Як бути? Чи гордитися їхньою появою, чи, навпаки, – соромитися? Все залежить від вас і від того, як ви повернете цю справу.

Якщо у вас, наприклад, на носі висипали веснянки і вам знайомі й посібники щиро радять користуватися кремом «Сюрприз», бджолиним воском або цинковим білилом та звичайним відбілювачем і ви все це вже давно застосовували, а наслідки однакові, відповідайте:

– А для чого? Веснянки – це ж модно.

Щось аналогічне відчуваєте ви після того, як хірурги на згадку про себе залишають вам на животі шви. «Як же бути? – думаєте ви. – Чи гордитися ними, чи шукати спеціалістів-косметологів, аби їх якимось чином ліквідувати? Чи хай будуть?! Може, вони надають мені мужності і викликають співчуття?»

В усьому цьому хаосі вам самому розібратися дуже важко. Тим більше, що з цього приводу немає ні порад, ні рекомендацій, ні підручників, ні післямов. Наша порада вважатиметься першою, хоч ми й не претендуємо на всю повноту і широту її викладу. Як і не певні того, що після нас нічого вже не можна буде сказати чи написати з цього приводу.

– О, так у тебе зовсім чудовий вигляді! Ніколи б не подумав, що ти переніс дві операції підряд?! – замість привітання, вигукують ваші знайомі. – Чи це все вигадка?

– Тобі що, шви показати?

– А чого ж – цікаво, як хірурги зашивають.Так, як шевці, чи краще?!

– Хочеш подивитися? – перепитуєте ви і про себе думаєте: «Живіт – не голова, а шви – не лисина. Тут не скинеш берета і не скажеш: «Ось, бачив!» Хоч вам, як ніколи, хочеться висмикнути сорочку й показати знайомим свого худого живота. Хай поспівчувають і позаздрять! Але ви не зовсім певні, чи пристойно це робити у фойє кінотеатру або, скажімо, під час антракту якоїсь вистави. Не зовсім зручно (а втім, це наша суб'єктивна думка) показувати сліди від швів, коли до вас прийдуть гості, щоб поцікавитися вашим здоров'ям і випити за це чарочку. Одну. Ну, другу і.. останню, «на коня». Або, як тепер кажуть, «на руля».

– Ну, як ти тепер? Сліди від швів ще видно?

– Ого-о-о! Ще й які! Це вже, мабуть, як і жінка, на все життя, – сумно заявляєте ви. – Ще й колоїдні. Чорт би їх побрав!

– Колоїдні? Гм! – хитає головою хтось із менш знайомих. – Цікаво! Ніколи не бачив!

Це ви розумієте по-своєму, піднімаєтесь з-за столу і хапаєтесь за пояс.

– Ти що?! Як тобі не соромно? – раптом спалахує рум'янцем дружина, як нововідкрита на небі зірка.

– А чого? – втручається хтось з гостей, – Хай покаже.

– Справді! Хай покаже. Нам усім дуже цікаво, – лунає водночас декілька голосів.

– Ви що, жартуєте? – цікавиться ваша дружина.

– Які тут жарти?! Хай покаже. Гвідя, покажіть. Ми ж тут усі свої. Це залишиться між нами.

– Та ні, – затягуєте ви пояс. – Мабуть, таки справді незручно. А втім, якщо чесно признатися, то я не знаю...

– Чого там незручно?!

– Незручно тільки бантика прив'язувати до лисини, – кидає ваш товариш і дивиться на лисого сусіда, який до цього стріляв очима на його дружину.

Ви остаточно розгублюєтесь. Одні кричать «зручно», інші – «ні». Як бути? З довідниками з етики ви, здається, знайомі. Там є чимало цікавих речей. Скажімо, як обходити трамвай, коли пропускати жінку вперед, як себе поводити в товаристві, врешті-решт, як і в якій руці тримати виделку, а от чи можна показувати знайомим шви після операції – ніде ні слова.

Що тут порадиш? Ми можемо сказати тільки одне: єдині місця, де їх можна, не соромлячись, показувати, – це кабінет хірурга, перев'язочна і чорноморське чи прибалтійське узбережжя. Отож, ви маєте рацію, коли постійно повторюєте: «Я хочу до моря...»

– Я хочу до моря, – шепочете ви, знову 3аплющуєте очі і вже бачите, як сизокрилий лайнер несе вас над голубою затокою Коктебеля з профілем Максиміліана Волошина-Кирієнка[36]. Дівчатка у яскравих купальниках, невідомо якого фасону і виробництва, махають вам загорілими руками. Ви солодко зітхаєте, потрапляючи до оманливих рук Морфея, і засинаєте в його тісних обіймах.

