– Я це помітив одразу. Буде вона тобі сохнути до нових віників. Чому не подзвонив? Чому не порадився? Додав би сюди грамів п'ятсот сикативу на літр фарби і через десять хвилин міг би по стелі кататися. А що тут у тебе? – прямує він далі.

– Тут ванна!

– Марусю, – раптом гукає він до дружини. – А йди-но поглянь на його ванну. Та хіба це ванна?! Це видовжений умивальник. Ти б до мене приїхав... Я тобі показав би ванну. Оце ванна! Турецький падишах позаздрив би. А це твоя кухня? – догадується він. – Подивись-но, як тобі двері почепили! Набік. Вони і не зачиняються як слід. Ну звичайно, – він щосили грюкає ними, і десь на горищі прокидаються від переляку коти. Зі стелі сиплеться штукатурка.

– О, будь ласка, що я казав? Ану, давай-но ломика чи стамеску яку.

Ви покірливо й розгублено подаєте йому невеличкого ломика.

Він вставляє його в паркет.

– Та він же в тебе розсипається від одного дотику, як колода карт. Ох і партачі, ох і бракороби, ох і надули ж вони тебе! Чому не порадився? Завжди все робиш у свинячий голос. Чим вони тобі ручки поприклеювали!

– Прикручували, – поправляєте ви.

– Ти вважаєш, що вони їх прикручували?

– Он же шурупи видно.

– То не шурупи, то бутафорія. То фон, то економія на металі. – Приятель підставляє, ногу під двері й смикає їх щосили до себе. – Ось полюбуйтеся, – каже він. – Двері на місці, а ручка у мене в руках. Оце тобі поприкручували. Скільки ж тобі цей ремонт обійшовся?

Ви називаєте суму, заздалегідь применшуючи її, боячись отого:

– Переплатив. Переплатив і дуже.

Але він несподівано каже:

– Ну, це не так і дорого! Матеріал чий?

– Їхній, – вигадуєте ви.

– Їхній? – перепитує здивовано. – Так це ж, вважай, безплатно. Якісь непрактичні майстри. Не плата – мізерія. Але робота... A втім, ця робота того і варта. Вони хоч на вікнах ручки попричіплювали? – Він підходить до вікна і робить те, що й з дверима.

– O, поглянь, за два рази вирвав з віконець обидві ручки. Ноги ж не підставляв. Тільки рукою вікно притримував. Дай-но сюди ножа.

Хтось із ваших родичів біжить на кухню, думаючи, що новоприбулець якийсь інспектор чи інженер, а ви, перетнувши дорогу до кімнат, загрозливо кажете:

– Годі. Я вас прошу, годі... Давайте краще зайдемо в альтанку. Там свіже повітря, дубові колоди. Такий же стіл... Сядемо, винця натурального вип'ємо.

– І ти думаєш, я його зараз питиму? Думаєш, питиму, коли в мене серце кров'ю обливається? Дай-но сюди долото.

– Ну, досить. Я вас прошу...

– Що досить? Що досить? – Виймав він свого складаного ножа й починає колупати ним ваш коридор. – Ти подивись, як вони тут фарбу клали! Дмухни – розсиплеться. По цьому коридору треба в м'яких тапочках ходити і навшпиньки, А ти мені – «досить», Тут усе треба здирати. Ось так, згори і донизу. Робити капітальний ремонт. Мене поклич. Я покажу. Дача – не відпочинок, а відпочинок – це труд. Ти знаєш Уїнстона Черчилля?

– Ну, чув.

– То отой самий Уїнстон, як і Лев Толстой, усе собі сам робив. Перший, у вихідні з лордами дачі будував, а другий шив для себе чоботи. Думаєш, це їхнє хобі? Нічого подібного. Праця. Тому й прожили більше, ніж ми з тобою. Дай-но сюди молоток.

– Ну, досить. Ідіть, я вам покажу альтанку, дубові пеньки. Із 3aкарпаття привезли. Натуральні, – благаєте ви його. – Їх можна колупати. Їм нічого не загрожує.

– Я сказав – дай сюди молоток і кілька цвяхів!

– Для чого?

– Зараз побачиш. Чи в тебе, хазяїне, і цього нема?

Ви приносите молоток, цвяхи і навіть шлямбур з ножівкою, щоб показати, що ви таки хазяїн. Приятель тим часом б'є в стіни й примовляє:

– Сюди й цвяхи не залазять. Це стіна така тверда чи цвяхи такі м'які?

– Нас уже до столу запрошують, – Хапаєте ви його за руку, коли він замахується, щоб ударити ще раз.

