз пофарбувати дачу, як на те буде його воля. – Цього разу я зробив погрібець і альтанку, – хвалитеся. – Альтанку пофарбував у небесно-голубий колір, посередині поставив круглого дубового стола. А навколо – пеньки. Щоб усе натурально, як на природі. Унизу погрібок, шашлична. Вино своє. Приїжджайте наступної суботи чи неділі.

– Обов'язково приїду, – обіцяє вам приятель і свого слова дотримує.

– Це у тебе тут що росте?

– Молодий явір...

– Оце, ти вважаєш, явір? – розсміявся приятель. – Звичайнісінький каштан...

– Божились...

– Коли який непотріб хочуть підсунути, завжди присягаються та божаться... Ну, гаразд, пішли далі. А це що за клуня?

– Яка клуня? Це i є моя дача...

– Ти мене насмішив! Оце твоя дача... Ну-ну.. Подивимося, що в тебе за дача... Ну-ну,– перше, що каже він, заходячи до вас у коридор.

– Коридор не зовсім висох, – попереджаєте ви.

– Чим фарбу розбавляв?

– Оліфою.

– Сикатив домішував?

– Ні, – перелякано відповідаєте ви і, ніяковіючи, червонієте.