Порвати б сітку мук дрібних,

Втекти б від галасу людського,

Втекти б до моря голубого,

До скель задумливо-німих, –

прориваються, як крізь грати, крізь ваші зуби слова поета.

Отже, все гаразд. Ви йдете на поправку. Про це говорять ваші сни, мрії і здорове бажання поїхати до моря. До моря, де стільки солоної води, йодистого озону і несподіванок. Прекрасних і загадкових, як море і жінки. Перед бурею.

«Між нами кажучи». Написано 1963 року (?) Твір вийшов з друку в книзі «Сіамський слон» (1966) та збірці під однойменною назвою (1972). Також виходив у інших збірках творів.

Подається за виданням: Олег Чорногуз. «Веселі поради». Видавництво «Мистецтво». Київ, 1991.

«Голубий апендицит». Написано під цією назвою 1973 р. Повість вийшла в харківському журналі «Прапор», № 10 за 1974 р., проте невдовзі за наказом «згори» («стараннями» одіозного комуністичного ідеолога й найлютішого «україножера» Маланчука) весь тираж часопису було вилучено з усіх бібліотек республіки. Тоді ж з'явилися вбивчі до непристойності рецензії на твір. Особливо «постарався» харківський ідеологічний «вожчик», такий собі Сіроштан, якого письменники за його «русскоязичіє» влучно назвали «сєробрюком». Не відставали від нього й інші «критики». Про драматичні перипетії повісті більш докладніше йдеться в передмові до семитомника творів письменника, написаній академіком Петром Кононенком.

Натомість у 1976 році автору вдалося надрукувати повість під іншою назвою («По знайомству»), у такий спосіб «приспавши» недремне око цензорів. Лише 1991 року твір вийшов під старою назвою в збірці «Веселі поради». Сучасна критика повісті, ясна річ, кардинально відрізняється від комуно-совєтської. Наприклад, Ю. Цеков справедливо відзначав, що «О. Чорногуз вперше у великій сатирично-гумористичній прозі зачепив болючі проблеми сучасного лікарняного побуту, котрий здавна вважався малодоступним для висвітлення під веселим кутом зору. Як і слід було чекати, Прозорливий Естетик одразу запідозрив автора в багатьох смертних гріхах, передусім у підступних намірах скомпрометувати "благородну працю людей у білих халатах". І хоча йому терпляче роз'яснювали друковано й усно, що сатирик не ганьбить, а захищає честь людей найгуманнішого фаху від халтурників, він затято й одноманітно, як заяложена платівка, повторював: посміхатися там, де пахне хлороформом, аморально; всі медики – вірні сини Гіппократа...»

Подається за виданням: Олег Чорногуз. «Як доглядати Зевса». – Видавництво «Радянський письменник». Київ, 1976.

«Веселі поради».

На нашу думку, в жанровому відношенні кожен маленький твір з гумористично-сатиричного циклу «Веселих порад» слід віднести до такого типу твору, який не вписується ні в які норми і місце якого хіба що можна знайти, власне, десь між фейлетоном та гуморескою, тобто, за власним зізнанням автора, є не чим іншим як короткою і влучною пародією. На чому ґрунтується таке наше, здавалося б, не зовсім логічне трактування? А ось на чому. Якось відомий гуморист-сатирик Юрій Ячейкін звернув увагу на одну важливу й суттєву обставину, пов'язану з зародженням цього доволі незвичного типу твору. Він згадував, як при черговому обговоренні своїх творів з Олегом Федоровичем (слід підкреслити, що тоді молоді літератори, працюючи в «Перці», регулярно обговорювали свої творчі плани й задуми, що допомагало їм постійно вдихати новий струмінь у їхню індивідуальну творчість; це був по-справжньому новаторський стиль у творчій роботі колективу молодих письменників) і, ознайомившись з двома новими гуморесками, «вразився: то були не просто гуморески, – наголошував він. – То була літературна знахідка! З тих рідкісних літературних знахідок, що лишаються назавжди, якщо автор спроможеться усвідомити, що він, власне, нащупав. Це були дві дуже дотепні "життєві поради"»... Так зародився великий цикл «Веселих порад», що зріс до півсотні творів. Насправді їх значно більше, і вони практично розсипані на багатьох сторінках семитомника О. Чорногуза.