– До столу ще встигнемо, – спокійно відповідає він, – Я так не можу. Хіба це цоколь? Ні, я, мабуть, сам тут за ремонт візьмуся. Вважай, що вже розпочав. Наступної неділі приїду не в цьому святковому костюмі.

– Прошу вас до столу, – втручається ваша дружина. – Господи, що ви тут наробили? – сплескує вона руками, – Це ж як після землетрусу.

– Ми наробили? Це ваші майстри. Руки 6 їм повідривало. Я до вас тієї неділі сам приїду, – погрожує приятель. – Так я цього нe залишу. Вже йдемо. Я тільки подивлюсь, як вони люстри почепили до стелі. Чіпляли б їх до бантин. – Приятель бере стілець i, не роззуваючись, лізе під стелю.

Але тут його стягує ваша дружина і виводить надвір.

– Оце і є твоя знаменита альтанка? Ти вважаєш, що це небесно-голубий колір? Ти хоч у кольорах тямиш? Ти що – дальтонік?! Ну, гаразд, показуй свої дуби. Оце і є ті пеньки? Та вони ж трухляві, старі. Дай-но сюди сокиру...

– Та ви що?

– Ти не тавищокай. Ти давай...

Він бере сокиру і щосили замахується над пеньком.

– Гех! – хекає він.

– Ви не так ноги поставили, – кажете ви.

– Ти мене не вчи. Гex! – гатить приятель. – Гex! Ти мені скажи, ти цю сокиру коли-небудь гострив? Гех!.. Ну, гаразд! – нарешті зітхає він. – Твоє щастя, що сокира тупа.

Він сідає за стіл, деякий час витирає піт із чола, а тоді каже:

– Оце так твоя жінка сервірує стіл? Ти що, її ніколи не вчив, як це робити? Марусю, а йди-но сюди! Подивись, як його жінка сервірує стіл.

Тут ви уже зовсім втрачаєте рівновагу, берете його за петельки й питаєте:

– Хто це тобі шив цього костюма?

– Один мій знайомий, – розгублено дивиться він на вас. – А що?

– Хто ж так ґудзики пришиває? – кажете ви i вириваєте ix iз м'ясом. – Знімай піджака. Подивимось, тут же кишені приклеєні. Від першого дотику відриваються. Скидай, скидай... Зараз я тобі попришиваю.

Але останніх слів він уже, здається, не чує, опинившись аж біля брами. Аж там, за садом...

Якби життя не підказало мені цієї теми, я б ніколи не взявся за перо. Тим більше, що про це так багато написано в «Правилах поведінки». «За встановленим звичаєм, першим вітається чоловік із жінкою, молодший зі старшим, підлеглий з начальником». Або: «Молода жінка чи дівчина перша вітає чоловіка похилого віку». Тут усе ясне. Але де написано, як саме вітатись?

Крім того, все написано поверхово, без знання психології людей. Для прикладу наведу такий випадок. Молодий спеціаліст, без достатнього життєвого досвіду, без відповідних знань, закінчивши інститут чи технікум, прийшов на роботу. Познайомився зі своїм шефом, а наступного дня вперше зустрів його в коридорі. Що він робить? Уповільнює ходу, зіщулюється, наче кішка, що помітила, як насувається дощова хмара, серце в нього злякано теленькає.

Як йому бути в цьому випадку? Як привітати першого свого начальника? Сказати «привіт» чи підбігти, схопити його руку й довго трясти? А може, краще шаснути в якісь бічні двері? Вдати, що не помітив, шефа? Справді ж бо, як?

На мій погляд, шефа (назвемо його умовно – Петро Семенович) обов'язково слід привітати, хочете ви цього чи ні. І ні в якому разі не пробувати сховатися за найближчими дверима. А що, коли то жіноча туалетна?

Залишитесь на місці – й Петро Семенович поцікавиться: «Чого це ви перед початком робочого дня вчащаєте в жіночі туалетні?» Що ви скажете на це? Зізнаєтесь, що хотіли сховатись від шефа. А чого? Злякались. Що ж, Петро Семенович з рогами чи уражений радіацією?

Уявляєте, до чого все це може спричинитись? Ваш перший день роботи на цьому підприємстві може стати останнім.

Отже, треба вітатись. Але як? Піднести високо руку над головою, крикнути: «Я вас вітаю, шеф»? Чи, може, руку зігнути в лікті і, тримаючи на рівні власного вуха, гукнути: «Привіт, старина!»? А може, кинутись шефові в обійми чи поплескати його по плечу? Ні перше, ні друге, ні третє… То ж як вітати шефа підлеглому?